— Що це за суб’єкт? — спитав Тераї сусіду.

— Він відкрив рудник Магрет, поки що найбагатший. До вашого приїзду вважався великою жабою в нашій маленькій калюжі. І постарається нею залишитись.

— І може домогтися успіху?

— Атож, хай йому біс! На жаль, може.

— Здається, ви вже надто його тут шануєте.

— Ніхто його не шанує, цього негідника. Він дужий, як бугай, і немилосердно б’є всіх, хто не кориться йому. Бачу, ви теж не з слабеньких, але навряд чи маєте такий досвід, як він. Головне, для голландця немає заборонених прийомів. Точніше, він тільки й вдається до заборонених!

Тераї знизав плечима: поживемо, побачимо.

До бару зайшов старий з червоним носом і посоловілими очима. Його колись чудовий комбінезон розвідувача зовсім вицвів і витерся до дірок, кожна з яких свідчила про убозтво господаря… або про повну байдужість до всього на світі.

— А це хто?

— Старина Мак-Грегор. Пиячить. А шкода. Адже це він перший висадився тут двадцять років тому й відкрив великі поклади. Чудовий інженер, перший тутешній директор. І ось тепер…

Механік замовк, відтак повів далі:

— І все ж таки він прекрасна людина, а коли тверезий — справжня скарбниця найрізноманітніших відомостей про Офір. Він єдиний знає мову стеків, єдиний може з ними вільно спілкуватися.

— Чому він так спився?

— Ніхто не знає. Одні кажуть, що він не може дивитись, як компанія поводиться зі стеками, інші — що він зламався через любовну драму, а ще дехто твердить, ніби в горах з ним сталась якась дивна історія, після неї він трохи схибнувся. ММБ далі виплачує йому платню, бо ніхто краще за нього не знає Офір. Але останнім часом він дуже напивається, тож навряд чи це триватиме довго.

Мак-Грегор замовляв собі віскі. Будучи вже добре напідпитку, щоразу довго дивився на свою склянку, потім різко підносив їі до рота й залпом випивав до дна. Ніхто, здавалося, не звертав на нього уваги. Лапрад знову заговорив з сусідами, намагаючись з їхніх розповідей скласти собі уявлення про умови роботи, про небезпечних тварин і рослин, дізнатися про важкопрохідні стежки. Мак-Грегор підійшов до стойки замовити ще склянку віскі. Він побачив Тераї, уважно придивився до нього й пробурчав:

— А-а, це ти, той самий? Отже, мені залишилось уже недовго…

І він, погойдуючись, рушив до свого столу.

— Що він хотів сказати?

— Та так, нічого, — відповів механік. — Просто він дивакуватий. Каже, що точно знає день своєї смерті. Особливо коли вип’є, як сьогодні…

Механіка урвав глухий удар і крик, що пролунав услід за ним. Тераї обернувся. Мак-Грегор лежав на підлозі із закривавленим обличчям, а над ним із стиснутими кулаками схилився голландець.

— Що, отримав своє, клятий п’яничко? Може, хочеш ще? — Голландець випростався з холодною посмішкою. — П’яний вепр штовхнув мене, ось я й провчив його. Хтось, може, проти цього?

Озвались невиразні голоси, почулось глухе ремствування, яке швидко затихло. Лап-рад знизав плечима. Врешті-решт це його не стосувалося.

Проте він підійшов до Мак-Грегора, щоб допомогти йому підвестись.

— Ей, ти! Не чіпай його!

— А якщо зачеплю?

— Я тебе відучу тицяти свого носа куди не слід!

Тераї раптом відчув смертельну втому. “Тільки тому, що я олімпієць і на дві голови вищий за інших, — подумав він, — усякі негідники скрізь затівають зі мною бійку, аби пересвідчитися, що вони не слабіші і я не являю для них небезпеки. Це було вже стільки разів, що здається, ніби без кінця повторюється одна й та сама сцена. Гаразд, так цьому й бути!”

— Що ж, спробуй, відучи. Лео, ні з місця!

І враз голландець так несподівано ударив юнака ногою, що Тераї не зміг ухилитися. Він устиг лише вивернутися, й удар дістався йому в ребра, а не в живіт. Незважаючи на біль, Тераї зумів відстрибнути назад і в такий спосіб пом’якшити прямий у щелепу, який ковзнув по його лівій вилиці. Він відступив, аби не спіткнутись об Мак-Грегора, що далі лежав непритомний. Ван Донган одразу ж кинувся в атаку, але тепер Лапрад зупинив його різким прямим у підборіддя. Після цього Тераї тільки парирував удари противника, спокійно вивчаючи його й вичікуючи слушної миті. Нарешті така нагода трапилась і йому вдалося завдати подвійного удару: лівий гак у печінку й одразу ж — прямий у сонячне сплетіння. Обидва удари глухо пролунали майже водночас. Ван Донган зігнувся в три погибелі, впав на коліна, а потім повільно звалився набік під захоплені крики приголомшених глядачів. Один з них підбіг до Тераї й вигукнув:

— Ей, юначе, тепер ти можеш просити в старого Жюля, що хочеш! Цей мерзотник украв у нас дві заявки, а коли ми з Дугла-сом спробували подати голос, він обох нас уклав у лікарню. Я вірив, що колись йому продірявлять шкуру, але навіть не мріяв, що хтось за всіма правилами наб’є йому морду! Де ти навчився так битись?

— Де там битись! Так, займався трохи боксом. А потім сутички з матросами на островах…

— Трохи боксом! Боже мій, від твого прямого звалиться й чемпіон, рука ніби сама б’є.

— Отже, Луїджі правду казав? Ти той самий олімпієць… Бережись!

Руде тіло майнуло в повітрі й збило його з ніг. Пролунав короткий зойк.

— Назад, Лео! Я тобі наказав…

— Він урятував тобі життя, твій лев, — мовив Жюль. — Голландець ледь не встромив тобі ножа в спину!

Тераї схопив за гриву лева й щосили потяг його назад. Лео заревів, обернув голову із закривавленими іклами, але побачивши, що це Лапрад, заспокоївся, сумирно всівся в кутку й заходився облизуватись, як кішка.

— Лікаря! — крикнув хтось.

— Якого лікаря? Він своє отримав!

Голова Ван Донгана була дивно деформована, скальп зірваний, права рука все ще стискала ніж. Розвідувачі зблідши, перезирнулись.

— Знаєш що, голубе, — мовив один з них, — ти й твій лев… Краще вже бути вашими друзями!

— Я займусь Мак-Грегором. Якщо поліція шукатиме мене…

— Поліція? — в натовпі почулося іронічне хихикання. — Ти хочеш сказати директор? Він сам тут і суд, і поліція. Звісно, Старжон розгнівається. Голландець — його найближчий підручний. Але ти не хвилюйся. За тебе свідчитимуть стільки людей, скільки треба буде, навіть ті, хто нічого не бачив!

Тераї схилився й підняв Мак-Грегора.

— Де його хижка?

— Ходімо, я тебе відведу, — озвався Жюль. — А ти, Лоуренсе, біжи по лікаря.

Від кав’ярні до хижки Мак-Грегора було метрів з двісті. Вже настала ніч, перша ніч Тераї на цій планеті. Все здавалося йому незвичним: повітря, що трохи відрізнялось від земного, запахи, крики нічних тварин. У незнайомому небі переслідували один одного два місяці. Лео, що біг за господарем, раз у раз зупинявся, принюхуючись до вітру. Раптом відкілясь зліва долинув пронизливий несамовитий свист, лев відповів погрозливим риком і присів для стрибка.

— Заспокойся, друже! — посміхнувся Жюль. — Ніякої небезпеки! Звір, що так гучно свистить, — це лише жаба завбільшки з кулак. Тут нема небезпечних тварин. Ну ось ми й прийшли.

Лапрад зайшов до кімнати й поклав Мак-Грегора на незастелене ліжко. В будиночку з колод була тільки одна кімната з великим почорнілим каміном — очевидно, взимку тут холодно. Стіл, криві табуретки й сила-силенна обшарпаних книжок — от і вся обстановка. Поки Жюль змивав кров з обличчя шотландця, Тераї переглянув кілька томів — твори з практичної геології та рудної справи, романи — і все це п’ятьма чи шістьма мовами.

— Мак розмовляє цими мовами?

— Так, і ще мовою стеків. Він тут єдиний добре володіє їхньою мовою. Я можу зв’язати лише кілька слів. Надзвичайно важка мова!

Мак-Грегор, безперечно, був освіченою людиною.

— Ти сказав, що він інженер?

— Еге ж, і він був першим директором, до Старжона, перед тим, як запив.

— Як він себе почуває?

— Скоро опритомніє. У Ван Донгана вкрай підлі удари… Були, на щастя! Як чудово, що про нього можна говорити в минулому часі!