— Я запам’ятаю, дідусю, — сказав він. — Я запам’ятаю. Єдине зло — це страх. Я…

Сльози не дали йому договорити.

От було б чудово, якби вдалося відтворити в цій кімнаті всі орхідеї, які тільки є на світі!.. Та, мабуть, спочатку краще обмежитися звичайним люмінесцентним світлом…

Ліна задумалася, її тонкі пальці завмерли над клавіатурою електронного синтезатора квітів. Та не минуло й хвилини, як середній палець її правої руки м’яко торкнув ся одної з клавіш.

У глибині просторої, ретельно прибраної, строгої кімнати спалахнув сніп жовто-зеленого полум’я. Примарний вогонь коливався, зростав, легшав, прозорішав, поки не розлився блискучою завісою з мерехтливими тьмавими краями.

Лінині пальці м’яко і пружно торкалися клавіатури. Завіса, підкорившись волі п пальців, гойдалась наче від вітру, а посеред неї спалахували іскри й розліталися навсебіч, потім, ніби злякавшись порожнечі, сполучались у довжелезні зигзагоподібні блискавки, в райдуги та вогненні кулі, і всі ці сліпучі барви та вигадливі форми, об’єднуючись, переплітаючись і звиваючись, починали божевільну гру… Зорепад, сонячні зливи, північне сяйво…

Світло затанцювало швидше. Екстаз, і раптом усе застигло. На блідо-зеленому тлі проступили оксамитові лілові орхідеї, зовсім не схожі на тих, що ростуть на землі. Стереоскопічний осяйний букет, створений примарним спалахом високоенергетичних електронів, зачаровував своєю незвичайною, незнаною в природі красою.

Чітко окреслені губи Ліни міцно стиснулися, в її очах з’явився гарячковий блиск.

А пальці, мов крихітні живі істоти, що відокремилися від тіла, самостійно блукали по клавішах і примушували світло заломлюватися, фосфоресціювати і вимальовувати в порожнечі об’ємні картини.

Пелюстки орхідей видовжувалися, хиталися тичинки, ледь помітно ворушилися псевдоніжки. Ставало тривожно біля цих чуттєвих і пожадливих квітів. Несподівано в глибині фіолетових заростей тьмяно засірів стовбур засохлого дерева.

Звідкись знизу піднялась смарагдово-зелена папороть. Щупальці орхідей ковзнули по її різьблених листках. З волохатої темно-жовтої маточки поплив червоний туман і оббризкав кривавими краплями кору мертвого дерева.

У крапель червоного туману був свій ритм. Квіти підкорилися йому. Фосфоресцентне зображення закружляло в повільному танці й завмерло.

Готово!

Затамувавши подих, Ліна дивилася на витвір своїх рук. Натиснула на клавішу фіксатора. Картина, схожа на оживлений сон, повисла нерухомо в просторі.

— Чудово!

За її спиною пролунав низький, багатий відтінками голос.

Ліна навіть не обернулася, бо знала, хто до неї звертається. Це була її близька подруга Юрі. Ліна зняла з плеча тонкий шовковий шнурок, який підтримував електронний синтезатор квітів на її колінах, поклала синтезатор на стіл і тільки зараз помітила, що спітніла.

Перед відеофоном стояло стереоскопічне зображення Юрі. Юрі уважно оглянула твір Ліни, потім ледве помітно кивнула головою.

— Я просто в захопленні. Тобі завжди вдається… Справді, у твоїй ікебані щось таки є..

Юрі подобалося це старовинне слово. Колись давно так називали мистецтво оздоблювати кімнату справжніми живими квітами. Доповненням до квіткового інтер’єру служили гілка, шматок деревної кори, металева чи пластмасова фігурка, керамічна ваза, плоский порцеляновий таріль. Тепер це слово вживають тільки фахівці — спеціалісти з аранжування електронних квітів, та й то його можна було почути хіба що на офіційних виставках. Але в вустах Юрі слово “ікебана” не звучало як архаїзм. Звісно, вона була визнаним майстром, натхненним творцем електронних квітів, молодь вважала за щастя вчитися в Юрі. Та річ не в тому. Юрі, великодушна, щедра і трохи легковажна, жила весело й відкрито, і все, що вона казала, несло на собі відбиток тієї легкості.

Ліна всміхнулася.

— Дякую…

— Навіщо ти дякуєш? Я ж тобі так заздрю! Так, так, не смійся! Хвалю, а сама гадаю: от поганка, як це в неї так гарно виходить…

Звичайний для Юрі тон.

— Неправда! Ти добра. Вмієш надихнути й заохотити.

— Нічого подібного! Просто я тебе люблю. Якби замість тебе була інша, я б їй такого наговорила! її знудило б від моїх компліментів. Знаєш, що б я їй сказала? А от що: “Любонько, які у вас чарівні квіти! Та у вас не інструмент, а чудо! Якби я мала такий, то позмагалася б з вами…”

Юрі говорила жартома, але її очі дивилися на Ліну пильно, серйозно.

Ліна перестала всміхатися. Зиркнула на стіл, де лежав електронний синтезатор квітів. Він здавався зовсім новеньким, та насправді був поважного віку — просто його берегли. Дуже складна конструкція, старомодна форма — такої зараз ніде не зустрінеш. Благородний блиск поверхні свідчив про те, що його не раз торкалися дбайливі руки.

— Та, мабуть, ти маєш рацію… Так, так, твоя правда!.. Але тоді я не заслужила такого інструмента. Ти знаєш, звідки він у мене? Його зробив один учений, кібернетик, великий друг мого батька. Він працював над ним майже все життя, це було, так би мовити, його хобі… Незадовго перед смертю він подарував інструмент батькові, а вже від батька я його успадкувала… Тільки не питай імені винахідника, воно тобі нічого не скаже. То був геній, але не визнаний. Якби ти знала, як я йому вдячна! Це він справжній творець цих квітів, а не я.

— Та облиш! Я ж пожартувала, а ти сприйняла всерйоз! — Юрі, незважаючи на свою безтурботність, трохи засмутилася. — Хоч би яким досконалим був інструмент, він всього-на-всього слухняна машина, обдарована електронним мозком. Принцип будови у всіх у них однаковий — використовується електромагнітне випромінювання вибитих із своїх орбіт електронів кисню, азоту та аргону. Ти сама розумієш, що за принципом дії між інструментами немає жодної різниці. Отже найголовніше тут — майстерність, ідея, творча фантазія. Коротше — твоє обдарування.

Ліна сумно глянула на збуджену Юрі.

— Ні, Юрі, ні… Ти говориш про творчість. А я останнім часом не маю ніякого задоволення від електронного синтезатора квітів, не те що колись… — Ліна хотіла щось додати, але міцно зціпила губи. На язиці в неї крутилося: “Чому?.. чому?..”

Якби вона запитала вголос, Юрі побачила б її наскрізь. І тоді вся нудьга, весь біль і втома, накопичені в душі за довгі роки, вихлюпнуться назовні. Ні, їй не хочеться бути жалюгідною й безпорадною! Ліна всміхнулася так, наче й нічого не сталося.

— Зрештою, все це пусте. Просто, мабуть, машини, навіть найрозумніші, іноді набридають. Інколи навіть хочеться поморочитися з живими квітами, як це робили в давнину…

— Та що ти! По-перше, живі квіти недовговічні, а по-друге, їхні барви не можна змінити, і це дуже незручно. Та якщо вже тобі такі думки спадають… — Юрі подалася трохи вперед. — Послухай, Ліно… Я б хотіла серйозно поговорити з тобою…

— А що таке?

— Скільки тобі років?

Ліна засміялася.

— От дивачка! Ніби ти не знаєш…

— Звісно, знаю. Шістдесят вісім, чи не так?

— Абсолютно правильно. Зовсім уже бабуся.

— Ну що ти! Я на десять років старша, а все ще стрибаю. Глянь на мене! Симпатична дамочка середніх літ! — Юрі дзвінко засміялася. — Добре все-таки жити в двадцять другому столітті! Сто років тому я вважалася б руїною або давно б лежала на цвинтарі.

— Не збагну, куди це ти хилиш…

— Просто хотіла дізнатися, чи ти не збираєшся взяти довготерміновий шлюб.

— Ні.

— Я тебе розумію. Довготерміновий шлюб краще брати до п’ятдесяти. В нашому віці вже ліньки морочитися з цим.

— Юрі, скажи одверто, чого ти раптом про це заговорила?

Відчувши в голосі подруги легке роздратування, Юрі заторохтіла:

— Я подумала: якщо ти не збираєшся заміж надовго або назавжди, то в тебе поки що не буде домашніх клопотів… Чи не погодилася б ти читати лекції у нас в Інституті аранжування електронних квітів? Стривай, вислухай мене до кінця! Знаю, професіоналізм тобі не до душі. Та все-таки поміркуй про це. Просто гріх ховати свою майстерність! Загалом я розумію твоє ставлення до мистецтва — воно для тебе святиня. Та все ж таки не треба бути такою пуританкою й максималісткою! Ти і мистецтво, і більше нікого та нічого. Це ж — порожнеча, вакуум! Ти думала коли-небудь, яке то щастя поділитися своїми знаннями, здібностями, вмінням з молоддю? Викладання принесе тобі велику радість. Я сама не знаю, як жила б у наш шалений вік, якби щодня не бачила навколо себе учнів… Ну гаразд, бувай. Подумай про це.