Тут зими не було. Тож я відразу скинула і куртку, і шапку, і шарф. Зняла б і черевики, якби не колготки під брюками. Ходити в колготках по траві — повна дурня.

Проте й жарко не було. Повітря… Минулого разу я його як слід не рознюхала. А в ньому линули одночасно запахи і лісу, і моря, і дощу.

Цього разу Оберон вийшов мене зустрічати, і слуги біля воріт замку завмерли в поклоні. Звичайно, вони кланялися королю. А виходило так, ніби й мені трішечки.

— Ти не захекаєшся, якщо сходами довго підійматимешся?

Я заметеляла головою. Не дуже люблю сходи — сірі, сумовиті, з нескінченними однаковими майданчиками. А по цих ішла б і йшла до самого неба: вони звивалися всередині замку, то ховалися в башту, то зовні тулилися до стіни, і тоді перехоплювало дух. Бо сходи ті були без поручнів.

Чим вище ми підіймалися, тим ширшим ставав навколишній світ. З однієї сторони горизонту височіли зубчасті скелі, з другої — ліс без кінця-краю, з третьої — місто під червоними дахами, з флюгерами і вузькими вулицями і за містом знову ліс. А з четвертої — море, на морі — кольорові вітрила й далекий острів на горизонті.

— Це Королівство, так? Усе це — Королівство?!

Від захоплення я забула про обережність, Оберон узяв мене за лікоть і акуратно відсунув від краю сходів.

— Я все тобі розповім. Сюди… — запросив він.

Услід за ним я ввійшла до округлої арки. Він пригнувся в отворі, я — ні.

За нашими спинами безшумно зсунулася докупи портьєра. Я озирнулася.

Кругла кімната. Письмовий стіл — не такий, звичайно, як у нашої завучки, а королівський, дубовий. Різьблений трон — точна копія того, що в тронному залі, тільки трохи менший. І книги, книги, якісь сувої, папери, біля стін — мармурові плити з незрозумілими символами. Бридка маска на стіні, зроблена з дуже непривабливої напівзотлілої, напівобгорілої шкіри. Я вирішила на неї не дивитися.

Скляні пірамідки й кульки на шнурочках, сонце світить відразу в три вікна, по дерев’яній стелі стрибають сонячні зайчики. А на підлозі — пісок. Товстенний шар, як на найчистішому пляжі. Теплий — я рукою доторкнулася. Оберон пройшов по піску до свого трону — залишився ланцюжок слідів. І сліди ці майже відразу стали згладжуватися, танути, наче від сильного вітру (а вітру в кімнаті не було), наче минали роки й роки, століття…

Мені стало ніяково. І я сіла на пісок просто там, де стояла. Навіть куртку не підстелила.

— Тобі тут подобається?

— Так, — сказала я і про всяк випадок ввічливо додала: — Ваша величносте.

Він сидів переді мною за письмовим столом — такий, яким я зустріла його на лавці у дворі.

Куртка (розстебнута), з кишені стирчить картатий шарф. Ані корони. Ані мантії. А навкруги, за вікнами, скелі, ліс, вітрила…

— Так от. Це не Королівство.

От тобі й маєш.

Мені здалося, що він верзе дурниці. Дуже образливі, шкідливі дурниці. Якби він був учителем, я б огризнулася…

А так мені тільки й залишалося, що тужливо запитати:

— А що?

Він побіжно проглянув якісь папери. Закрив величезну книгу — курява здійнялась стовпом, закрутилась в сонячному світлі. Зітхнув. Вийшов з-за столу, всівся, як і я, на пісок.

— Королівство, Ліно… Це я, мій син — принц, та шість його наречених. Комендант — ти з ним знайома, у нього гачкуватий ніс. Канцлер. І ще приблизно сотня людей — слуги, глашатаї, кухарі, конюхи, варта, придворні маги, єгері, музиканти. Це і є Королівство. Ми мандруємо по світу, як циганський табір чи бродячий цирк. І якось знаходимо незаймане місце, де високі гори із зубчастими скелями, чи дрімучий ліс, чи і те й інше. Де стоїть на обриві занедбаний замок. Утім, замок ми можемо збудувати й самі…

Він говорив і пересипав пісок з долоні в долоню. Я теж зачерпнула жменю — і ледве не скрикнула від болю. Щось кольнуло мене в мізинець. Я пригляділася — із піску стирчав спис. Маленький. Солдатика спис. Я відкопала його. Важкий — мабуть, олов’яний.

— І от ми оселяємося там, — продовжував Оберон, поглядаючи на мене з-під опущених повік. — Засновуємо нове Королівство. У садах живуть феї, в озері — русалки. У лісі — лісовики чи й щось гірше. На скелях гніздяться дракони… Бо ми змінюємо тонкий світ. Сама земля навколо нас стає Королівством. А це приваблює людей… І потроху вони звідусіль сходяться до нас: селяни розорюють землі, ремісники будують майстерні, купці привозять товар, влаштовуються ярмарки. Зводяться будинки, будуються мости, млини, кузні, пилорами. У горах закладаються шахти й копальні. Винаходяться нові способи обробки металів, фарбування тканин і виготовлення добрив для полів. З’являються і міцніють економіка, фінанси, зовнішня і внутрішня політика, судочинство. На Королівстві наростає броня — броня товстого світу, вагомого, справжнього, дуже важливого й потрібного для людей… І коли броня стає дуже товстою — Королівство втрачає здатність рухатися, втрачає владу над тонким світом, гине… Тобі цікаво?

— Так! — я підскочила. На той час я знайшла в піску п’ять олов’яних солдатиків і руїни маленького кам’яного будинку. У ньому могли б жити люди завбільшки з мій ніготь на великому пальці. А може, і жили колись?

Оберон помовчав. Під його поглядом я припинила ритися в піску — не дитина.

— Так, Ліно, — сказав Оберон, коли я чинно склала руки на колінах. — Може, я забагато хочу від тебе… Однак мені потрібна не маленька дівчинка, а солдат. Помічник, від якого одного чудового дня залежатиме доля Королівства. Бойовий маг, якому багато що дозволено, але з якого потім суворо спитають. Ось ким я тебе бачу… А ти?

— А я слухаю, — сказала я чесно й закліпала очима.

Оберон усміхнувся.

— Так от… Коли вагу товстого світу, що наросла на Королівстві, вже не можна підняти, ми кидаємо все і знову вирушаємо в мандри. Крізь хаос. Через невідкриті землі, населені чудовиськами. Через моря, через сніги, повз вулкани, повітрям, під землею. Ми повинні знайти нове місце для Королівства. А знайти його з кожним разом усе важче.

— Але чому? — я кинула погляд за вікно. Море хвилювалося, вали піни звідси, зверху, здавалися зовсім маленькими, проте я бачила, як хилитаються на хвилях кораблі. — Якщо тут так добре… А дорога така небезпечна… Чому ви не можете залишитися?

Оберон провів рукою по волоссю. У кімнаті затремтіло повітря…

Зникла куртка, зникли витерті джинси й картатий шарф. Він сидів переді мною в мантії, камзолі й коротких смугастих штанях та високих ботфортах. А на голові його блищала корона.

Це було дивне видовище — король, який по-турецьки сидить на піску. Ніби відчувши це, Оберон підвівся, не торкаючись руками підлоги. Ніби злетів.

Я теж підвелася. Я просто не могла перед ним сидіти!

— Бо ми — Королівство, — сказав він зовсім іншим, низьким і суворим, владним голосом. — І піклуємося не про свої зручності, а про весь світ. Ти думаєш, у цих скелях залишився хоч один дракон? Ти думаєш, хоч одна русалка виходить на берег місячної ночі? Світ завойований людьми, віддано людям, і це правильно. Однак правильно й інше: завтра опівдні, ні хвилиною пізніше, Королівство піде звідси на пошуки нової землі. Так вирішив король.

— А я нічого не кажу, — забелькотіла я, перелякавшись. — Тільки… А як же я? Що я повинна робити?

Він знову сів за стіл. Посміхнувся. Сказав тепер уже звичним своїм голосом:

— А ти нічого не повинна, Ліно. Річ у тім, що за вдачею ти — маг. Ти можеш змінювати те, що я називаю тонким світом, а більшість людей навіть не здогадується про його існування… Зараз у нас у Королівстві дуже не вистачає магів. У дорозі вони необхідні. Я один не зможу наглядати за всім караваном, вчасно помічати всі небезпеки, допомагати всім, хто потребує допомоги… Є ще Ланс і Гарольд, старший і молодший учні. Цього мало. Чим більше магів у каравані — тим безпечніший шлях, тим більша ймовірність, що всі дійдуть до нового місця живими й неушкодженими. Я пропоную тобі посаду молодшого мага дороги в Королівстві. Ти чи погоджуєшся, і тоді завтра йдеш разом із нами, чи не погоджуєшся. Один крок — і ти вдома. Однак тоді я вже ніколи більше за тобою не прийду… Ти відповіси відразу чи дати тобі час на роздуми?