І справді, місцевість навколо швидко почала змінюватися.

Зникли і завали, і старі пні. З’явилася травичка. Дерева навколо вже не здавалися такими змученими паралітиками, як раніше. Сухішим стало повітря, легше дихалося, з’явився вітерець. І якось надвечір ми вийшли до руїн замку.

Несміливо підійшли до мертвого громаддя і зупинилися.

Уперше за багато днів посвітлішало небо. Косе проміння падало обгорілими стінами на щербаті стіни із сірого каменю. Одна башта колись спалена, чорніла, друга була наполовину зруйнована. Рів порожній, міст опущений. І жодної душі.

Я підняла посох. Небезпека в замку існувала, однак стара, притлумлена. Мабуть, дах міг от-от обвалитися. А може, отруйні змії оселилися в руїнах.

— А давай туди не підемо, — тихо запропонувала Ельвіра.

— Там не небезпечно.

— Просто не хочеться.

Мені зовсім не хотілося сміятися над її страхами.

— Якщо піднятися на башту, — зауважила я невпевнено, — можна оглянути все навкруги. Можливо, тут є поблизу безпечне місце? А ми його пропустимо?

— А як ти піднімешся на башту? — заперечив принц. — Тут же все може від одного пчиху розвалитися…

— Побачимо, — я зручніше перехопила посох. — Давайте все оглянемо, а раптом тут знайдеться щось підходяще для нас?

Підходяще знайшлося. По-перше, колодязь із чистою водою, глибокий, з добротним відром на ланцюзі й скрипучим коловоротом. По-друге, будиночок призначався для варти — принаймні ми вирішили, що саме тут мешкала раніше варта моста. Ця простенька з вигляду споруда не погнила й не розвалилася, хоч дерево й почорніло від часу, а земляна долівка поросла травою та мохом. Принц нарубав ялинових гілок, ми вистелили ними долівку в хатині, розвели вогонь у маленькій глиняній печі й уперше за багато днів влаштувалися із сяким-таким комфортом.

— Я кролика бачив, — сказав принц.

Я пожвавішала:

— Справді? Підемо на полювання?

— Пізно, — сказала Ельвіра. — Темніє… Ми що, ніч не переночуємо без вашого кролика?

Останнім часом їй було зле — болів шлунок. Вона дуже схудла, знесиліла, однак їсти майже не могла. Я сподівалася, що коли ми добудемо нормальну їжу, здоров’я принцеси покращиться.

— Ну, ніч ми, припустимо, переночуємо, — принц із хрускотом потягнувся. — А завтра вдосвіта… А як їх ловлять?

— Піймаємо й голіруч, — я дивилася на вогонь у печі, це було стократ прекрасніше за будь-який телевізор. — І запечемо… Чи зваримо? Чи половину запечемо, а половину зваримо.

— Тихіше, — сказала раптом Ельвіра. — Ви нічого не чуєте?

Ми з принцом одразу замовкли.

Здалеку долинав шум. Спочатку він був ледве чутним, майже невиразним, проте вже за кілька хвилин можна було розібрати кінський тупіт. Брязкіт металу. Гуркіт коліс. І — від цього звуку мене мороз пробрав від маківки до п’ят — спів сурми. Знак, що похід триває і обозу не можна відставати…

— Оберон іде! — прошепотіла я із жахом і захопленням. — Це наші…

Ельвіра й принц зблідли так, що навіть відблиски вогню в печі не додавали їхнім обличчям теплішого відтінку.

Гул каравану наближався.

— Стривай! — пошепки благав принц. — Стривай… хвильку…

А в мене й самої зникло бажання бігти назустріч. Бо ж доведеться відповідати. Просто зараз, негайно, вже. І що я скажу?!

Ми втрьох припали до маленького віконця. Ось з’явилися прапорці на списах… Білий кінь і його вершник, на голові вершника блищала корона…

Це був не Оберон.

Завмерши, стиснувши долоні одне одного, ми дивилися, як з’являються люди. Вершники й піші. Карети. Вози. Знову вершники… Багато, довгенька вервечка, ціле Королівство…

Ніч просвічувала крізь їхні тіла, зодягнені у лахміття. Сірі слуги-примари крокували за обозом. Примара-король сидів на дохлому коні, стирчали крізь шкіру круглі кінські ребра. На ногах у піших дзенькали іржаві залізні черевики. Примара-сурмач підняв іржаву сурму…

Тільки не привал! Будь ласка! Тільки не привал!

Сурмач зіграв «довгу дорогу».

Караван проминув замок, навіть не глянувши на нього. Хвіст процесії давно розтанув у темряві, а ми все ще стояли біля віконця, тримаючись за руки й не вимовивши ані звуку.

Цієї ночі я не спала зовсім. Я думала про наше Королівство — те, що ми залишили. Про Оберона. Про Гарольда і його матір.

А якщо на них чекає така ж доля? Якщо вони не знайдуть прихистку і будуть приречені блукати вічно, безупинно, у залізних черевиках?

Піч вистигла, в будиночку похолодало. Я вийшла (наближався світанок) і відправилася на розвідку.

Обійти замок навколо не вдалося: протилежний схил горба був помежований ярами і затягнутий колючими кущами. На дні рову булькало якесь багно. Я обережно перейшла міст, увійшла у відчинені ворота й нерішуче зупинилася.

Пустка, гнилизна, запустіння. Іржава зброя на підлозі. Людський кістяк на підступах до сходів, поряд зламане тьмяне лезо — ким би він не був, та все ж померти йому пощастило на бойовому посту…

У дальньому темному кутку ще хтось лежав, проте я не хотіла його розглядати. Обережно обминувши рештки на сходах, рушила вгору. Зруйнований замок був порожній, тільки тенькання мого серця, дихання й тужливе бурчання в животі порушували тишу. І я було зовсім уже заспокоїлася, коли назустріч мені із-за рогу виступив хтось чорний, невисокий, із зеленими пломеніючими очима.

— А-а-а!

Струмінь вогню шугонув із посоха. Чудовисько зникло — не померло і не втекло, а просто розтануло. Трясучись, я заглянула за ріг. Переді мною висіли на стіні залишки срібного дзеркала, колись майстерно відполірованого, а зараз закопченого начорно, з рваною діркою посередині.

— Оце так, — сказала я жалісливо.

Через кілька маршів висіло ще одне дзеркало, і те, що я в ньому побачила, несподівано мені сподобалося. Дівчинка, котра дивиться на мене із задзеркалля, була, звичайно, замурзана й розпатлана, з губами, обкиданими лихоманкою, з подряпиною на носі, але очі, налиті зеленим вогнем, вселяли повагу. Від одного такого погляду нормальна людина тікатиме, не озираючись. Навіть чудовисько сто разів подумає, перш ніж напасти. До того ж дуже переконливо виглядав посох: я тримала його недбало й водночас міцно, видно було відразу — це не іграшка і не бутафорія. Набалдашник палиці розгорявся то теплим зеленим, то похмурим червоним вогнем.

От якби Оберон мене зараз побачив…

Після цієї думки відразу щезло бажання милуватися собою. Зітхнувши, я рушила далі — треба було відшукати безпечну дорогу вгору.

Чорна від кіптяви, сякаючись і чхаючи, я вилізла на вершину обгорілої башти саме тоді, коли з-за лісу визирнуло сонечко.

Я замружилася, змінюючи нічне бачення на денне.

Розплющила очі й знову замружилася від яскравого світла навколо, від вітру, що забивав дихання, від сяйва сонячного диска, половина якого ще ховалася за горизонтом. Потерла запалені повіки. Глянула втретє.

Клубочився туман над напівмертвим ліском, де ми блукали багато днів. Десь там сіра зла бабища. Стежить за нами чи втратила наш слід? Хоче нас занапастити чи взялася зараз за Оберона та його людей?

Чи їй достатнього того, що в Королівстві — розкол? Ох, не вірю я: такі баби все доводять до кінця…

Я зітхнула. Пора заборонити собі такі думки — опісля завжди хочеться лягти й померти. А помирати ніяк не можна — хто тоді відповідатиме за принца й Ельвіру? Обережно перенесла вагу тіла з однієї ноги на іншу (жодна сходинка тут не викликала великої довіри). Глянула на захід — туди, куди сонячне проміння ще ледве-ледве проникало.

Теж ліс. Однак начебто здоровіший. Дуби? Сосни? Клятий туман… У кронах є просвіти і чималенькі. Поляни? Пологий схил… А що там далі? Там, за лісом?