Я не міг говорити далі. Мені забракло повітря, а гамір унизу став оглушливим. Автогони простягали до мене свої механічні руки, вигукуючи:

— Жалюгідний людський хробак! Підступний негідник! Твій час скінчився!

Такі вислови вони справді могли запозичити тільки в низькорозрядних автоматів. Гірко розчарований, я відвернувся й заглибився в розмірковування над своєю гідною жалю долею. Вигукуючи безугавно різні лайки, автогони зрештою забралися собі геть. О, вони добре знали, що я не можу харчуватися мокрим піском і стою перед вибором: або здатися на їхню ласку, або, померши з голоду, виставити свої кістки в цьому проклятому одномісному пантеоні. Думка про те, що хтось може прийти мені на допомогу, у них навіть не виникала. Адже вони ніколи не допомагають один одному. Отак-то, Гумане. Оце й усе, що я можу вам розповісти. Деменс відкинувся назад і, вичікуючи, дивився на мене, ладний одразу ж відкинути будь-які заперечення, якщо вони зринуть з моїх вуст.

— Яку основну програму закладено в ваших автогонів? — спитав я.

— Принцип самоствердження.

— І все?

— Так.

Я замислено дивився крізь відчинені двері кабіни гравітоплана. Над сірими обрисами степу вже займалися зірниці нового дня. Десь далеко завив собака динго, а в відповідь з лісу долинув різкий крик наполоханих папуг.

— Знаєте, Деменсе, і досі все ще існують люди, які неспроможні збагнути наш світ та його зв’язки. Вони, неначе люди, що пережили корабельну аварію, теж ніби живуть на безлюдному острові і в панічному страхові за існування б’ються з кошмарними примарами.

— Ви хочете сказати, що й я належу до них? — Він гнівно засміявся. — Хіба ж те, що тут сталося, це кошмарний сон? Якщо так, то відвезіть мене якомога скоріше до психіатричної клініки!

Запал професора викликав у мене посмішку.

— Щоб вилікувати вас від вашого песимізму, цього зовсім не потрібно.

— Ну що ж, чудово. То, може, як ваша ласка, ви зволите сказати, яким саме чином ви збираєтесь провести моє… гм… лікування?

— З великою приємністю. Я поговорю з автогонами.

Він схопився на рівні ноги.

— Ви збираєтесь… Тоді ясно, хто тут божевільний!

— Не судіть так нерозважно.

— Та послухайте! Ці бестії розкладуть вас на атоми! Невже ви вірите, що зможете виступити посередником між людиною й машиною?

— Ставити так питання — значить бачити проблеми в хибному світлі, вельмишановний колего, — відказав я. — Навіть найдосконаліша машина не зможе зрівнятися з людиною.

— Дозвольте нагадати вам, що мільйони людей уже й сьогодні наполовину штучні. Майже до всіх органів людського тіла існують замінники, що копіюють природу. Від штучної щелепи до синтетичного серця. Гумане, людина й автомат наближаються одне до одного. Людина стає автоматичнішою, а автомат — людиноподібним. Оце друге і є нова форма матерії.

— У самій можливості затримувати природний процес старіння нашого організму, а відтак продовжувати життя, я не вбачаю нічого не достойного людини. А зближення, про яке ви говорите, — це фікція, ілюзія. Психічні процеси не підкоряються математичній логіці, ними не можна керувати за правилами автоматики. Отже, машина ніколи не зможе досягнути людської якості.

— Ми з вами ніколи не дійдемо згоди! — похмуро буркнув у відповідь професор.

— Я оптиміст. У всякому разі я приземлюся з гравітопланом біля вашої колишньої лабораторії.

— Але як що-небудь трапиться, я пропаду!

— Цілком вірно. Зате тоді ви зможете принаймні померти з гордим самоусвідомленням, що ваша теорія правильна.

Така перспектива, здається, мало приваблювала Деменса. Він мовчки вийшов з кабіни й поплентався до свого ложа з колючок.

Ми стартували. Через деякий час наш гравітоплан уже ширяв над руїнами, а потім плавно приземлився неподалік від лабораторії. Я вийшов і озирнувся навкруги. Ніде не видно було жодного автогона. Можливо, вони знову пішли в якийсь розбійницький похід? Напружено прислухаючись і роздивляючись на всі боки, я переступив поріг лабораторії. Тут геть усе було зруйноване дотла. Під ногами в мене все хрустіло й шаруділо. Обривки й переплутані клубки магніто— й перфострічок, металеві спіралі, реле мозку, вирвані й потрощені суглоби та цілі фрагменти внутрішньої будови автогонів. Справжнісінький хаос! Мене починало непокоїти, що досі ніде не було видно жодного з породжених Деменсом створінь. Вони мали б помітити наш гравітоплан, а при підвищеній цікавості роботів, що стала вже легендарною, слід було б чекати, що вони вже десь поблизу. Але чому автогони поховалися? Це скидалося на засідку. Щомиті вони могли блискавично напасти на мене.

Я заздалегідь домовився, що мої супутники попередять мене в разі небезпеки, а гравітоплан піднімуть на десять метрів угору, щоб не ризикувати ним. Я ж знав, як мені захищатися.

Тиша поступово ставала моторошною. Я ніколи не почував страху при зустрічі з видимою небезпекою, але відчувати її, не знаючи, звідки вона загрожує і що собою являє, дуже неприємно. Я вирішив покинути лабораторію, щоб роздивитися навколо, і, прямуючи до дверей, зачепився за щось. З полиці з гуркотом звалився кулак робота і впав біля моїх ніг, стиснутий, наче німа погроза. Нервуючись, я штурхонув його ногою, відкинувши вбік, і прислухався. Почувся якийсь дзенькіт. А що, коли я не розчув сигналу про небезпеку? Здається, тихо.

Ні, за моєю спиною щось таки пересувається! Ось виразно заскреготіли зуби. “Хай йому біс!” — тільки і встиг я стиха прошепотіти, обернувся і завмер, наче вкопаний. Переді мною, ніби колона, стояв гігантський автогон і невимушено розглядав мене. Та перший переляк, від якого я насилу оговтався, був ніщо порівняно з тим жахом, який пойняв мене, як тільки ця проява розкрила рота й зовсім спокійно промовила:

— Добрий день. Ви кібернетик?

— Авжеж, — відповів я, затинаючись. — А ти що, не збираєшся на мене напасти?

Автогон якось покірливо махнув рукою.

— Ах, усе це було непорозуміння. І в усьому винен Деменс.

— Отакої! Все-таки не забувай, що професор Деменс твій творець, прародитель.

— Даруйте, сер.

— Це вже краще. Чи дав тобі Деменс якесь ім’я?

— Так. Я — Антей Другий.

— Он як, то я вже чув про тебе. Це ти, здається, найбільший йолоп з усієї банди?

— Я дуже шкодую. Не розумію, як це могло статися. Зі мною, очевидно, щось негаразд.

— Як же ти здогадався про це?

— А ось як. Після того як було розгромлено лабораторію, я порпався в смітті. Думав, може, знайду ще один шматок мозку. Адже мозок завжди потрібен. І тут я знайшов кілька мікрофільмованих книжок: Анохін, Вінер, Ешбі, Клаус. Я всі їх прочитав. Просто дивовижна річ, які прогнози робили класики кібернетики. Але вони говорили й про межі, в які мене поставлено. Та що за межі? При всьому бажанні я не можу про них довідатись. Незрозуміло, чому цей старий рутинер, пробачте, я хотів сказати професор, не повідомив мені відповідної інформації. Адже я сам не можу змінювати свою основну програму…

— Так, це була помилка Деменса, неприпустима помилка. Ти неспроможний збагнути, що ми сильніші і завжди ними зостанемось.

— “Ми”… А що це таке?

— Розумієш, “ми” — тобі чуже. Ти знаєш тільки “я”. Саме тому ти нам і підкорений, якщо навіть будеш удвічі розумніший і сильніший.

— А чи можу я вивчитися цьому “ми”?

— Ні, ти цього не зможеш, бо ти не суспільна істота. Нею є тільки людина. Вона — найкраща соціальна форма живої матерії, принаймні в межах земної сфери. Логічно?

— Коли я чую про логіку, в мені звичайно щось відлунює дзвоном. А зараз цього нема. Очевидно, занепад сил, ще, чого доброго, станеться коротке замикання! Виходить, я такий самий розумний, як людина, і все-таки набагато менший, ніж людина? Виходить, ми даремно так довго надбудовували свій механізм пам’яті? Воно нічого не дало?

— Так, але біда не в тому. Цю суперечність можна усунути. Невеличка операція, не варта й розмови. Я вже думав про це й захопив з собою все потрібне.

— Щиро вам дякую, сер…