Шили, плели, купали їх в басейні, вчили їздити верхи на конях, доглядати за квітами і таке інше. Батьки ж і родичі — той баласт, який в майбутньому завадить нам будувати своє життя. Здаючи нас сюди, близькі підписували документ, за яким ані вони, ані ми не мали права на будь-яке спілкування. Нам ніколи не повідомляли, чи живі наші бабусі з дідусями, чи здорові батьки, чи з’явилися у нас молодші брати чи сестри. Ми мали бути чистими перед майбутнім. Ані морально, а тим більше — матеріально, нас не мусили обтяжувати їхні проблеми!
На перших порах саме це давалося нам досить тяжко.
Але згодом ми розуміли, що це — правильно. Що жінка, обтяжена купою життєвих гачечків, перестає бути справжньою жінкою і доброю дружиною.
На перших же заняттях у сьомому класі, коли починалося наше фізіологічне і духовне дозрівання, ми зубрили «психологію батьківських сценаріїв», за якими жили нещасні стріти, і розуміли, що ці родинні зв’язки призводять до егоїзму, залежності, патологічного симбіозу, до невиправданих очікувань з боку батьків і страху їх не виправдати — з боку дітей. А все це скасовує мету ідеального виховання, котре формувалося в ЛСД сторіччями.
Можливо, я ще повернуся до цієї теми. Але ясно одне: батьки «з’їдають» своїх дітей, моделюючи їхнє майбутнє за своїм або (кращим, ніж свій) сценарієм, а діти, тобто дівчата, не можуть повністю віддатися своєму особистому життю і своїй місії, основи яких закладаються в ЛСД…
Отже, наближалося літо.
Ми — наш десятий секстет — перебували у тривожному очікуванні Літнього балу.
Звісно, ми не говорили одна одній ані слова. Особливо уникали розмовляти з брехухою Ліл. Але що ближче насувалася дата, то красномовніше ми позирали одна на одну.
В цих поглядах було німе запитання: чи поліземо на дах цього разу?
Дорогий щоденнику…
Чи сподобається тобі те, що мушу записати? Побачимо…
— Чому ви зі мною не розмовляєте? — запитала Ліл сьогодні перед відбоєм.
Зависла незручна пауза. Як їй пояснити, що вважаємо її, м’яко кажучи, нечесною? Адже чесноти у нас на одному з перших місць!
Всі поглянули на більш прямолінійну з усього секстету, Рів.
Вона струсонула своєю вогняною шевелюрою:
— А як з тобою розмовляти, якщо ти брешеш? Подякуй краще, що ми не розповіли про це керівництву.
— Я не брехала! — закричала Ліл.
— Ага, — уїдливо додала Іта, — ти просто фантазувала…
— Та ні! Ні! Я чула на власні вуха!
Для впевненості Ліл стукнула себе по вухах, вони аж почервоніли.
Гадаю, від сорому.
Ми відвернулися від неї.
— Я доведу, — тихо сказала Ліл.
— Як? — запитала я. — Викличеш сюди пані Директорку? Маячня…
Ліл замовкла і лягла спати навіть раніше, ніж з радіоточки пролунав відбій.
Ми перезирнулися.
Не варто брати її з собою на дах. Вона стає дивною. Принаймні норовливість і вперте бажання щось довести — не наша парафія.
Це з царини «духовних вірусів», що роз’їдають душу і про які нас застерігали Вчителі.
Отже, бал було призначено на 31 травня, тобто за два дні.
Не змовляючись, ми вирішили, що неодмінно знову подивимось на це грандіозне видовище.
Тим більше, що, як я вже казала, все керівництво ЛСД буде по вуха задіяне в організації балу і в цей час його пильність щодо решти курсанток буде знижена до нуля.
Прожили ці дні спокійно, чемно, щоб нічим не викликати підозру.
Звісно, Ліл вирішили не брати.
У призначений час кожна з дівчат знайшла свій привід вийти з дортуару до саду — окремо. Ліл ми нічого не казали.
Та вона і не питала — залишилась сидіти в кімнаті, вишиваючи свою серветку.
Вечоріло.
Сад було наповнено подихом квітів. А бальний будинок нагадував різьблену музичну скриньку, в якій мерехтять свічі. Ми були збуджені красою вечора і тим, що зараз зазирнемо до зали зверху, ніби це дійсно була чарівна скринька з прикрасами.
Оглядаючись по всіх боках, ми по черзі полізли на заплетені диким виноградом металеві сходи.
Вигляд згори був ще дивовижнішим!
Перед очима розстелилися зелені луки зі сріблястою стрічкою ріки, в якій зблискували перші зірочки, а внизу, прямо під нашими ногами, грала музика і так само виблискував позолотою вогонь тисячі електричних свічок.
Ми стерли пил і бруд з ілюмінатора й обсіли його, мов мухи банку з варенням.
У залі було сім ліцеїсток, сім гарно вбраних дівчат. Це були ті, кого не обрали на минулих балах.
Звісно, трохи ніяково і не дуже-то й добре залишатися в ліцеї до самого останнього балу. Я б собі такого не побажала! Але в житті буває різне…
Навіть зверху, крізь товщу скла, ми відчували їхнє хвилювання.
Воно відбивалося в нервових змахах віял, у притупуванні ніжкою чи просто в напружених виразах облич.
Дівчата уважно слухали музику оркестру і чекали на появу кандидатів. Їхні авто поволі (ми це добре бачили зверху) з’їжджалися до брами ліцею, а після перевірки документів їхали далі, зупиняючись біля бального будинку.
Ми жадібно спостерігали за оркестром.
Дівчат ми знали добре, а от оркестр — завжди ласий шматок для нашої уяви, адже він складався виключно зі стрітів.
На кожному балу вони були нові: винаймати одних і тих самих заборонялося правилами безпеки.
Кожен оркестрант проходив сувору перевірку, з кожним окремо розмовляла пані Директорка і брала «підписку чемності». Тобто кожен давав присягу про нерозголошення того, що тут відбувається, щоб ніхто з зовнішнього світу не заздрив нашому одягу, їжі та інтер’єрам. Також стріти давали обітницю, що, коли впізнають тут когось із впливових людей країни чи світу, не балакатимуть про це на кожному кроці.
Одне слово, ми, як і наші колежанки, що схвильованою зграйкою купчились унизу, слухали музику і поглинали очима оркестрантів. Зрештою, стріти — теж люди. Хоч і примітивного, нижчого складу.
Там були: дві віолончелі, рояль, дві скрипки і… саксофон.
Якраз в цю мить соло виконував саксофон…
Дорогий щоденнику…
Дорогий, милий щоденнику, мій друже і прискіпливий аналітику!
Вибач, що ці сторінки я, певно, видеру з тебе. Мушу написати щось не дуже звичайне.
Мабуть, саме те, через що нас і змушують все записувати, щоб — не доведи Господи! — не впасти в єресь. Щоб уміти аналізувати свої чесноти і вади.
Тому хоч і не хочу, а мушу записати таке.
Саксофон грав гарно.
Боже, яке нудне речення вийшло…
Саксофон грав так, що у мене заболів шлунок.
Тобто не заболів, а щось гостро ворухнулося у сонячному сплетінні і від того поруху по мені, як по воді озера, розійшлися теплі кола невимовного приглушеного болю.
Я приросла поглядом і слухом до скла, мов риба в акваріумі. Золотий саксофон роздвоївся в моїх очах, а потім — удесятерився. Я пливла в його розплавленому золоті і захлиналась важкими, густими, медовими звуками. Аж стало незручно перед іншими.
— Гарно грає… - спроквола зауважила я.
Сказала це лише заради того, аби приглушити цей внутрішній порух.
Це одна з наших практик: те, що хочеш знівелювати — промовляй вголос.
Бажано — кілька разів. Тоді воно втрачає всю цінність.
— Гарно грає.
— Гарно грає…
Луною почула у відповідь. І зрозуміла, що дівчата відчувають те саме, що і я.
— Здається, минулого разу цього інструмента не було, — байдуже зауважила Рів.
— Тоді був академічний оркестр, — додала Мія.
— Саксофон вибивається із загальної партитури, — знизала плечима Іта, ніби зналася на музиці.
— Так, — зневажливо сказала Озу. — Це вулична музика… І ми разом замовкли.
До зали почали заходити гості.
Троє були молоді, але не дуже гарні. В одного з них черево так і випиналося з-під фрака. Двоє чоловіків старшого віку мали досить зухвалий вигляд, але були нічого собі. Шостий в’їхав до зали на… інвалідному візку. У мене аж серце впало: невже може бути і таке? Хоча ми добре знали, що недаремно нас налаштовували на різне. У тому числі на те, що щастя не у зовнішньому вигляді чи якихось принадах людини, а в її статусі й можливостях.
