— А про що ти мене просив? Підійти й щось сказати! Я підійшла? Сказала? Вийшло не так — так ти мене не навчив, як треба!

Він метнув на мене такий погляд, що я відсунулася назад на своїй лавочці. Ще битися полізе чого доброго. Ну, хай тільки спробує, я його до крові вкушу.

— Знаєш, — сказав він спересердя, — якби його величність… сам не сказав, що в тебе є талант — я б…

І він замовк.

— Що, — запитала я єхидно, — не повірив би? Королю б не повірив, так?

Гарольд нічого не відповів. Ще раз пройшовся з кутка в куток.

— А знаєш, — сказав він раптом спокійно. — Давай спати. Завтра рано в похід… Якщо ти не передумаєш, звичайно. Адже поки не засурмить сурма, можна попросити його величність повернути тебе назад… звідки взяли. Ти тільки скажи…

Він відійшов у дальній куток і влігся там на солом’яний матрац. Укрився картатою вовняною ковдрою і невдовзі засопів.

Звісно, я не заснула.

Нехай матрац був чистий і достатньо м’який, хоча вогник у каміні так затишно палахкотів, нехай за вікном тихо співали нічні птахи й світили величезні казкові зірки. Нехай усе було гаразд, але ж мені було погано.

По-перше, соромно й страшно було згадувати моє перше «магічне» завдання і як я його провалила. Це вам не контрольна. Якби Гарольд не втрутився — навіть і не знаю, що зі мною сталося б.

По-друге, мене страшенно образили слова Гарольда. Він не вірив, що я маг. Він хотів, щоб я переполохалася й утекла у свій світ. Він просто мріяв про це. Тоді б він сказав Оберонові зі вдаваним смутком: «На жаль, ваша величносте, вона всього тільки дівчинка, та ще й маленька як на свої роки. Я дуже хотів навчити її магії. І я б її навчив, звичайно, якби вона не злякалася…

І коли я уявляла Гарольда, який говорить усе це Оберонові й скрушно хитає головою, мені хотілося гризти ковдру.

Крім того, мені дуже хотілося додому. Ну просто до сліз. Звідси, із Королівства, всі домашні біди здавалися маленькими й несправжніми.

Гарольд сопів уві сні. Якось дуже гучно, ненатурально сопів. Я раптом подумала: а чи так просто йому заснути? Адже якщо я провалила перше завдання, то й він провалився як учитель. А Оберон йому довіряє…

Ніби у відповідь на мої думки Гарольд засопів голосніше й перевернувся на другий бік. І захропів так, щоб усім було зрозуміло: спить людина.

Камін догорав. Невдовзі в кімнаті стало зовсім темно.

Розплющую очі — а у вікна б’є сонце. На підлозі соломинки блищать, як золоті. У дальньому кутку кімнати сидить Гарольд і натягує чоботи.

— Уставай. Іди вмивайся.

— Доброго ранку, — сказала я ввічливо.

У коридорі був умивальник, я ще вчора запам’ятала, де він стоїть. І тільки я задумалася, як прилаштуватися, щоб злити собі на руки з ковша, як з’явилася жінка у фартусі — кругленька, веснянкувата, привітна. Здається, я її десь раніше бачила.

— Доброго ранку, новий магу дороги! Давайте-но підсоблю… Вбиральню, — вона стишила голос, — знайшли вже?

Вбиральню я знайшла ще вночі. Просто горщик у закутку, і все.

— Умивайтеся, збирайтеся, скоро вирушаємо… — вона лила мені воду в долоні, вода була холодна, туга, з мене одразу ж злетіли залишки сну. — Нате ось, — простягнула чистий рушник. — Тут вам одяг прислали з майстерні — на особливе замовлення… Гарольде! — крикнула вона в кімнату. — Його величність велів поквапитися!

— Зараз, — глухо озвався мій учитель. Жінка безцеремонно заглянула за двері.

— І щоб ти мені стару куртку не кидав тут, а з собою взяв. Вона тепліша, ніж нова, а в горах буде мороз.

— Ну чого ти, ма, у мене й так сумка тріщить…

— Ти чув, що я сказала?

— Ну, чув…

— Давай-давай, уже сурмачі до воріт поїхали. За годину вирушаємо.

І вона побігла кудись, усміхнувшись мені на прощання. Я зрозуміла, на кого вона схожа: такий же веснянкуватий ніс, довгі безбарвні вії, каштанове волосся. Тільки Гарольд був худий і кістлявий, а мати його — кругла, наче м’ячик.

На лавці, де я спала, лежав величенький мішечок. Одяг?

— Це кому? — я була впевнена, що вчорашні недоноски так на весь похід мені й залишаться.

— Тобі, — відповів Гарольд не дивлячись. — Мені, чи що?

Я простягнула руку, обережно розкрила мішок…

Ух ти!

Полотняні сорочки, якраз мого розміру, три штуки. Ткані штани — дві штуки. Жилет із нашитими на нього сталевими пластинками, проте й не дуже важкий. Шкіряна куртка — скроєна точно за міркою, гарна й м’яка, на залізних застібках, із закотами на рукавах. Штани — теж зі шкіри найтоншої вичинки. Теплий плащ — здається, вовняний, темно-синій, із гербом. Пояси, хустки, ще якісь чудові дрібниці й — увага! — чоботи. Якби Зайцева побачила мене в цих чоботях, та ще й у школі… Вона б померла від заздрощів. Впала б на підлогу й померла на місці. Ось які це були чоботи.

— Це все мені? Це мені? Це все-все мені?!

Гарольд дивився на мене здивовано й ледь презирливо. Під цим поглядом я, як могла, стримала радість: усе-таки я маг дороги, а не дівчинка в універмазі.

— І ось іще, — він витягнув із дна мішка дивну штуку, схожу на вишиту сріблом косинку. — Пов’язуєш на голову, щоб вузол був якраз над правим вухом. Це знак мага дороги.

Я взяла косинку в руки…

І радість моя зникла, ніби її й не було. Хіба я справжній маг? Хіба я маю на все це право — на такий плащ, куртку… на королівський герб із буквою «О» і драконом?

Гарольд помітив, що я скисла.

— Ну що? — запитав із фальшивим співчуттям. — Вирішила залишитися з нами? Чи сумніваєшся?

Я подумала: можу ж я одягнути все це хоч раз? Хоч єдиний разочок у житті?

Біля воріт замку до мене підвели коня. Ой лишенько! Адже я тільки мріяла навчитися їздити верхи, а сама якщо й пробувала, то тільки на сусідському сенбернарі!

Сірий кінь був такий високий, що я могла, трішки пригнувшись, пройти в нього під черевом. І, звичайно, нічого було й мріяти залізти на нього без сторонньої допомоги. Я уявила, як мені до сідла прив’язують сходи…

Якби на мені зараз був мій звичний одяг чи вчорашні обноски — я б вдала, що опинилася тут випадково. Але на той час на мені був повне убрання королівського мага, чоботи до колін, плащ із гербом, на голові — чорна зі сріблом хустка. І тому я не чекала допомоги, а вилізла спочатку на стулку воріт (вона була фігурна, ґратчаста, зі сталевими гілками й листям), а вже звідти перебралася в сідло.

Мені здалося, що я сиджу на слоні, а земля внизу — далеко-далеко. Кінь переступив ногами — я вчепилася в луку сідла. Кінь поволі рушив уперед; я нічого не бачила й не чула, у мене була єдина мета — не впасти.

— Ноги запхай у стремена…

Гарольд, виявляється, їхав поруч. Сидів у сідлі прямо і розслаблено, як принц.

— Ноги в стремена, кажу. П’яти вниз. Носки вгору і вбік. Інакше ступні проваляться крізь стремена вперед, кінь злякається й понесе, а ти волочитимешся позаду…

Я зрозуміла, що все, досить, час звідси линяти. Походила в гарному одязі, покрасувалася гербом, покаталася верхи, уявила себе королівським магом — пора й честь знати. Поки мене тут не прикінчили — додому!

Стремена виявилися підігнаними під мій зріст. Я абияк виконала пораду вчителя — розвела носки, опустила п’яти. Мій кінь поволі й плавно йшов за конем Гарольда, і я змогла нарешті відірвати очі від землі й роззирнутися навколо.

А навколо народу! Народу!

Стражники стояли вервечкою. Серйозні, вусаті, з піками напереваги. За цими піками товпилися городяни — колишні мешканці Королівства, які тепер залишалися самі по собі.

— Ура! Ура! Слава!

Щось пролетіло у повітрі. Лясь коня по шиї! Квіти. Букетик фіалок. Він упав у куряву, і вслід за ним полетіли троянди, гвоздики, ще якісь величезні й невідомі квіти, вони пролітали в мене над головою, над головою Гарольда, падали під ноги коням…