— Він позбавив мене спадку, — сказав принц, коли ми вийшли з шатра. — «Жити, де хочуть»… Іди куди хочеш, чи що?

— Досить пхинькати, — сказала я сердито. — Усе в твоїх руках. Люди працюють, між іншим, а ти хоч би цеглинку подав!

Принц здивовано глянув на мене.

Люди справді працювали. І замок ріс — працею чи з допомогою чаклування, а навколо нього розросталося майбутнє місто, з’явилися перші вулиці, і ми з Обероном, то всерйоз, то граючись, придумували їм назви…

— Ліно, зайди, будь ласка.

Цього разу король був дуже серйозний. Я увійшла до шатра, там чекав Гарольд. Голосно сопів.

— Що сталося?

— Нічого, — Оберон усміхнувся. — Ось твій посох.

Я простягнула руки, однак король несподівано став переді мною на одне коліно і, вклонившись, подав мені мою зброю, ту саму, з якою я стільки всього пройшла.

Я розгубилася.

— Не можна відбирати у мага дороги посох, — серйозно сказав Оберон. — Візьми.

— Дякую… — я міцно стиснула знайомий держак. — Ну… я піду?

Гарольд сопів вже зовсім голосно.

— Тобі час додому, — м’яко сказав король.

Я сама це чудово знала. Щоранку прокидалася й казала собі: ну, завтра. Завтра, точно, обов’язково, я так сумую…

— Пора, Ліно, — повторив Оберон. — Твій світ тебе зачекався. Не треба прощання. Це все дрібниці, адже ми скоро побачимося.

— Справді?!

— Звичайно.

— І ви мені дасте ключ — ключ від Королівства?

Король похитав головою.

— Ні. Цього разу не дам. Наш молодий світ дуже крихкий, щоб можна було безкарно порушувати його правила.

— Але ж ви сказали, що ми побачимося…

— Звичайно. Так завжди кажуть, коли розлучаються.

— А це не брехня?

— Чистісінька правда.

Я схилила голову.

— Король дякує тобі за службу, Ліно Лапіна, і звільняє від даних раніше обіцянок, — низький голос Оберона прозвучав суворо і владно. — Один крок — і ти будеш удома.

Я перелякано озирнулася.

— Гарольде!

Підскочив мій учитель, вхопив за руку й грубувато потряс. Сказав застудженим голосом:

— Ліночко… Спасибі. Успіху тобі.

— І тобі успіху… Та як же так! Я навіть не встигла ні з ким…

І коли я збиралася, як маленька, розревтися, Оберон раптом провів рукою по моєму волоссю.

— Іди. Все буде гаразд.

Шморгаючи носом, я зробила крок.

Це був найдовший крок у моєму житті.

Ніколи ще в мене не було такого веселого Нового року.

На шкільному вечорі я танцювала, мов божевільна. А раніше майже зовсім не танцювала — мені здавалося, що я незграбна, та й узагалі, що люди подумають… ще засміють. А хоровод водити навколо ялинки — хіба можна, ми ж не маленькі!

Тепер я сама водила хоровод, і, що дивно, однокласники, які спочатку соромилися, теж потроху починали зі мною веселитися. Як ми кружляли навколо ялинки, як реготали! Чекали чудес, і чудо сталося: біологічка, яка сумовито сиділа в куточку і стежила за порядком, раптом підвелася, відклала сумку і теж стала в хоровод, якраз між мною і Максом Овчиніним із паралельного класу! Оце так!

Мамі й вітчиму я склеїла Дідів Морозів із кольорового картону, а Петрикові й Дмитрикові намалювала настільну гру з печерами, чудовиськами й заплутаними правилами. Думала, вони подивляться й облишать, але ні — захопилися, грали, навіть билися іноді через те, що Петрик шахраював. Я чула їхні розмови: «Сюди не можна, тут же хватавці! Он їх скільки, ціла купа!» — «А в мене є два посохи, що мені твої хватавці!»

Новорічну ніч ми зустріли як гарна родина — усі разом, за столом. Мама поставила моїх Дідів Морозів на найвиднішу полицю, постійно поправляла волосся й говорила, і сміялася, і обіймала вітчима за плечі, і виглядала щасливою.

Канікули пролетіли вмить, почалася третя чверть. Якось на перерві до мене підійшов Овчинін із сьомого «А» (він у них найвищий; фізкультурник хотів навіть зарахувати його в баскетбольну команду).

— Лапіна… Що це з тобою?

— А що зі мною?

— Ти ніби, це… виросла.

А я справді виросла на п’ять сантиметрів і дуже цим пишалася.

— Ну так, — сказала я недбало. — Не тільки ж тобі рости, правда?

Він почервонів.

— Я в іншому значенні. Слухай… Може, в зоопарк сходимо?

Я привітно усміхнулася.

— Ну давай. Якщо хочеш. Що, слонів давно не бачив?

На щастя, задзеленчав дзвоник, і Овчинін утік, записавши на долоні мій номер телефону.

А на другій перерві підпливла Зайцева, волочачи за собою, як свиту, Лозову й Хворостенко.

— А що це тут за малеча, що, дитячий садок на ремонт зачинили?

Здається, всі, хто був у коридорі, облишили свої справи й втупилися в нас.

Я злегка повернула голову. Глянула на Зайцеву через плече. Тільки глянула: дурненька дівчинка-переросток, ну що за життя її чекає? Спочатку ганчірки-хлопчики, потім пелюшки-плітки, потім розлучення-сварки, потім відразу старість і образа на весь світ…

І так я чітко все це побачила, що посмішечка на круглому обличчі Зайцевої раптом зблідла й зів’яла остаточно. Може, і вона побачила те ж? І вжахнулася?

— Та не бійся, — сказала я їй серйозно. — Все у твоїх руках… Ще не пізно стати людиною!

Вз-з — тільки вітерцем дмухнуло. Де Зайцева? Де її свита? Тільки ноги тупотять у кінці коридору.

А я пішла в клас. Ішла й думала: а що чекає мене? Ким я стану? Чого мені треба? Магам дороги простіше: вони знають, для чого жити. Навіть коли я мимоволі була зрадником, я боролася не лише за своє життя, а й за Ельвіру та принца. А зараз не треба боротися — треба день за днем жити й вірити, що в Королівстві все гаразд…

Перед початком уроку наша класна сказала, що в п’ятницю — батьківські збори і щоб батьки були всі до одного. А потім обернулася до мене:

— Лапіна, я не бачила твоїх батьків з початку року. Мати прийде?

— Вона у п’ятницю працює. А вітчим у відрядженні.

— То поясни завучеві! Іди й пояснюй! Чому я можу відкладати свої справи заради зборів, а твоя мати не може?

— Бо вона працює!

— А в інший час зайти? У Михайленка мати теж на збори не ходить, але вона в школі буває щотижня!

Я мовчала. Що я скажу?

— Вирішуватимуться фінансові питання! — не вгавала класна. — Виступатимуть члени батьківського комітету! Чому деякі батьки можуть працювати в комітеті на громадських засадах, а твоя мати навіть на збори не приходить?

— Ну що я можу зробити?!

Класна зітхнула.

— Сядь, Лапіна, і приготуйся до великих неприємностей, — пообіцяла вона.

Я всілася. І вже не чула, що вона там далі говорила.

…Коли я знову опинилася перед своїм будинком — сніг ще не встиг нападати на лавку, де ми з Обероном сиділи. Минула секунда, на мені був звичний старий одяг, під лавкою — шкільний рюкзак, а посоха не було. Посох не потрібен тут, це ж не іграшка, це зброя, і місце йому — в чарівному світі…

Тут я не можу літати. Тільки, ставши на ваги, вмію ставати легшою на кілька кілограмів. Мамі якось показала, то вона вхопилася за голову: «Дистрофік!»

Тут я можу — іноді — відводити зло. Скажу: «Зло не має влади», — і роздратована людина заспокоюється.

Тут я відчуваю себе сильною. Ось тільки з несправедливістю нічого не можу вдіяти. Як зараз. Ну що мені, зі шкіри випнутись? На аркані я, чи що, матір притягну?

А що скаже мама, я знаю наперед. «Ти знаєш, скільки треба грошей заробити, щоб нормально жити сім’ї з трьома дітьми? Ти знаєш, що я кручуся, як білка? У мене нема часу на збори, ти досить доросла, щоб сама відповідати за навчання!»

І чому я не розбилася, коли стрибнула зі скелі? Оберон би мене поховав із почестями…

Я зітхнула. Спогади про Королівство були й радісні, і сумні. Сльози лилися самі собою. Як там було добре…

Настала п’ятниця. Класна була люта, мов собака, із самого ранку.

— Ви попередили батьків? Тридцять учнів у списку — щоб тридцять було на зборах!