«Будинок» стогнав під подувами вітру й погрожував ось-ось завалитися. Матраци, набиті сухими водоростями, нам поклали просто на долівку. На обід принесли ту ж юшку, той же окраєць хліба і як делікатес трохи салату з морської капусти.

— Нічого, — бадьоро сказав принц, коли за старостою Голяком зачинилися двері. — Головне — вони нас визнали. Сьогодні ввечері — коронація і весілля.

— І хто вас вінчатиме? — меланхолійно поцікавилася я.

— Як це?

— Ну, хто запитає: чи згодна ти, Ельвіро, взяти за чоловіка Олександра? Чи згоден ти, Олександре, взяти за дружину Ельвіру? Хто скаже: оголошую вас чоловіком і дружиною?

Принц і принцеса перезирнулися.

— А в тебе добре виходить, — лукаво усміхнулася Ельвіра. — Звичайно, це будеш ти.

— Я?! Та ви що, я вам загс, чи що? Шлюбна контора?

— Ти — маг дороги. А тому в тебе є право вінчати, — твердо сказав принц.

Я розгубилася. За час мандрів стало ясно, що маг дороги насправді може багато що, багато на що має право. Але одружувати? Про таке Оберон мені не говорив…

Може, тому, що не виникало потреби?

Це ж прикольно. Ото б розповісти дівчаткам у класі…

Я пригадала свій клас, Ритку Рєпіну, з якою сиділа за однією партою, нашу класну… Навіть біологічку пригадала майже з любов’ю. Та жарти жартами, а якщо і шлюб, і коронація відбудуться — я побачу їх усіх дуже скоро!

— Ну гаразд, — сказала я, здаючись. — А де ми візьмемо корони?

Ельвіра цілісінький день майструвала корони із соснових шишок. Вийшло гарно, навіть якось благородно — можна було повірити, що корони справжні. Хоча я, чесно кажучи, все не могла позбутися відчуття, що ми готуємо для рибалок театралізований спектакль.

Увечері біля величезного багаття на березі зібралися всі мешканці селища. Просто ковзнувши поглядом по нареченому і нареченій, люди роздивлялися мене. Я віддзеркалювалася в їхніх очах — страшна, небезпечна, з чарівним посохом у руках. Мене сахалися, куди б я не пішла, навколо утворювалося вільне місце.

Староста Голяк і не думав виходити вперед і звертатися до селян. Принц і принцеса теж чогось чекали. Селяни шепотілися, переглядалися, хтось хіхікав. Багаття прогорало.

— Ліно! Ну давай…

— Що «давай»?

— Оголошуй, що зараз буде весілля і коронація!

Я вийшла на середину площі, відчуваючи себе масовиком-витівником. Колись мені випало бути Снігуронькою і вести новорічний ранок із першокласниками, але там я не була така самотня. Там були ще принаймні Дід Мороз і баяніст…

Грюкнувши посохом об землю, я викинула в темне небо сніп червоних і зелених іскор. Глянула нічним баченням — очі мої спалахнули. По натовпу прокотився відгомін жаху й захоплення.

Ну, що тепер говорити?

«Доброго вечора, дорогі рибалки»?

«Вітаю, до вас приїхало Королівство»?

Наскільки легко гарні й благородні промови перетворюються на комедію, насмішку, фарс…

— Принц Олександр і принцеса Ельвіра! Чи згодні ви взяти одне одного за чоловіка і дружину?

— Згодні, — після короткої паузи відповіли вони одночасно.

— Тоді я, маг дороги Ліна Лапіна, оголошую ваш шлюб дійсн… ну, тобто, ви тепер чоловік й дружина. Вітаю.

Дехто в натовпі зааплодував. Я повернулася до наречених, глянула на них уперше: вони стояли, взявшись за руки, трохи розгублені, проте щасливі.

— А зараз я вас короную, — сказала я вже не так упевнено.

Вони опустилися на коліна і простягнули мені кожен свою корону. Я підійшла до принца, взяла «сосновий вінок» із його рук:

— Владою, даною мені королем Обероном…

Голос зірвався. Я із жахом подумала: «Що я роблю? Оберон не давав мені такої влади! Я не маю права… це самозванство!»

Я озирнулася. Рибалки, подавшись уперед, жадібно ловили кожен мій рух.

Без жодного слова я поклала корону із шишок на схилену голову принца.

Зрештою, нехай розбираються самі.

А мені час додому.

Цілісіньку ніч я вешталася берегом. Навіть викупалася разок. Вода була теплою, хвилі вляглися, берег спорожнів і потонув у темряві. Я довго лежала на спині, дивлячись на місяць, дозволяючи воді тихенько мене гойдати.

Повернулася в селище лише після сходу сонця. Значна частина човнів вже вийшла в море. Я йшла вузькою вулицею, із-за кожної огорожі мене проводжали уважні насторожені погляди.

Молодята почувалися чудово — поснідали молоком і хлібом, потім весело облаштовували клуню, намагаючись надати їй схожості з королівським житлом. Вони дивилися одне на одного з такою ніжністю, що я навіть забула про свій поганий настрій.

— Ну що? Королівство засновано? Можу я вже йти додому?

— Зачекай. Знадобиться зовсім трішки — кілька годин… в крайньому разі, кілька днів. Дай Королівству пустити коріння!

Минув день. Посеред клуні височіли два трони із соснових колод із прибитими спинками. Король і королева годинами сиділи на них, базікаючи про дурниці.

Прислуговувати їм староста доручив двом немолодим жінкам. Вони готували їжу, хоча й не дуже ситну, вимітали сміття та вибивали матраци. Новоспеченій королівській парі старі кланялися й говорили «ваша величність». Мене сторонились.

— Ну що? Це вже Королівство?

— Не зовсім. Зажди.

Я починала нервувати. Те, що відбувалося, видавалося мені безглуздою грою. «Королівство» скидалося на іграшковий мобільний телефон: і кнопочки є, і музика грає, і зовні майже як справжній… А зв’язку нема. І бути не може.

Молодята хотіли якомога частіше бути наодинці. Я поселилася, як безпритульна, на березі, під перевернутим човном.

— …Пані!

Був пізній ранок. Крізь діряве днище проникало сонячне проміння. Поряд стояв староста й заглядав під човен.

— Пані! Дозвольте з вами поговорити?

— Чом би й ні, — сказала я, підтягуючи до себе посох. — Говоріть.

Староста збентежено посміхнувся:

— Чи не бажаєте в мене поснідати? А то в молодят, певна річ, свої інтереси…

Я подумала і погодилася.

Будинок старости вразив мене зручністю й акуратністю: ні про які щілини й діри не йшлося. Стіни прикрашали тонкі рогожі, долівку встеляли грубі циновки. Велика піч, безліч плетених меблів, на поличках — мушлі, глиняні глеки, букетики сухих квітів.

— Дружина моя, — похвалився староста, простеживши за моїм поглядом. — Майстриня… Прошу снідати.

Стіл, накритий білою скатертиною, всуціль був заставлений тарілками, мисками та блюдами. Я зрозуміла, що голодна, що голодую давно, що риба приїлася і за шматочок ось цієї курки, приготованої в сметанному соусі, я готова коронувати кого завгодно — хоч Голяка. І просто зараз.

Я опанувала себе. Перевірила посохом, чи нема небезпеки? Ні, їжа принаймні не була отруєна. Я обережно поставила посох у куток — так, щоб у разі чого відразу дотягнутися. Не те щоб я чекала від Голяка неприємностей. Просто звичка така.

Лисий староста всівся навпроти. Розрізав курку. Поклав мені курячу ногу і стегно з рум’яною шкурочкою. Собі взяв гузно.

— У вас тут кури? — ризикнула запитати я.

— І кури, — староста статечно кивнув. — Живемо не бідно, не так, щоб рибою однією… Прогодуємо, кого треба. І палац побудуємо… все зробимо, дайте тільки час.

Я уп’ялася зубами в курячу ногу. Не втратити б пильності, не дати б себе заговорити.

— Ви, пані, дуже молоді. — Голяк їв акуратно, як людина, яка звикла щодня наїдатися від пуза. — Ви, цеє… Палити ж бо нас ні за що. Ми народ сумирний.

— Та хто ж збирається вас палити?

-А хто вас зрозуміє, магів. Іскри однієї досить. Селище ж дерев’яне. Сосна — вона горить…

— Не збираюся я вас підпалювати, — я відсунула тарілку. — Що ви таке кажете?

— Це добре, якщо не збираєтеся. А король ваш… теє. Не буде тут Королівства, хоч би він гопки скакав. Я ж закон королеуспадкування добре знаю… Від батька, від діда. Королівство само росте, як сосна з насіннячка. Якщо насіннячко гниле чи висохле, наприклад, — нічого не виросте, дуля. Як побачить ваш король, що не складається в нього, так і звелить нас палити…