Клацнула клавіша телетайпа.

— Томе, це ти? — несамовито забубонів старий. — Ти ще можеш писати? Пиши, Томе, не здавайся, поки ти працюєш, тебе не можуть відіслати назад, не можуть!!!

“В” — відбила машина.

— Ще, Томе, ще!

“Подиху”, — відклацала вона.

— Ну, ну?!

“Марса”, — надрукувала машина й зупинилась. Нетривала тиша. Клац — і машина почала знову, з нового рядка:

“В подиху Марса відчуваєш запах кориці й холодних пряних вітрів, тих, що збивають летючий пил, овіюють нетлінні кістки, приносять пилок квітів, які одцвіли хтозна коли…”

— Томе, ти ще живий!

Замість відповіді апарат ще десять годин поспіль вибухав гарячковими нападами й відклацав шість розділів “Утечі від демонів”.

— Сьогодні вже півтора місяця, Боултоне, цілих півтора місяця, як Том полетів на Марс та на астероїди. Дивіться, ось рукописи. Десять тисяч слів на день, він не дає собі перепочити, не знаю, коли спить, чи встигає поїсти, та це мені байдуже, і йому теж, йому важливе одне — дописати, адже він знає, що час не жде.

— Неймовірно, — проказав Боултон. — Наші реле не витримали, енергія впала. Ми виготовили для головного каналу нові реле, які забезпечують надійність Елемента Часу, але ж на це пішло три дні, а Вулф таки протримався! Певне, це залежить ще й від його особистості, тут діє щось таке, чого ми не передбачили. А Вулф таки живе тут, у нашому часі, і, виявляється, минулому не так уже й легко його повернути. Час не такий піддатливий, як ми вважали. Ми неправильно порівняли. Час не гума. Він скорше подібний до дифузії — взаємопроникнення рідких шарів. Минуле ніби просочується в сучасне… Та однаково доведеться відіслати його назад, ми не можемо залишити його тут: у минулому утвориться порожнеча, все зсунеться й переплутається. По суті, його зараз тримає у нас тільки одне — він сам, його пристрасть, його праця. Дописавши книжку, він щезне з нашого часу так само природно, як виливається вода зі склянки.

— Чхати я хотів, що, як і до чого, — відказав Філд. — Я знаю одне: Том закінчує свою книжку! У нього лишився той самий талант і натхнення, і є ще щось, щось нове, він шукає цінностей, які вагоміші за Простір і Час. Він написав психологічний етюд про жінку, яка залишається на Землі, коли відважні космонавти вирушають у Невідоме, — це написано чудово, правдиво й тонко. Том назвав цей етюд “День ракети”, він змалював лише один день звичайнісінької провінціалки, вона живе в своєму домі, як жили її прабабки, виховує дітей… небувалий розквіт науки, грім космічних ракет, — а її життя майже таке саме, як і в жінок кам’яного віку. Том правдиво, ретельно й зворушливо змалював її поривання й розчарування. Або от рукопис, називається “Індіанці”, тут він пише про марсіан: вони — індіанці космосу, їх вигнали і винищили, як за давніх часів індіанські племена: чероків, ірокезів, чорноногих. Випийте, Боултоне, випийте!

Наприкінці другого місяця Том Вулф повернувся на Землю.

Він повернувся в полум’ї, як у полум’ї вилітав, ходою велета перетнув космос і ввійшов у дім Генрі Уїльяма Філда, до бібліотеки, де на підлозі громадилися купи жовтого паперу, списаного олівцем чи вкритого друкованими рядками: ці купи треба було розділити на шість частин, вони складали шедевр, створений неймовірно швидко ціною надлюдськи впертої праці і в постійному розумінні того, що хвилини минають невблаганно.

Том Вулф повернувся на Землю, він стояв у бібліотеці Генрі Уїльяма Філда і дивився на громаддя, породжене його серцем і його рукою.

— Хочеш усе це прочитати, Томе? — спитав старий.

Але той похитав масивною головою, широкою долонею відкинув назад кучму темного волосся.

— Ні, — мовив, — боюся починати. Коли почну, заманеться взяти все це з собою. А мені ж не можна забрати це додому, чи не так?

— Не можна, Томе.

— А так хочеться…

— Нічого не вдієш, не можна. Того року ти не написав нового роману. Те, що написане тут, мусить і залишатися тут, а що написане там, мусить залишатися там. Нічого не можна змінити.

— Розумію. — Тяжко зітхнувши, Вулф сів у крісло. — Втомився я. Страшенно втомився. Важко все це було. Але й здорово! Котрий же сьогодні день?

— Шістдесятий.

— Останній?

Старий кивнув, якусь хвилю обоє мовчали.

— Назад у тисяча дев’ятсот тридцять восьмий, на цвинтар, під камінь, — мовив Том Вулф, заплющивши очі. — Не хочеться мені. Краще б мені не знати про це, жахно таке знати…

Голос йому урвався, він сховав обличчя в широкі долоні й закляк.

Двері прочинилися. Ввійшов Боултон зі склянкою в руці й став позаду крісла, в якому сидів Том Вулф.

— Що це у вас? — запитав старий Філд.

— Давно знищений вірус, — відповів Боултон. — Пневмонія. Дуже давня і вельми небезпечна хвороба. Коли пан Вулф прибув до нас, мені, звичайно, довелось його вилікувати, аби він міг упоратися зі своєю роботою; маючи нашу сучасну техніку, це було дуже просто. Культуру мікроба я зберіг. Тепер, коли пан Вулф повертається, йому треба знову прищепити пневмонію.

— А якщо не прищепити? — Том Вулф підвів голову.

— Якщо не прищепити, він одужає в тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році.

Том Вулф підвівся.

— Тобто як? Одужаю, стану на ноги, там у себе, і обдурю гробарів?

— Саме так.

Том Вулф втупився в склянку, рука конвульсивно здригнулась.

— А що, коли я знищу цей ваш вірус і не піддамся вам?

— Аж ніяк не можна.

— А все-таки… якщо?

— Ви все зруйнуєте.

— Що — все?

— Зв’язок речей, перебіг подій, життя, всю систему того, що є й що було, ви зруйнуєте те, чого ми не маємо права змінити. Ви не можете все це порушити. Вихід лише один: ви повинні вмерти, а я повинен про це подбати.

Вулф подивився на двері.

— А якщо я втечу і повернусь без вашої допомоги?

— Машина Часу під наглядом. Ви не можете вийти з цього дому. Мені доведеться силоміць повернути вас сюди і зробити щеплення. Я передбачив, що під кінець будуть ускладнення, і зараз унизу напоготові п’ять чоловік. Варто мені лише гукнути… самі бачите, це марна справа. Ну от, так краще. Отак.

Вулф позадкував, озирнувся, подивився на старого, в вікно, обвів очима простору кімнату.

— Пробачте мені. Так не хочеться помирати. Ох, як не хочеться!

Старий підійшов до нього, стис йому руку.

— А ти дивись на це так: тобі пощастило зробити нечуване — виграти у життя два місяці, ти написав ще одну книжку — останню, нову книжку! Подумай про це — і тобі стане легше.

— Спасибі вам за це, — поважно сказав Томас Вулф. — Спасибі вам обом. Я готовий. — Він закачав рукав. — Робіть ваше щеплення.

І поки Бултон робив свою справу, Вулф вільною рукою взяв олівець і на першому аркуші першої частини рукопису написав два рядки, потім вів далі:

— В одній моїй давній книжці є таке місце, — він нахмурив чоло, пригадуючи: — “…про вічні мандри і про Землю. Хто володіє Землею? І для чого нам Земля? Щоб мандрувати нею? Чи для того нам Земля, аби не знати на ній супокою? Кожен, кому потрібна Земля, матиме її, залишиться на ній, знайде спокій на малому клаптику й залишиться в тісному її кутку навіки…”

Якусь хвильку він помовчав.

— Ось вона, моя остання книжка, — сказав тоді й на чистому жовтому аркуші величезними чорними літерами, міцно натискаючи на олівець, написав: ТОМАС ВУЛФ — ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ ТА ПРО ЗЕМЛЮ.

Він схопив купу списаних аркушів, на мить притис до грудей.

— Як би я хотів забрати оце все з собою. Ніби розлучаєшся з рідним сином!

Він відклав рукопис, ляснув по ньому долонею, нашвидку потис руку Філдові й подався до дверей; Боултон рушив слідом. На порозі Вулф зупинився, освітлений передвечірнім сонцем, величезний і величний.

— Прощайте! — вигукнув він. — Прощайте!

Грюкнули двері. Том Вулф щез.

— Пане Вулф!

— Що?

— Ви нас так налякали, пане Вулф, ми вже думали, що ви щезли!

— Щез?

— Де це ви поділися?

— Де? Де подівся? — його вели нічними коридорами, він покірливо йшов. — Ех, якби я й розповів вам, де… ви однаково не повірите.