Що ж до тих контрзаходів, яких ми вжили, крім твого відрядження в Момчилово, то їх наслідки не дуже втішні. Але ти повинен знати про них. По-перше, креслення стратегічного значення, очевидно, не переправлено за кордон, бо момчиловська і сусідні з нею прикордонні дільниці перебувають під посиленим наглядом. Не помічено, щоб хтось намагався підійти до прикордонної лінії. Але це не означає, що документ не потрапив до рук чужої розвідки. По-друге, посилені радіопеленгаторні пункти перехопили тільки одну коротку шифрограму, передану по ультракороткохвильовій станції двадцять четвертого серпня з місцевості за двадцять кілометрів від Момчилова на північ-північний захід. Місце дії таємної радіостанції не зафіксоване з цілковитою точністю, передача тривала близько півхвилини. Під час передачі поблизу прикордонної лінії пролітав чужий літак.

Я надішлю тобі, мабуть завтра, координати зафіксованих пунктів, звідки передано дві попередні ультракороткохвильові шифрограми, а також вкажу приблизні координати місця, звідки передано останню шифрограму. На жаль, усі три шифрограми досі не розшифровані. Але встановлено, що прийом вела та сама станція. Спробуй налагодити регулярний позачерговий зв'язок зі Смолянським окружним управлінням і місцевим населенням, яке допомогло б тобі хоча б як «археологові». Будь обережним і поза населеними пунктами не ходи без зброї. Я подбав, щоб ти мав цілодобовий радіозв'язок із Софією...»

Авакум прочитав цього листа в кімнаті готелю, де зупинився на ніч. Записавши деякі дані в блокнот, засвітив сірник і спалив листа. Він сперся на підвіконня і довго дивився на вулицю. Ранок був похмурий, сірий. Над горбами нависало свинцеве небо.

15

У моїй пам'яті лишилися найгірші спогади про першу зустріч із цією людиною. Ось як це сталося.

У Момчилові є дві корчми (цього типу заклади я пази-ваю по-давньому): на фасаді більшої і новішої з них прикріплено залізну вивіску з солідним написом: Ресторан «Карабаїр». Ресторан з широкими вікнами, які виходять на площу, займає половину нового будинку сільського кооперативу. Всередині він чистенький, прибраний, з білими скатертинами на столах і високими полицями буфету поза полірованою стойкою. Момчиловці пишаються своїм новим рестораном і залюбки відвідують його, щоб перехилити чарку м'ятної настоянки і послухати радіо, хоч їм трохи й заважають білі скатертини та гладенько вистругана дерев'яна підлога. Сюди приходять обідати і троє вчителів із змішаної школи, бухгалтер сільського кооперативу та майор-картограф Стефан Інджов. У вечірні години до цієї солідної компанії приєднуються ще двоє людей — молодий агроном та його дружина з жовтим безсмертником за вухом і з щасливою усмішкою на вустах.

Друга, стара момчиловська корчма стоїть на східному кінці села, саме на перехресті, де сходяться дві дороги — з Верхнього кварталу і в село Ликіте. Вона міститься в одноповерховій низькій будівлі, благій і облупленій від часу, з єдиним загратованим вікном, чотирма кам'яними східцями перед вузьким входом. Під навислим, укритим плитками дахом немає ніякої вивіски, якщо не рахувати напівстертого дощами напису, зробленого, можливо, ще чверть століття тому колишнім власником: «Спиртні напої і тют. у роздріб».

Внизу, де, мабуть, колись стояло ім'я корчмаря, порівняно недавно проведено жирну червону лінію.

Момчиловці називають цю корчму Ілчовим шинком.

Усередині Ілчів шинок не такий зручний, яким здається ззовні, В широкому приміщенні розставлено кроків за два один від одного десяток дощатих столів. Замість підлоги — долівка, товсті балки на стелі почорніли. Проти входу, трохи праворуч,— дерев'яний прилавок. Ліворуч, у кутку,— старий коминок, над яким висить ланцюг. Склепіння коминка масне, бо полум'я і дим лизали його, мабуть, довгі десятиріччя аж до наших днів.

Між коминком і прилавком — двері, від яких лишився тільки одвірок. Звідси є хід у кімнатку із збитими низенькими лавами попід стінами. Лави вкриті старими, просидженими барвистими домотканими килимами, в яких переважає жовтий колір — широкі жовті смуги, облямовані червоними і синіми прямокутниками. Посеред кімнати стоїть довгий стіл зі скривленими ніжками. Світло падає крізь єдине вузьке, довгасте віконце, яке виходить саме на перехрестя. Оскільки корчма збудована на високому місці, через це віконце можна побачити навіть мінарет приземкуватої мечеті у Верхньому кварталі і значну частину шляху в село Ликіте.

До ресторану «Карабаїр» перейшла, звичайно, левова частка постійної клієнтури Ілчового шинку. У «Карабаїрі» було і радіо, і пиво влітку, і гаряча чорба на сніданок, і багато різних закусок до горілки.' Його відвідували шановані момчиловці, і він став чимось на зразок клубу кооперативного господарства, розбагатілого за останні два-три роки. У «Карабаїрі», як і в сучасній будівлі змішаної школи, момчиловці наче вбачали символ нового, що настало в їхньому житті.

Ілчів шинок, де колись вирувало життя, почав одразу ж занепадати. Він став самотнім, схожим на занедбану пам'ятку далеких і безповоротно минулих часів. Його відвідували здебільшого старики, кілька тихих п'яничок, а також час від часу лісозаготівники з Верхнього кварталу, які не могли звикнути до білих скатертин ресторану «Карабаїр».

Те, що Ілчів шинок безнадійно застарів, наче старий водяний млин на якійсь річечці, безсумнівно. Але всі знали, що в його бочках устояніше, міцніше, чистіше вино, ніж у «Карабаїрі». Тільки недосвідчені люди могли заперечувати цю істину. Марко Крумов, котрому сільський кооператив доручив господарювати в Ілчовому шинку, не визнавав ніяких м'ятних настоянок, лікерів та інших штучних напоїв, якими були заповнені полиці ресторану «Карабаїр». Проте Марко Крумов завжди тримав під прилавком кілька бутлів жовтої запашної, невідь звідки привезеної вогняної слив'янки, яка змушувала сивоволосих дідів згадувати свої молоді літа, а лісозаготівників з Верхнього кварталу — братися за ножі і світити, мов рисі, очима. «Карабаїр» пишався своїми стравами, але їм було далеко до фірмових страв Ілчового шинку: смаженого гіркого перцю, залитого олією та винним оцтом. Правда, і в ресторані подавали перець, але він був облагороджений — солодкий або трохи гіркуватий, тоді як перець в Ілчовому шинку нагадував язички зеленого полум'я, що вихоплювалося з самого пекла. Треба було мати язик, підшитий двома шарами шкіри, щоб не пустити сльозу від його неймовірної гостроти.

В Ілчовому шинку не було ніякої чорби та інших варених страв. Марко Крумов пригощав своїх незрадливих клієнтів жирною в'яленою бараниною, підігрітим на вогні солоним салом, яєчнею з цибулею та бринзою, смажив їм під накривкою вгодованих півнів.

А який на вигляд був цей Марко Крумов? Зовнішність його не мала нічого спільного із зовнішністю директора ресторану «Карабаїр». Той був худий, суворий, дивився недовірливо, наче мисливець, що сидить у засідці. Марко ж мав чималий живіт і червоні юнацькі щоки, хоч йому перейшло за п'ятдесят. По-гайдуцькому закручені вгору вуса робили його червоне обличчя дуже молодим. А очі, які завжди лукаво посміхались, гнали тугу від людського серця і нагадували, що на цьому світі, крім турбот, є ціле море втіх і веселощів. Уявіть собі чоловіка з посивілим волоссям, що стало дибки, мов щетина, з величезними волосатими, голими до ліктів руками, у фартусі, який ніколи не буває білим, і перед вами постане господар Ілчового шинку.

Як я любив цю стару халупу! Звичайно, не за гіркий перець, від якого хотілось ревма ревіти. Я ковтав ці зелені вогники через силу, тільки щоб достойні відвідувачі Ілчового шинку не дивилися на мене глузливо й зневажливо. Жовта слив'янка мені теж ніколи не подобалась, а в'яленої баранини я взагалі не терпів. Проте вино, не стану кривити душею, мені подобалося. Так, і вино, і смажені півні мені подобалися і подобатимуться завжди, хоч це і не до лиця такій статечній людині, як я. Я перечитав багато літератури і ні в кого з ветеринарних лікарів не виявив нахилу до вина та смажених півнів.