— Може, ти навіть не знаєш, де Центральний стадіон? — запитають вас.

Не признавайтеся. Стверджуйте, що знаєте і що були ви там не раз, а те, що ви говорили до цього, — просто недотепний жарт. Стверджуйте. Все стверджуйте й нічого не заперечуйте, бо рознесуть…

Ви можете не знати, де в Києві Видубецький монастир, Андріївська церква, Золоті Ворота, Софія, навіть Печерська Лавра. Але не знати, де в Києві Центральний стадіон?.. Я мовчу. Я тут вам просто безсилий щось порадити.

Єдине, що вам скажу: не поводьтесь так у товаристві, а тим більше на стадіоні. Бо після цієї ж поради, я певен, ви негайно помчите на стадіон. Помчите, а як поводитись на тому стадіоні, переконаний, не знаєте. Коли в товаристві за такі речі з вас не скинуть кепку й не викинуть у вікно, то на стадіоні тільки за одне таке слово з вас разом із кепкою чуприна полетить. У гостях вас бити не будуть. А на стадіоні… А якщо ви ще й з жінкою? З чиєю — там не питають. Там цікавляться іншим:

— Чого ти сюди прийшов? Уболівати чи фіглі-міглі крутити?!

— Ти знаєш, що за ворітьми стадіону не в одного справжнього болільника серце від туги розривається, а ти, морда пиката, тут його місце зайняв…

— Хто їм продає квитки? — дивується сусід справа. — Ви мені скажіть, хто оцих типів пускає на стадіон?

Тепер ви розумієте, чому треба стати болільником? Щоб не відставати від життя, щоб не бути білою вороною на стадіоні, в товаристві й т. п. Отож, негайно штурмуйте довідники, у яких про кожного футболіста є все: від росту до ваги, або йдіть до першого ліпшого сусіда й запасайтеся знаннями. Бо, потрапивши на стадіон, ви зобов'язані (!) знати: скільки голів забив Бишовець, скільки Серебро, чому не взяли в збірну Медведя, на що захворів Рудаков, за яких обставин покалічився Кириченко, звідки до нас прийшов Боговик, яке хоббі у Соснихіна, що п'є Сергій Круликовський і чи вже одружений Володя Мунтян? Якщо одружений, то кого пошлюбив і як на це подивився тренер.

Але знати тільки це — отже, не знати нічого. Ви повинні завчити й етикет поведінки болільника на стадіоні. Якщо ви вже почали ходити на стадіон, то, зрозуміло, не для того, щоб там відсиджувати дві академічні години. Стадіон — це вам не університетська аудиторія й не місце для відпочинку.

А як же вболівати на стадіоні? З цього приводу теж написано чимало. Є праці, гідні захоплення, є просто сірі, посередні речі. Одні автори стверджують, що на стадіоні треба сидіти так, щоб було чути, як м'яч летить від ноги Сабо і б'ється об штангу чи об'єктив фотокореспондента. Інші заперечують, кажучи, що на стадіоні можна робити все, що завгодно, бо це не театр.

З цими товаришами і я згоджуюсь, хоч не зовсім. Справді, стадіон — не театр. Але вони мають багато спільного. Йдучи в театр, ми дивимось на афішу. Йдучи на стадіон — теж дивимось на афішу.

Йдучи на стадіон, ми купуємо насіння. Йдучи в театр — запасаємось тим самим. Прийшовши на стадіон, купуємо програмку, а потім питаємо в лоточниці, чи не знайдеться якихось грамів до бутерброда. Те ж саме в театрі. Там і тут цікавимось: хто ж сьогодні грає? Чи будуть Дмитро Гнатюк і Володя Мунтян? Туди й сюди беремо біноклі. Туди й сюди забуваємо плащі. Туди й сюди, як правило, запізнюємось. Там і тут, як правило, на нас кричать: «Пригни голову! Та сідай! Щоб ти вже каменем сів!»

Як на стадіоні, так і в театрі з верхніх ярусів на вас кидають коробочки з-під морозива, обгортки цукерок, надкушені вафлі, недосмоктане монпансьє.

Як на стадіоні, так і в театрі ви можете підстрибувати, зітхати, свистіти, пожбурити на сцену чи на поле помідор або протухле яйце.

На цьому спільність між театром і стадіоном вичерпується. Як театр, так і стадіон мають свої особливі прикмети. У театрі, скажімо, вас ніколи не намочить дощ, якщо дах своєчасно відремонтований. У театрі не палять ні цигарок, ні газет. По закінченні вистави в театрі не бігають по стільцях, не перестрибують через голови глядачів.

Стадіон має переваг значно більше. Мабуть, саме тому переважна більшість любить стадіон, а не театр. На стадіоні перш за все можна палити цигарки, газети, стріляти з ракетниць, тріщати деркачами, дути в кларнети, флейти, сурми, сопілки та інші духові інструменти. Кидатись не лише помідорами чи бовтунами, але шапками (переважно не своїми), кепками, кепочками, парасольками, пляшками, але ні в якому разі з-під кефіру чи молока. Такі пляшки носити в сектор суворо заборонено.

На стадіоні можна розмахувати руками, гасити цигарки об чужі коліна чи лисини, цілувати бабусь, дідів, дівчат, юнаків і побіжно давати чужим футболістам поради: «Ванько, зведись, а то простудишся!» Або запитати в судді: «Чого ти свистиш, дистрофік?»

До своїх футболістів звертаєтесь по-іншому. Наприклад: «Куди ж ти б'єш, мазило?! Ти що, не бачиш, що там штанга?»

Фольклор болільницький надзвичайно різноманітний. Гумор теж. На трьох-чотирьох сторінках його не занотуєш.

Стадіон має й свої недоліки. У театрі ви можете сказати голосно: «Хіба ж це гра? Ех, нема Дмитра Мілютенка. Отой грав, а це хіба гра?..» На стадіоні ви не можете навіть так подумати. На стадіоні ви мусите висловлюватись так:

— Хіба ж це гра? Хіба це удар! Та вчись, труп, у наших грати!

Вам усе пробачать. Вас залишать у спокої. Але, не доведи господь, висловитись вам на стадіоні так, як у театрі.

— Хто це сказав? — спочатку долине тихо. А потім на ноту вище: — Ти не бачиш, хто грає? Тобі що, окуляри вставити? — І пішло, й посипалося — ззаду, збоку, зліва, справа, згори! А які тут терміни розкішні звучать!

— Дай йому по штанзі!

— Чого ти йому не заткнеш хвіртку?!

— Зроби йому «сухий лист»!

— Хай зачинить ворота!

— Натягни йому сітку.

— Поясни йому, як бити пенальті.

— Трісни його по кутовому!

Отак треба вболівати. Отак і не інакше. А ви кажете: Гнат Юра. Отой грав — так грав. Та хіба він може зрівнятися з Бишовцем! Ніколи.

Трапилось так, що агентства Аерофлоту, морських, річкових і залізничних вокзалів, автобусних станцій дали великого маху. Ясніше кажучи, й досі не випустили для пасажирів цікавого посібника «Про що розмовляти в дорозі?»

І справді, про що? Ви, звичайно, їздили й пам'ятаєте, як часто доводиться зустрічатися з людьми. Але ви завжди відчуваєте якусь незручність: із чого почати розмову?

— Далеко їдете?

— До Києва.

— У гості чи додому?

— Додому.

А що далі питати? Питатимете, чи є у вашого попутника жінка, дітки, як їх звати? А якщо в купе поруч цього молодого чоловіка сидить ще й симпатична дамочка (дівчина), і йому, може, ці ваші запитання не зовсім приємні. У нього, може, якраз інше на думці, а тут ви зі своєю цікавістю:

— До жінки, мабуть, поспішаєте, до діток? У відрядженні не сидиться?

— Ну, до жінки. Ну, до діток! Яке вам до цього діло? Це щось міняє у вашому житті? Нічого. Так чого ви лізете з такими питаннями і в такий кульмінаційний момент?

Словом, вам незручно. Не та тема? Так про що ж розмовляти в дорозі? Говоріть про щурів. Розкажіть, який це цікавий і досі не вивчений звір. Говоріть про те, що ми їх тому й знищуємо, що не знаємо, яку вони дають користь. Запевняйте, що настане час, коли щурів триматимуть у заповідниках і розводитимуть удома, як канарок. Після цього переходьте на скажених собак. Неодмінно розкажіть хоч один випадок, що трапився з вами. Й цього досить. Ваш співбесідник (співбесідниця) несподівано засовається на сидінні. Йому (їй) захочеться розповісти вам ще про щось жахливіше. Якщо поруч вас є хтось третій, він у ту ж мить і собі почне нервово вовтузитись. Йому теж закортить розказати щось із життя скажених собак.

Звичайно, трапляються випадки, що на цих трьох псах розмова й ущухне (хоч такого майже не буває), тоді негайно переходьте на гадюк: отруйних і неотруйних. Але ні в якому разі не на анекдоти. По-перше, в переважній більшості вони непристойні, а по-друге, хто вам дасть гарантію, що в вашого співрозмовника не така ж пам'ять на анекдоти, як у вас?! Не раджу вести мову й про погоду, озимину, телеграфні стовпи, зупинки тощо. Дуже слизькі й ненадійні теми.