— Та, крім України, я ніде не був…

— Ви не були на Кавказі?! Може, ви й в Гагрі не були?

— Таж кажу — не був…

— Ну, знаєте?! Не бути в Гагрі — це все одно, що жити в Римі й не бачити папи римського… Неодмінно їдьте в Гагру. Обов'язково! Яка краса! А повітря! Яке там повітря! У легенях так і тане. А море!.. Ви не бачили, яке море в Гагрі? Ви ніколи не бачили гагринського моря? Ви мене вбили. Ви мене зарізали на шашлик… До речі, про шашлики. Які там шашлики! А абхазькі вина! Боже, якщо на небесах колись був рай, то я певен, абхазці його викрали й перенесли в Гагру… Бризки моря в відчинені вікна будинків влітають. У цинандалі. Що за напій цинандалі! А озеро Ріца!..

— Таж туди з путівками важко, — нарешті вдається слово сказати й вам.

— У тім-то й річ. Гагра — це вам не Ялта, і навіть не Коктебель. Гагра — це Гагра.

— Дружина хотіла в Прибалтику або Карпати, та…

— Що ж стало на заваді? Гроші? Ні, так що ж?!

— Знайомих нема, а так їхати в Прибалтику чи Карпати, знаєте, якось не з руки.

— І правильно робите. Нічого в тій Прибалтиці вам робити. Що ви там не бачили? Правда, в Прибалтиці дешевша вовна. Як у вас із грішми? Є. Тоді їдьте у Прибалтику. У Ризі можете дістати для жінки й дочки гарні кофточки, для себе — пошити чудовий костюм… Рига славиться ще й «ризьким бальзамом». Чудесний напій. Божественний! Вільнюс — «Паланкою». Їхня національна горілка. На колір буває червона, синя, рожева, оранжева. Ох і річ, скажу вам! Наша «Донецька степова», «Одеська горіхова» чи «Вінницька любительська» не йдуть ні в яке порівняння. Яка ще може зрівнятися з нею — це наша «Чернігівська» та ще, може, «Сумська», ота, що на етикетках написано: «Ще по одній!..» Але найкраще, скажу вам, поїхати за кордон. Добре в Югославію, Францію, Італію. Харчі, правда, дорогі, але барахло… Беріть туристську путівку… Не бійтесь, що дорого. Окупиться, ще й з лихвою. Та й, крім магазинів, побачите Лувр, Сену. Цікава Пізанська вежа. Все життя стоїть кривобоко і не падає. Не дурень придумав… А ви в Ялту зібрались… Ніколи не думав, що ви на таке зважитесь.

Мине рік, другий. Ви знову збираєтесь у відпустку. Куди їхати? Хто порадить? Ваш давній знайомий.

— Та ну його! — кажете ви, і все одно, тільки з якихось вам відомих причин, ідете до нього, й він щиро, як ніхто, каже:

— Я так і знав… Я так і думав. Цікаво, хто це вам порадив їхати в Гагру? Ви знаєте, яке там повітря? Як у вас із легенями? Все гаразд. Однаково їхати туди не раджу. Якщо вже куди їхати, так це в Ялту. Бачили б ви, який там пляж! Скільки молоді! Які фігури в дівчаток! А ноги! Де ви ще бачили такі бронзові ніжки, як у ялтинських відпочиваючих? Їдьте в Ялту. Ніде стільки не збирається студентів і викладачів, як там, ніде не стрінете такого чистого моря, як у Ялті. Кращого місця для відпочинку на земній кулі нема. Ріо-де-Жанейро перед Ялтою блідне. Це я вам кажу і це я можу в очі сказати хоч самому міністрові м'ясо-молочної промисловості.

Ви, як правило, їдете туди, куди й задумали, але сумніви — чи правильно ви обрали місце для відпочинку — живуть протягом року, й тільки перед наступною відпусткою вони трохи розвіюються; ви знову випадково зустрічаєте свого знайомого і, наче при зустрічі з першою коханою, несподівано ніяковієте, даєте собі слово більше й не слухати його, сподіваєтесь, що нарешті обране вами місце відпочинку він цього разу схвалить. І, як завжди, глибоко помиляєтеся. Знайомий вірний собі.

— Я так і знав!..

Він не схвалить ваш вибір і запевнить вас, що ніхто так собі не вкорочує віку, як ви. Ніхто, окрім вас, так безбожно не пускає на вітер чесно зароблені гроші і зовсім не цінує профвідпустку, їдучи в Яремче чи на озеро Свитязь. Так безвідповідально можете чинити лише ви й ніхто більше. Місце відпочинку, яке б ви не називали — на узбережжі Чорного моря чи Балтійського, негайно буде перекреслено. Бо в Чорному морі (якщо ви назвали його) добре тільки бичків та медуз ловити, й то перед штормом. А в Балтійському морі температура води ніколи не піднімається вище вісімнадцяти градусів, і якщо у вас давно була двостороння пневмонія, то можете їхати, хоч зараз.

Більше він вам нічого не скаже. Запам'ятайте: ні-чо-го. Така вже психологія людська.

Щоб не відставати від епохи, не зажити слави профана, невігласа й нікчеми, то негайно станьте болільником. Футбольним.

Вам можуть пробачити неуцтво в живопису, музиці, кіно, літературі, але неуцтва в футболі — ніколи. В очах кожного справжнього болільника ви, окрім зневаги (ну в кращому разі співчуття до себе), більше нічого не викличете. Бо нині кожен, хто хоч трохи поважає себе, не може не стати болільником. Не стати — означає свідомо приректи на самознищення свою особу, кинути на себе тінь, стати посміховиськом. Спробуйте заявити знайомому, що ви не болільник.

— Як, ви не любите футбол? — здивується він і гляне на вас такими очима, ніби перед ним не ви, а дивак, який тисячу літ тому залишив землю й оце днями повернувся. — Та ви що? Ви, безперечно, жартуєте.

Спробуйте заперечити. Спробуйте — й побачите, що після цього станеться. Ви можете сказати, що ви зовсім не тямите в архітектурі. Не знаєте, як відрізнити давньовізантійський стиль від маврітанського чи ренесанс від готики, або ранній класицизм від модерну. Ви можете сказати, що не любите джазу чи симфонічну музику, драму чи оперету… Але не любити футбол?.. Не бути болільником у наш час, коли світ розділився на два мирні табори — футболістів і болільників?

Комусь із читачів здасться: автор перебільшує, згущує фарби. Так от, я хочу довести, що це не так.

Якось у мене на квартирі зібрались товариші. Серед них був і молодий талановитий актор. Його амплуа, як полюбляють казати артисти, історичні ролі: Богдан Хмельницький, Іван Богун, Максим Кривоніс. Певна річ, я вважав, що вечір мине в цікавих розмовах про театр, у розповідях про те, як молодий актор готується до тієї чи іншої ролі, що йому вдається легше, що важче. Коли ба — сидять мої гості, ковтають тягучі паузи, вовтузяться, не знають, про що й говорити. І раптом хтось нібито ненавмисне кидає… Ні, не про те, як грав колись Амвросій Бучма чи Іван Паторжинський виконував Карася. Не про Соломію Крушельницьку чи Оксану Петрусенко. Ні. Хтось кидає таку фразу:

— Як тільки вчора грали наші!..

Й одразу, як пишуть газети, пожвавлення в залі. Стільці почали зсовуватись, усі зібрались до гурту.

— Якого м'яча провів Мунтян! Ну й Муня! Ну й Володя!

— А Пузач? Ви помітили, як став грати Пузач? Віртуоз! Ейсебіо! Жаль, Бишовець травмований. Це для нас найбільше нещастя: Бишовця не замінити ніким.

— А Хмельницький!

— Що — Хмельницький?

— Як грає Хмельницький! Ну, справжній тобі рисак. Землі під собою не чує. Ну й Хмельницький!..

— Мда! Хмельницький — то голова, — прилучаєтесь до розмови і ви, повертаючися з перекуру. — Я вам скажу, якби він тоді у Варшаві…

Вас у ту ж мить пронизує гострим поглядом кілька пар здивованих очей.

— Ви хочете сказати — не у Варшаві, а в Хожуві? Тоді, коли вони зустрілися з «Турніком»?

— Та ні, — заперечуєте ви. — Я хочу сказати, якби він у Варшаві, зустрівшись з королем Владиславом IV…

— Стривайте. Одну хвилиночку. Що ви там, на кухні, робили? — запитують вас. — Чимось дівчат пригощали чи… Який король? Який Владислав? Що ви торочите? Ви знаєте, про кого ми говоримо?

— Ну, чув, — ніяковієте несподівано ви. — Про Хмельницького…

— Так. Але про якого? Ми маємо на увазі Віталія, а ви Богдана…

Спробуйте після цих слів ще й запитати, хто такий Віталій Хмельницький. Ви здогадуєтесь, що творитиметься в кімнаті? Як на вас дивитимуться? Ви можете не знати Богдана, але не знати Віталія… Я не знаю, з чим це все можна порівняти. Віталія не знати не можна. Можна не знати, хто написав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Тіні забутих предків», «Неофіти», «Енеїду». Але не знати, скільки забив у минулому сезоні м'ячів головою й просто так Віталій Хмельницький — значить не знати нічого.