— Але з якою метою? — запитав Лодж, хоча наперед уже знав, чому машина могла вчинити саме так, і від цієї думки по спині забігали мурашки.

— Аби ми зрозуміли, — відповів Форестер, — що вона теж здатна відчувати.

— Вона б ніколи не зважилася на це, — заперечив Лодж. — Якби у неї з’явилася така здатність, вона приховувала б її. Для неї це єдиний порятунок. Адже ми можемо її знищити. І скоріше за все ми так і зробили б, якби нам здалося, що вона ожила. Ми б її демонтували, розібрали на складові частини, зруйнували.

Обидва замовкли. Запала тиша, і Лодж відчув, що все навкруг охоплено жахом, але жахом незвичайним. У ньому поєдналися розгубленість думок і почуттів, раптова смерть одного з них, зайвий герой на екрані, життя під постійним наглядом, безмірна самотність…

— У мене вже голова не працює, — промовив він. — Відкладімо розмову на ранок.

— Гаразд, — погодився Форестер.

— Може, вип’ємо?

Форестер заперечливо похитав головою.

Йому теж несила більше говорити, подумав Лодж. Він охоче пішов би чимшвидше.

Ніби поранений звір, подумав він. Ми всі, мов поранені звірі, розповзаємося по своїх кутках, щоб побути на самоті: нас нудить одне від одного; для нас отрута — постійно бачити за обіднім столом ті самі обличчя, дивитись на одні й ті самі роти, що повторюють одні й ті самі нісенітниці; і тепер, зіткнувшись із власником будь-якого рота, нам уже наперед відомо все, що він скаже.

— Добраніч, Бейярде!

— Добраніч, Кенте. Міцного вам сну.

— Побачимося завтра.

— Безперечно, — сказав Лодж.

Двері тихо причинились.

На добраніч. Міцно спіть.

Блощиця вкусить — її чавіть.

Серед ночі Лодж прокинувся від власного крику.

Він сів, випроставшись, посеред ліжка, поволі приходячи до тями, починаючи відокремлювати дійсність від сну, усвідомлювати хто він, де та як взагалі опинився тут.

Усе гаразд, заспокоював він себе. Це був лише сон. Але сон, який межує з реальністю. Такі сни бувають у кожного.

Наснилося йому, нібито спускався він якоюсь вулицею чи шляхом, потім піднімався сходами, зустрічаючи скрізь різноманітних істот — павука, хробака, опецькувате рогате чудовисько зі слинявою пащею, одне слово, таке, що можна побачити тільки уві сні. Вони з чудовиськом розмовляли про те про се, бо монстр така ж сама людина, як і Лодж.

Він здригнувся, ніби знову відчув на своєму плечі волохату пазуристу лапу. Згадав, як та потвора з великим задоволенням обслинила його при зустрічі, а потім запитала, чи не хоче він випити, бо їм треба дещо обміркувати разом. Чудовисько було брудне й смердюче, і Лодж намагався втекти від нього, та ніби вкляк на місці, бо це була така сама людина, як і він, тільки в нелюдській подобі.

Він опустив ноги з ліжка, намацав капці, взувся, потім знайшов халат, підвівся й попростував до кабінету.

Налив собі випити.

Міцно спи, згадалося йому. Боже, як може людина міцно спати? Всі вони почуваються зараз так само, як і він.

Їхня провина? Вона в тому, що саме намагається створити людство.

Хоча, в принципі, все логічно.

Існують планети, на яких люди не можуть прожити й хвилини через атмосферний тиск, непереборну силу тяжіння, брак кисню, отруєну атмосферу і ще багато найрізноманітніших причин.

Та кожна з цих планет мала або економічне, або стратегічне значення, а деякі те й те водночас. І коли Людина хоче втримати владу в Галактиці, вона повинна захистити її від можливої появи поки що невідомого ворога, а для цього їй необхідно заселити всі економічні і стратегічні пункти, необхідно використати всі ресурси своєї нової імперії.

Майже напевне, в Галактиці існували інші цивілізації, які досі не зустрічалися з людьми. Згідно з математичною теорією ймовірностей, вони обов’язково мають бути. В нескінченному просторі ймовірність існування інших цивілізацій теж наближається до нескінченності. Ми не знаємо, хто вони: друзі чи вороги. Але ми повинні врахувати обидві можливості, і підготуватися до цієї зустрічі.

Обминати планети, що мають економічне і стратегічне значення при такій підготовці просто безглуздо.

Треба заснувати на тих планетах людські поселення — заснувати й розвинути ще до того, як почнеться боротьба, щоб у ній використати і населення, і природні багатства, і розташування у просторі, коли вже та боротьба неминуча.

І якщо звичайна Людина не може з якихось причин існувати на тих планетах, ми повинні змінити її вигляд. Ми сконструюємо інші тіла, що пристосуються до згубних умов життя на тих планетах, зможуть вижити, зміцнитись і втілити в життя плани Людини.

Людина спроможна створити такі тіла. Вона має у своєму розпорядженні техніку, щоб з’єднувати м’язи, кістки й нервові волокна, вона навчилася відтворювати органи, які виробляють гормони, оволоділа таємницею ферментів і амінокислот, знає багато інших секретів, необхідних для створення не тільки людського, а взагалі будь-якого живого організму. Прикладна біологія перетворилася на точну науку і тепер можна зробити таку біологічну копію, яка зможе зустріти перший-ліпший можливий комплекс планетних умов. Людина передбачила в своєму проекті колонізації Всесвіту людьми в дивовижних нелюдських формах все, крім одного: вона може зробити будь-що, але неспроможна створити життя.

Зараз спроби створити живу матерію в лабораторних умовах ведуться не тільки тут, а й на інших астероїдах. Робота ця надзвичайно засекречена й невідкладна. Над вирішенням її б’ються ізольовані групи біохіміків, метаболістів, ендокринологів, розселені на подібних до цього літаючих уламках скель, що охороняються військовими космічними патрулями. Секретність забезпечується мільйонами правил та суворим контролем безпеки.

Вони шукали першопричини життя, працюючи на сірих територіях, що тільки ускладнюють вирішення проблеми, де різниця між живим і неживим досить примарна, де неможливо передбачити, що може спантеличити людину, яка працює з вірусами і кристалами. В певний момент людина може вмерти, а в наступний наполовину ожити, і ніхто не зможе пояснити чому це трапилось і яким чином.

Це була розгадка суті життя, що ховалася десь поряд з дослідженнями Людини. Та саме тут, на астероїді, визріло дивне й радше антинаукове переконання, що життя не є реальною матерією, яка відбивається формулою чи рівнянням, а скоріше питання духовне з відтінком надприродного — те, чого Людина ніколи не зрозуміє, і намагатися створити його в лабораторних умовах — самовпевненість, навіть святотатство, це пастка, до якої Людина потрапила завдяки тому, що, мов навіжена, шукає знань.

І я, думав Бейярд Лодж, я один із тих, хто веде їх далі в цих сліпих і безглуздих пошуках того, чого ми ніколи не зможемо знайти. Для нашого душевного спокою ми не повинні його шукати. Я заспокоюю їх, коли вони виказують свій страх, обманюю їх, коли вони протестують проти нелюдських дослідів. Я примушую їх працювати, я вбиваю їх день за днем, убиваю потроху їхню людяність. Я прокидаюсь уночі від власного крику, бо “людина”, яку я зустрів, обняла мене й запросила випити з нею.

Він налив собі ще.

— Приходь, — звернувся він до монстра зі сну. — Приходь, друже. Я хочу з тобою випити.

Він пильно оглянув кімнату, ніби чигаючи на нього.

— Що за чортівня? — сказав він. — Ми ж люди, чи ні?

Він налив собі ще, та раптом помітив, що в нього тремтять руки.

— Ми — люди, — розмовляв далі він з чудовиськом, — і повинні триматись один за одного.

Вони зібралися після сніданку у вітальні, і Лодж, переводячи погляд з одного обличчя на інше, зрозумів, що за зовнішнім спокоєм ховається непереборний жах; він відчув німу істерику, що відбувається в їхніх душах, закованих у броню витримки й суворої дисципліни.

Кент Форестер обережно запалив сигарету і заговорив буденним тоном, та Лодж, спостерігаючи за ним, розумів, чого коштувало йому таке самовладання.