Ліна оглянула кімнату. Заплющила очі, намагаючись ще раз викликати в пам’яті образ Мінору. Та він був блідим і розпливчастим. Все минає, і нічого, нічогісінько не залишається, тільки порожнеча…

Може, так і слід. Може, виною тому вік… Щоправда, за сучасними уявленнями вона ще не стара, та все-таки понад половину життя прожито. І вона втомилася, дуже втомилася… Та головне, його нема, давно нема…

Ліна відчула, як щось у ній в’яне. Так в’янули колись живі квіти під холодним осіннім вітром.

Доведеться піти до Юрі, в інститут, і навчати молодь прекрасного й печального мистецтва аранжування електронних квітів — насичених свіжими барвами ілюзій, яким вона віддала все своє життя. Інакше вона не витримає, нізащо не витримає…

У першу мить Польтаво не зрозумів, з ким розмовляє шеф. За столом кремезна постать шефа, і більш нікого в кабінеті. Та коли з крісла, що стояло впівоберта до Польтаво, пискнув тоненький голосок, він побачив щуплу фігурку генерального директора концерну “Біанка”. З досвіду інженер знав, що після відвідин цього пігмея він матиме довгі години напруженої роботи. Сеньйор Ферручіні був не тільки найщедрішим, але й найпримхливішим клієнтом фірми.

Польтаво зачекав, поки Сартуццо проведе клієнта, потім сів у ще тепле крісло. Він з’явився надто рано й побоювався неприємностей. Але шеф був у доброму гуморі.

— Отже, мій любий друже, — сказав він, — починаємо. Пишіть! Передусім — сценарій для сорока-хвилинної вистави. Хай у ньому йдеться про зустріч двох молодих людей біля озера Дель Кампо. Дайте побільше настрою, динаміки, а наприкінці — весілля. Принагідно дайте рекламу екскурсійних прогулянок на озеро автобусами “Петруччі й Бассі”! Далі. Веселий діалог-екетч для двох коміків. Нехай обидва завзято доводять те саме всупереч один одному. Глядач із цієї суперечки повинен знати єдине — йому на цілий день стане бадьорості, коли він чиститиме зуби пастою “Зефір”. Тривалість діалога — чотири хвилини. Ще дві реклами: одна нехай вихваляє мишоловки “Додо”, друга — вигоди в готелі “Сплендід”. Не забудьте відзначити, що там у кожному номері є білий телефон із спеціальної пластмаси, яку виготовляє фірма “Сандо”! Ще дві передачі…

Польтаво нетерпляче ворухнувся.

— Забагато, — кинув він.

— Чому? Хіба машина несправна?

— Ні, що ви! Вона може видати на цілий порядок більше, але мене дивує, навіщо все це, адже в нас шухляди натоптані невикористаними матеріалами!

Слова Польтаво, здавалось, припали шефові до душі — він вийняв пляшку “Мартіні” й дві чарки. Коли Сартуццо розливав запашну рідину, в очах у нього заграли веселі бісики.

— Ваша машина, мій любий друже, — справжнє диво! Мене цілком задовольняє швидкість, із якою вона фабрикує сценарії. Наші конкуренти горять один за одним!

— Знаю, — байдуже мовив Польтаво. — Учора припинила передачі й віддала нам свої канали північноломбардська телевізійна компанія “Макціні”.

Сартуццо відпив з чарки. Обличчя в нього раптом почервоніло, наче в горло йому потрапив не коньяк, а сірчана кислота.

— “Манціні” — це дрібниця! Вже готові опустити завісу “Корреджіо”, “Рікорді”, “Самуель” і навіть “Россі”! Під кінець місяця залишиться тільки національний передавач. “Сартуццо” заповнить решту каналів. Непогано, га?

Польтаво відкашлявся.

— Сподіваюся, — проказав він невпевнено, — тоді ви дозволите мені опублікувати свій винахід?

Шефове обличчя закам’яніло. Відповідав він уже крижаним тоном:

— Я обіцяв вам, що звільню вас від обов’язків, передбачених угодою, коли настане слушний час. Та якщо ми розголосимо відкриття зараз, то поведемося дуже необачно. Як тільки стане відомо, що телевізійна фірма “Сартуццо” користається з послуг звичайнісінького електронного пристрою, пропаде всякий інтерес до її програм, а це кінець прибуткам, на які вам, сподіваюся, нема чого нарікати. Я знаю, що ви як конструктор відчуваєте невдоволення через те, що не можете козирнути своїм винаходом перед колегами. Але життя дуже непросте! Люди хочуть співпереживати з героями, які є витвором людської фантазії, а не змайстровані машиною! А критики? Вони аж захлинаються, розхвалюючи таланти нашого “штабу невідомих сценаристів”. Ви уявляєте, який шарварок зчиниться, коли стане відомо, що замість групи талановитих авторів у нас купа програм? Ні, краще не поспішайте. Я сам знаю, коли вам можна буде запатентувати машину!

Польтаво не помилився, чекаючи відмови. Рік тому, показуючи свої викладки і схеми власникові фірми, він був готовий на все. Йому тоді хотілося тільки наїстися, одягтися в новий костюм, переселитися в нову квартиру. Він навіть не вважав свій винахід закінченим.

Він знав тільки те, що не без підстав шукає математичний опис зв’язків між духовними проявами людини. Дотепи, ідеї, фрази були для нього лише математичними символами, що пов’язані в певній послідовності. Будь-яку ситуацію, будь-які емоції він розглядав як частковий випадок більш загальної закономірності, що піддається статистичному аналізу.

Тоді Сартуццо пощастило легко обвести бідного юнака круг пальця. Він обіцяв побудувати його машину й фінансувати подальші дослідження, за що Польтаво мав постачати сценарний матеріал для телевізійних передач фірми. Інженера втішала можливість ставити перед машиною задачі з житейської практики й одержувати відповіді у вигляді можливих людських доль. І він підписав угоду.

Одначе тепер, коли завдяки йому Сартуццо став верховодою велетенської фірми, Польтаво вже не мав ілюзій щодо того, чи зможе він вирватися з лабет шефа.

— Скільки варіантів кожного сценарію ви хотіли б мати? — запитав він, підводячись.

Товстун нервово вказав на крісло.

— Сідайте. Я ще не закінчив.

Шеф підвівся й почав міряти кроками кімнату. Польтаво зацікавлено стежив за ним. Він знав, у яких випадках шефів ніс ставав бузковим.

— А тепер, — промовив Сартуццо, — найважливіше. Необхідно запустити нову серію передач… — Він затнувся. — Показати глядачеві, чим с для нього… так!.. показати середньому громадянинові, що таке для нього… церква.

— Боюся, що після цього кількість парафіян у божих храмах помітно зменшиться.

— Навпаки! — Сартуццо рвучко обернувся. — Навпаки! Необхідно зробити все для посилення релігійних почуттів!

— Ось так? — єхидно протяг Польтаво. — Святим отцям бракує високоякісної реклами?..

Шеф пронизав його суворим поглядом.

— Сеньйор Ферручіні був тут саме з цього приводу! Ви знаєте його вдачу. А тому починайте працювати! Якщо ви незадоволені процентом, я готовий піти вам назустріч!

— Діло не в процентах. Просто клерикальна тематика мені не до смаку.

Голос Сартуццо став різкий:

— Фірму не цікавлять ваші смаки, сеньйоре! Тим більше, що передачу підготує машина, а не ви. Чи ви хочете сказати, що вона теж не полюбляє такого роду матеріал?

— Вона розв’язує ті завдання, які перед нею ставлять.

— Саме так! Від вас вимагається поставити завдання! — Сартуццо сів на край письмового столу. Кілька секунд він розглядав свої відполіровані нігті, потім, відкопиливши нижню губу, заговорив:

— У наш вік наука й техніка розвиваються дуже бурхливо. І це чудово! Але церква, яка піклується про моральне вдосконалення людини через смирення, зазнає удару за ударом. Річ у тім, що творці прогресу відкинулись від бога. Замкнувшись у лабораторіях і кабінетах, вони знехтували проблему добра й зла у світі. Вони не повчають людей, не проповідують вічних істин християнського вчення. Візьмемо, наприклад, вашу машину. З незначних фактів вона вміє сфабрикувати таку історію, що чуб стає дибом! То чому б не спробувати за її допомогою зробити людей кращими? Нехай вона вигадає таку історію, щоб глядачі замислились над тим, що чекає їх після смерті! Або, скажімо, через дотепний діалог у дусі стародавніх філософів покаже, що наука й техніка не суперечать християнському світогляду. Чи не здається вам, Польтаво, що саме з позицій сучасних знань слід особливо енергійно проповідувати божественні начала?