— Наш офіціант із ресторану «Млин».

— Ага! Так він зоотехнік… Цікаво. Побіжу до нього.

Через хвилину-другу.

— Пробачте. Питання з історії: домашні птиці, що врятували Рим.

— Гуси.

— Невже? Точно… Лягає… Цікаво, чи немає у нас у будинку перукаря?!

— У двадцять першій квартирі. Колишній агроном.

— Невже? От порадували!

Сусіда мчить на п'ятий поверх. Вихідний почався. Ви поспішаєте у ванну. Почистити зуби. Раптом стук у двері.

— Пробачте… Питання по вашій лінії… Назва кладовища, на якому поховано українського композитора Степового.

— Байкове, — гукаєте ви.

— От спасибі. Ну, ви — як я. А той зоотехнік ні в зуб ногою. Питаю його: свійська тварина. Самець. Чотири літери. Не знає.

— Кнур, — підказує син.

— Ти диви. Точно. Вгадав. Ну й синок. Цікаво, чи немає у нашому будинку літератора?

— Є. Колишній аптекар. Тепер вірші пише.

— Правда? Ну, ви мене вбили. Я побіг.

Ви сіли до столу. Дружина подала сніданок.

— Пробачте… Ви нікуди не поспішаєте?

— Ні, а що?

— От чудесно. Значить, попрацюємо разом. Аптекар не відчинив. Порося. Цікаво, чи є в нашому будинку артист? Тут питаннячко… Назва з трьох літер. Точніше — прізвище… Видатний український актор… Невже був такий? Із трьох літер?

— Юра, — кажу я.

— Та ні. Тут прізвище, який вам Юра.

— Юра, — повторюю. — Гнат Юра.

— Правда? Точно, збігається. От здорово. Юра! Ну й прізвище! Ніколи б не подумав.

— Є ще коротше!

— Не може бути? Яке!

— Ле.

— А це хто такий?

— Письменник Іван Ле. Автор «Роману Міжгір'я».

— Сам написав? Цікаво. Давайте запишу. Може, згодиться. Корабельний кухар. На «ки» починається і «ки» кінчається?

— Кок!

— Ну, точно.

— Місто, де навчався Ломоносов? Чотири літери.

— Київ.

— Як? У Києві — Ломоносов? Точно… На «ки» починається, на «ви» кінчається. Ти диви! Хто у нас педагог?

— Продавець газводи.

— Із другого парадного?

— Еге ж.

— Ну, спасибі. Я побіг. Ви ж нікуди не виходьте. В мене ще є журнальчик.

Я взявся за склянку. З холодним чаєм.

— Пробачте. Педагога нема. Може, ви скажете, як звали батька Віри Павлівни з роману Чернишевського «Что делать?»?

— Павло.

— У мене новий кросворд із «Огонька». Тут по-російськи.

— Павел.

— Ну й пам'ять у вас! Точно, перша «пи», остання «ли». Побіг до зоотехніка. Смачного вам…

— Жінко, підігрій чай, будь ласка…

Коли:

— Пробачте, але зоотехнік — свиня. Не відчинив. Хоч я чув, як він ходить по кімнаті й чавкає. Ну й люди тепер пішли. В мене двері не зачиняються, а тут людину не пустити на поріг, не допомогти. Питаннячко — раз плюнути: домашнєє животноє.

— Корова.

— Точно. Ну, спасибі. Виручили. А я вже розхвилювався. Вік не забуду. Ви найпрекрасніша людина. Смачного вам. Я побіг. Скажіть, у нашому під'їзді ботаніка нема?

— Сусід над вами.

— Невже? Він же пиво продає коло стадіону?

— Кінчав сільськогосподарську академію.

— З вищою освітою, значить. Недарма у вихідні дні при краватці ходить. Я побіг…

Коли дзвінок.

— Це знову я. Свійська тварина?

— Осел.

— Ну, спасибі. Ні, не підходить.

— Ішак, баран, — вигукуєте ви, поспішно натягаючи штани.

— Ну, спасибі. Ні, не те. На «си» починається, на «я» кінчається?

— Свинья.

— Пробачте, в мене вже український кросворд. Із журналу «Знання та праця».

— Значить, свиня.

— Точно. Ну, спасибі, як я одразу не здогадався!

— Найзручніший вид міського транспорту! На «ти» починається, на «і» кінчається. П'ять літер…

Нарешті сусіда мене доконав. Цього я й досі розгадати не можу. Весь дім на ноги підняли від зоотехніка до офіціанта. Але, хоч убийте, — ніхто не знає. Кліточки в сусіда так і не заповнені. Це був перший кросворд, якого сусіда не розв'язав. Я йому співчуваю.

P.S. Сьогодні випадково дізнався: найзручніший вид міського транспорту, виявляється, таксі. І як я зразу не здогадався. Ох і зрадіє сусід!

Той, хто прочитає оцей заголовок, напевне, скаже: «А кому це потрібно? Та й чи існують у наш час раби?» Виявляється, існують. Більша половина людства, переконаний, — сучасні раби.

Сучасний раб від колишнього (минулого) відрізняється тим, що він стає рабом (на відміну од фараонівського раба) добровільно. Причому робить це з радістю, за власним бажанням, виявляючи максимум зусиль та енергії. Сучасний раб використовує весь свій досвід, свої знайомства (протекції) й ніколи не заспокоюється, яким би не було його самозакабалення. Ще енергійніше він тягтиме в полон рабства свою дружину (якщо вона не втягне в цю справу його, як це сталося з Півнєвим, та про це нижче), дітей, знайомих і себе.

Якщо перші раби ще рятувались якимось чином: корабель зіткнувся з айсбергом — раби висадились на острів, заснували плем'я бао-бао чи чао-чао й почали множитися, якщо, безперечно, з ними висадилась на острів хоч одна жінка; пірати відбили галеру в рабовласників — раби стали піратами, вільними, як Летючий Голландець; патрицій, змилостивившись, дав волю рабу, як найкращому гладіатору. Той утік, організував таких, як сам, і став Спартаком.

Колишній раб був оточений, наче німбом, ореолом романтики, життя його вщерть було переповнене пригодами, екзотикою й усілякими несподіванками. Сучасний раб цього не хоче. Коли б йому запропонували волю, він образився б.

— А я що, гірший за вас? Чому я не можу жити так, як ви?!

Рабство він називає життям, і якщо готовий себе принести в жертву, то лише в ім'я рабства. Так модно.

Отакий сучасний раб. Сучасний раб класифікується й поділяється на такі групи: раб побуту (переважно колекціонує килими); раб звички (алкаші, затяті курці); раб пристрасті (запеклі футбольні уболівальники, картярі тощо); раб домашній, приручений (у жінки під каблуком чи коло спідниці); раб моди (носить сомбреро й штани із защіпками); раб-низькопоклонник (вештається попід готелем «Інтурист» та «Дніпро»); нарешті, раб мимоволі.

На останній групі ми й зупинимось. Вона найхарактерніша, найтиповіша. Зрештою, раби всіх інших груп починали саме з оцієї групи.

Так от: як стати рабом? Перш за все, потрібні гроші. Тільки гроші можуть зробити вас рабом. Наведу приклад. Зі свого життя.

У мого сусіда Півнєва завелися гроші. Він негайно десь (де саме, мені важко сказати) купив холодильник «Дніпро-2».

— Ти бач, — сказала того ж дня мені жінка, — в Півнєва є холодильник, а в тебе «авоська» на вікні висить.

Я зняв з ощадкнижки гроші й придбав холодильник «Дніпро-3».

— Сьогодні Півнєв дістав собі польську кухню, — якось проінформувала мене дружина. — Нам треба купити румунську. Румунська краща за польську.

Дістав. Теж не скажу, де і як.

— У Півнєвих уже є угорський гарнітур.

— Купимо собі німецький.

— Була тільки-що в Півнєвих. Які в них килими! Ти б тільки глянув. Упадеш! Очі вбирають. По 187 карбованців за штуку. Сама ціну бачила.

— Візьмем за 213, — запалився я. — Ярлики збережеш і ти.

— Ти бачив, — якось по обіді заговорила жінка, — в їхнього Зігфріда — цього йолопа — транзистор «ВЕФ-10».

— Я знаю, в кого дістати «ВЕФ-12».

— Чуєш, що діється за стіною? Крутять платівки. Придбали радіолу «Естонія-М-3».

— Я завтра виканючу «М-4».

— Півнєви купили «Електрон-1». Ну й телевізор! Назва написана золотими літерами.

— Купимо «Електрон-2».

— Але чому ми завжди тягнемось у них у хвості? Чому ти не візьмеш ініціативу в свої руки? Ти ж Орел, а не обскубаний Півнєв.

Орел — це моє прізвище. Півнєв — сусіда.

Ви берете ініціативу в свої руки. Але щиро раджу не робити цього — програєте. Не дурний сказав: послухай жінку й зроби навпаки. Проілюструю. Ви купуєте «Запорожця», Півнєв — «Москвича». Розфарбовуєте стіни квартири кипарисами. Півнєв — малює робінзонів. Ви весь час у програші.