Тоді Авакум зажадав від прикордонників ще точнішої відповіді: чи проходили геологи через сектор, де було запеленговано таємну радіостанцію? З прикордонного загону відповіли, що геологи бували в районі на південний схід від Карабаїру, але чи проходили вони через указане пелангаторами місце, невідомо.

Авакум склав таке розвідувальне рівняння:

Місце таємної радіостанції — у. Район, в якому розташоване це місце,— 2.

Відомі величини Дата радіопередачі — ніч проти 11 серпня. Прикордонники гарантують, що в районі 2 бували тільки геологи.

Невідомі величини Чи були геологи вночі проти 11 серпня в місці у або поблизу нього?

Розв'язання.

Ключ: встановити, чи позначене місце у або його райони в розробках військово-геологічного пункту.

Тому й пішов Захов цього ранку до начальника військово-геологічного пункту. Проте не добув того, що йому було потрібне. Правда, розмова не була марною: Авакум дізнався, що план обстеженої геологами місцевості в районі 2, відбитої в координатах, лежить на пункті за товстими дверима архіву.

Замок на дверях був масивний, але простий. Увійти таємно в склад для Авакума було дитячою грою.

Тепер він тримав у руках два докази проти невідомого злочинця: координати радіопередачі від десятого серпня і дві сині ворсинки.

Обчислення, які Авакум зробив у Смоляні, свідчили, що друга радіопередача, з таємничими звуками, відбулася десь у місцевості Зміїці або поблизу неї. Який сенс допитуватися, хто в тих місцях бував? Це неминуче привернуло б до себе увагу. До того ж і дорога на Ликіте проходить повз Зміїцю, а по цій дорозі вдень і вночі снують вози та пішоходи.

Інша річ — кооординати радіопередачі від десятого серпня і дві сині ворсинки — вони заслуговують найпильнішої уваги. Тепер треба встановити, куди ведуть ці сліди і справжні вони чи фальшиві. Бо в розвідувальній роботі завжди бувають ті й інші.

Випадок учора ввечері до деякої міри ускладнював становище. Справа ставала темнішою і заплутанішою. Яку роль відігравав у цій історії підмінений камінь?

Вийшовши з Ілязового подвір'я, Авакум спитав у дівчинки, яка пасла двох гусей, де живе ветеринарний лікар. Вона подивилася на Авакума з полохливою цікавістю і мовчки вказала рукою на Нижній квартал, де стояв будинок бая Спиридона.

Я знов беру слово, але говоритиму коротко, бо ні в якому разі не хочу підкреслювати свою роль у цій історії.

Голошиїй вампір розбудив мене надто рано — йому не спиться, проклятому, а я очей не міг продерти: вчора допізна читав цікавий роман. У мене немає потягу до романів, бо я людина прикладної науки, тому й читаю їх увечері, в ліжку. Словом, у неробочий час.

Мені страшенно хотілося спати, але я підвівся, похапцем одягся і попрямував до тваринницької ферми. Доярка саме діставала відро з-під вимені Рашки. Побачивши мене, доярка збентежилась — усе ж таки я ветеринарний лікар і щодо гігієни надзвичайно суворий.

Вийшовши з ферми, я помітив нелад, точніше — недбайливість у своєму туалеті. Я почервонів, хоч доярки близько не було. Вона стояла біля Рашки, збентежена моїм раннім візитом.

Повернувшись додому, я почав заповнювати тижневу відомість. Справа не дуже йшла на лад, бо я часто згадував роман і думав про інші сторонні речі. До того ж дув вітер і хмарки ганяли одна за одною по небу, мов човни, а це, звичайно, відвертає увагу і найзосередженішої людини.

За цим заняттям застав мене Авакум.

Він здавався веселим, жвавим, був у доброму гуморі. Мабуть, гаразд виспався, до того ж спав сном безтурботного немовляти. Я потай позаздрив йому, хоч і усвідомлював, що маю деякі переваги перед ним.

Я зніяковів, як ота доярка, мабуть, через те, що Авакум перебив мені складання відомості.

А він по-приятельському поплескав мене по плечу й хоч відомість лежала перед його очима, досить нецеремонно запитав:

— Вірш складаєш, поете?

— Ні,— промовив я,— заповнюю тижневу відомість,— і показав рукою.

— А як заповнюєш її, римованими чи білими віршами? Я знизав плечима — мені не до жартів.

Авакум сів навпроти мене, дістав сигарету і безтурботно закурив. Він тримався так, наче ми були давні приятелі. Може, мені треба було розсердитися, сказати йому, що не маю часу. Якщо хоче дістати пораду, хай заходить в амбулаторію: я приймаю відвідувачів щодня з десятої години до обіду. Та хоч як намагався, не зміг розлютитися, всупереч моїм уявленням про порядок і дисципліну, мені було приємно, що він зайшов. Почуття, що поруч мужня людина, знов оволоділо мною.

Та ось як повелася ця мужня людина.

— Лікарю, ти знаєш, звичайно, Балабаниху? — спитав Авакум.

Я роззявив рота з подиву.

— Вона дуже цікава жінка,— вів далі Авакум.

— Так,— опам'ятався я і жовчно запитав: — Коли ти встиг переконатися в цьому?

— У тому-то й річ,— розсміявся Авакум,— що я ще ні в чому не переконався.

— Почекай,— мовив я і зрадів, що є можливість притиснути його до стіни.— Тоді звідки ти знаєш, що вона цікава жінка?

— Це тільки припущення,— відступив від своєї позиції Авакум.

Задоволений його відповіддю, я замовк. Авакум випустив кільце диму й уважно подивився на мене.

— Все-таки ти міг би розповісти мені докладніше про цю жінку? — спитав він.— Особисті враження або, може, почуте від людей. Це мене дуже цікавить.

Я знизав плечима.

— На жаль,— відповів я,— ця особа не належить до кола моїх спеціальних інтересів. Я знаю лише деякі очевидні речі, які не становлять таємниці ні для кого. Вона гарна, хоч уже й не така молода, добра робітниця і має можливість, стати найкращим майстром момчиловської сироварні. Особисто я не раз відзначав виняткову чистоту й лад на її робочому місці. Халат у неї завжди білосніжний, нігті на руках обрізані, волосся тримає під бездоганно чистою хустинкою.

— У неї є коханці? — спитав Авакум.

Я подивився собі під ноги й замовк. Не знав про це.

— І ніхто вночі не перестрибує через її огорожу?

Це питання було надто грубе, і я мав повнє право образитися, адже я ветеринарний лікар, а не якийсь жалюгідний спостерігач чужих дворів. Я знову подивився собі під ноги і не промовив ні слова.

— Хочеш, будемо приятелями? — зовсім несподівано спитав Авакум.

— О,— сказав я і сів на ліжку, бо нечемно було стояти, коли він сидів. Запитання було надто раптовим.

— Мені потрібен такий приятель,— вів далі, посміхаючись, Авакум,— який вірив би мені і не вважав мене поганою людиною.

— Гаразд,— відповів я і відчув вогонь на щоках.— Мені здається, ти непогана людина.

Тоді я не мав особливих підстав вірити в його доброчесність і вимовив ці кілька слів просто так, інтуїтивно.

Він подав мені руку, і ми всміхнулись один одному.

Отак почалася наша дружба.

Потім Авакум попросив мене довідатись про деякі інтимні речі з життя-буття Балабанихи.

— Я науковий працівник,— сказав Авакум,— і ні в якому разі не хотів би підірвати престиж інституту, який представляю. Якщо Балабаниха підтримує якісь сумнівні зв'язки любовного характеру, моє місце, звичайно, не в її домівці. Зацікавлена особа дивитиметься на мене скоса і, чого доброго, може вчинити бешкет — на що тільки не здатні ревнивці! Все це, звичайно, не в моїх інтересах.

Після цього вступу, який мене надзвичайно здивував, він поспішив уточнити:

— Як мій добрий приятель, з'ясуй, чи має Балабаниха з кимось особливо близькі стосунки, і, якщо має, довідайся, хто ця людина. Про це найлегше узнати в сусідок, бо у всіх сусідок на світі призвичаєне око і чудово розвинутий нюх. Але будь обережним, коли розпитуватимеш, бо сусідки — істоти честолюбні! Навідайся до сусідки в її справах, а як почнеш розмову про Балабаниху, удавай байдужого і не надто прихильного. Боронь боже ставати на її бік, бо з цього нічого не вийде.

Коли я вийшов на вулицю провести Авакума, він шепнув мені:

— Постарайся узнати щось до обіду. А коли пообідаємо У бая Марка, вийдемо разом, і ти наодинці скажеш мені, про що дізнався.