Дуже змінився й Сільський Дженджик, а він, Бейярд Лодж, знав Сільського Дженджика, мов свої п’ять пальців — знав кожну звивину його мозку, його думки, мрії, таємні бажання, його грубувату пиху, самовдоволений регіт, пекуче почуття неповноцінності, яке спонукало його в ім’я самоствердження займатися постійно звеличуванням власної персони.

Він знав його як щось значиміше, ніж уявний образ, знав його краще, ніж будь-яку іншу людину, більше, ніж друга.

Та цього вечора Сільський Дженджик помітно віддалився від нього, ніби обірвав невидимі ниточки, за допомогою яких ним керували, здобув деяку самостійність, і в цій самостійності пробивалися перші паростки повної незалежності.

Філософ говорив далі:

— Та я не міг замовчати той факт, що зібрались ми тут у повному складі. Адже один із нас помер…

Глядачі завмерли — не чути ані зітхання, ані шарудіння, ніхто навіть не здригнувся, хоча нерви їхні натяглися, мов струни.

— Ми — це совість, — промовив Вусатий Злодій. — Відображена совість, що набрала нашого вигляду і грає наші ролі…

— Совість людства, — додав Сільський Дженджик.

Лодж мимоволі підвівся.

“Я не примушував його вимовляти це. Я не хотів, щоб він говорив це. Я тільки подумав. Милосердний боже, я ж тільки подумав, тільки подумав!”

Тепер він зрозумів причину незвичності сьогоднішньої вистави. Нарешті він зрозумів, у чому дивність героїв.

Вони були не на екрані! Вони стояли на сцені, на маленькій сцені попереду екрана!

Це не були вже спроектовані на екран уявні образи, а істоти з плоті й крові. Створені думкою маріонетки, що раптово ожили.

Він похолов і завмер, усвідомивши, що лише однією силою думки — силою думки в поєднанні з таємничими і безмежними можливостями електроніки — Людина створила життя!

Новий підхід, сказав тоді Мейтленд.

Новий підхід!

Вони зазнали поразки в роботі, але отримали перемогу, граючи в години дозвілля, і віднині відпаде необхідність у спеціальних групах вчених, що ведуть дослідження в тій похмурій місцевості, де межа між живим і неживим надто химерна. Адже тепер, для того, щоб створити людино-монстра, досить буде сісти перед екраном і вигадати його — кістка за кісткою, волосинка за волосинкою, його мозок, нутрощі, особливі якості організму і все таке інше. Так на світ з’являться мільйони монстрів для заселення планет. І ці потвори будуть людьми, бо їх, за розробленими заздалегідь проектами, створять їхні брати по розуму, людські істоти.

Наближається хвилина, коли герої зійдуть зі сцени в зал і перемішаються з глядачами. Що вчинять їхні творці? Знавісніють від жаху, заволають, чи збожеволіють?

Що він, Бейярд Лодж, скаже Сільському Дженджикові?

Що він взагалі може сказати йому?

І — а це набагато важливіше — про що заговорить із ним сам Дженджик?

Лодж сидів, не маючи змоги поворухнутися, промовити хоча б слово чи якимось іншим звуком попередити інших. Він сидів, чекаючи миті, коли вони зійдуть зі сцени в залу.

Старий сидів на стільці, притуленому до побіленої стіни. Це був його стілець. Старий дбайливо оббив його заячими шкурками. Надто вже невелика була відстань між його власною шкірою та кістками. Більш ніхто на фермі не посмів би сісти на цей стілець. Довгі стяжки сириці, з яких він думав сплести нагая, звисали між пальцями, але стілець був такий зручний, що руки старого опустились і він почав розмірено кивати головою в дідівській дрімоті.

На подвір’ї не було анікогісінько. Лише кілька курок греблося в пилюці, більш з цікавості, ніж сподіваючись щось відшукати; а проте звуки, що долинали звідусіль, свідчили: тут є люди, які не можуть дозволити собі подрімати після обіду. З-за будинку чулися лункі виляски, коли порожнє відро ударялося об воду, потім рипіння коловорота, як відро витягали з криниці, і знов удар з виляском об воду. У повітці в кінці подвір’я щось товкли в ступі, й розмірені, монотонні звуки геть заколисали діда. Голова його хилилася дедалі нижче.

Раптом з-над невисокого муру, що ним було обгороджене подвір’я, долинув якийсь новий звук. Той звук поволі наближався. Чудернацьке торохтіння та деренчання чергувалися з пронизливим виском. Старий усе собі куняв, але ось він розплющив очі й здивовано втупився у хвіртку, намагаючись визначити, звідкіля ті звуки. Над муром виткнулась голова хлопчака. Очі його сяяли захватом, він не погукав діда, а хутчій підбіг до хвіртки і ввійшов на подвір’я. Він гордовито котив перед себе ящик на чотирьох дерев’яних коліщатах.

Старий злякано скочив на ноги. Він замахав обома руками, ніби намірився виштовхати хлопця з подвір’я. Той зупинився. Вираз торжества на його обличчі змінився подивом, він мовчки втупив очі в діда, що так грубо проганяв його. І поки хлопець стояв, вагаючись, старий, все так само проганяючи його однією рукою, приклав пальця другої руки до вуст і повільно пішов до хвіртки. Хлопець неохоче повернув назад. Але було вже запізно. Гупання в повітці припинилось, і на порозі стала немолода жінка. Рот її розкрився в безгучному крикові, очі витріщились. Нижня щелепа в’яло одвисла, жінка перехрестилась і лиш тоді закричала.

Крик її розколов мирну пообідню тишу. Відро востаннє впало в криницю, з-за рогу будинку вийшла молода жінка з широко розплющеними здивованими очима. Вона закрила рот тилом долоні й собі перехрестилася. З дверей стайні вибіг парубок і завмер на місці. Ще одна молода жінка вискочила з будинку й стала, немовби наштовхнулась на невидиму стіну. Маленьке дівчатко, що вибігло слідком за нею, в безтямнім переляці ткнулося личком у мамину пелену.

Хлопець закляк під їхніми поглядами. Здивування в його очах поступилося місцем страху. Він переводив погляд з одного переляканого обличчя на інше, аж поки знову зустрівся очима з дідом, і це його трохи підбадьорило.

Він ковтнув слину й заговорив зі сльозами в голосі:

— Дідусю, чого вони всі так на мене дивляться?

Слова хлопчини, здавалось, розрядили напруження і повернули до життя немолоду жінку. Вона схопила вила, притулені до стіни повітки, націлила їх на хлопця, швидко пройшла до хвіртки, щоб відрізати йому шлях, і різко наказала:

— Іди в повітку! Швидше!

— Мамо!.. — злякався хлопець.

— Більш я тобі не мати! — почув він на відповідь.

У виразі її збудженого обличчя хлопець відчув ненависть. І заплакав.

— Іди, йди! — повторяла вона безжально. — Іди в повітку!

На смерть переляканий хлопець позадкував був од матері, але раптом повернувся і вбіг до повітки. Жінка причинила за ним двері і взяла їх на засув. Обвела всіх поглядом, ніби кидаючи виклик, — мовляв, висловлюйтесь, — але всі мовчали. Парубок сховався в рятівних сутінках стайні, обидві молоді жінки як крізь землю провалились, прихопивши дівчатко з собою. Мати лишилася віч-на-віч зі старим, що мовчки розглядав ящик на коліщатах.

Раптом жінка закрила обличчя руками, притамований стогін вирвався у неї з грудей і поміж пальцями потекли сльози. Старий повернув до неї обличчя, позбавлене будь-якого виразу. Жінка трохи заспокоїлась.

— Ніяк не можу повірити, щоб мій маленький Дейві та міг отаке зробити, — сказала вона.

— Якби ти не закричала, ніхто б нічого не дізнався, — відказав старий.

Коли до жінки дійшли його слова, обличчя її знов набуло суворого виразу.

— Це ти його напутив? — підозріливо спитала вона.

Старий похитав головою.

— Я старий, та ще з розуму не вижив. І я люблю Дейві, — додав він.

— Ти лихий, — заперечила жінка. — Нащо ти це сказав?

— Але це правда.

— У мене ще зостався страх божий. Я не потерплю диявола у своїм домі, хоч би в якій личині він явився. А коли я бачу диявола, я знаю свій обов’язок.

Старий зітхнув, хотів щось відповісти, але передумав. Він тільки похитав головою, повернувся й побрів до свого стільця. Ця розмова, здавалося, зістарила його ще дужче.