Але я зрозуміла, що не сама в своїх небезпечних роздумах.

Проте поділитися ще небезпечнішими не могла. Боялась підвести Ліл!

Заплющила очі і вдала, ніби сплю. Але крізь прикриті повіки я знову відчувала на собі її погляд.

Почула, як вона підняла з підлоги мої старі капці, покрутила їх в руках, сколупнула з підошви кавалок вологої землі, розтерла його в пальцях, навіть понюхала і поставила капці на місце…

Удень до мене прийшли відвідувачі — дівчатка молодших класів.

Слухати їхні веселі голоси, якими вони заспівали кілька пісень, було нестерпно. Пані Вихователька диригувала цим самодіяльним хором, дівчатка витягували шиї, старанно відкривали роти, намагаючись співати в унісон.

Співаючи, вони з цікавістю розглядали мене.

Ми так само ходили відвідувати своїх старших колежанок, коли ті хворіли, взимку приносили мед, влітку — квіти. Це називалось «офіра благочинності».

Цікаво, подумалось мені, чи хтось з них протопче стежку на дах бальної зали, як це зробила я…

До дев’ятої години вечора зі мною залишалась Рів. На відміну від Ліл, вона жваво переповідала події, що відбувалися поза межами лазарету — хто що сказав, хто скільки ягід назбирав, хто в чому був одягнутий і таке інше. Я робила вигляд, що слухаю. Кивала. Розтягувала вуста у посмішку. Чомусь її мова і побудова речень видалися мені штучними.

Дивно, що я раніше цього не помічала.

У цій же другій половині дня, починаючи години з шостої, на мене напав такий трем, що я змушена була накритися товстою ковдрою, адже з кожною годиною лікарняне ліжко перетворювалося на дедалі гарячішу пательню, на якій мене підсмажували живцем.

Зранку я точно знала, що нізащо більше не переступлю поріг, а точніше, підвіконня лазарету. Вдень почала вагатися, а увечері вагання переросло в тремтіння, сенсу якого я не могла збагнути.

Останньою до мене зайшла пані Вихователька. Ще раз принесла чай і сухарі, від яких мене вже нудило, поміряла температуру, помацала чоло. Сказала, що я маю жахливий вигляд і завтра вона мусить викликати лікаря з міста.

Потім вона побажала мені доброї ночі і пішла, зачинивши двері на ключ…

Часом, щоб продовжувати жити, треба знайти точку відліку.

Ту нову і несподівану емоцію, від якої в тобі знову народиться щось важливе і величне — те, через що ти черговий раз здригнешся і захочеш іти далі.

Ця точка може бути незначною, не революційною для всього людства — вона лише твоя. А весь твій егоїзм щодо неї полягає в тому, що, збадьорившись, ти потім не можеш пригадати, з чого все почалося.

Адже ця точка відліку може бути ледь чутною з сусіднього вікна мелодією, запахом чи звичайною репродукцією в книзі. Ти торкаєшся її поглядом чи слухом, і вона пробуджує гребінець хвилі, яка застоялась в тобі, мов у каламутному озері. Хвиля здіймається і виносить тебе на новий берег.

Після того, як побачив спороте навхрест черево Мінні, я довго не міг знайти ніякої точки. Просто не знав, на що дивитися, що слухати. Яка музика, яке полотно чи випадкове обличчя в натовпі поверне мені життєві орієнтири, виштовхне на новий виток дороги. І чи станеться це взагалі?

Не можу сказати, що я не шукав ту точку відліку.

Відкривав навмання сторінки улюблених книжок, вмикав диски з музикою чи фільмами, нюхав свіжозмелену каву, торкався клапанів саксофона. Одне слово, робив усе, що раніше збурювало мою уяву і відкидало думки про марність життя далеко назад. Але точка знайшлася у несподіваному місці — простіше кажучи, на моєму ж тілі, трохи вище шлунка…

…Уранці, сидячи на балконі, я намагався впорядкувати свої думки за допомогою «Внутрішньої сторони вітру» Милорада Павича. Я блукав поглядом по тому, що знав майже напам’ять: «Він був половиною чогось. Сильною, красивою і обдарованою половиною чогось, що, певно, було сильнішим, більшим і красивішим за нього. Отже, він був зачарованою половиною чогось величного і незбагненного…»

Образливо бути половиною чогось, подумав я. Подумав так, ніби прочитане стосувалося саме мене, а не героя книги. Але якщо я подумав саме так, то, певно, так воно і було!

Я здригнувся. Дійсно, я здригнувся, ясно відчувши себе уламком.

Але уламком від чого або чого? Ох! Постріл Павича влучив у саме серце.

Щасливі ті, хто ніколи нічого не дізнається про себе — через отруйні тексти, фарби і мелодії, подумав я.

Уламком чого я міг би бути?

А уламками чого був, скажімо, Барс? Або Фелікс чи Петрович?

Про Фелікса я одразу вирішив, що він був уламком унітаза. Це дуже йому личило — білий і блискучий на всі тридцять два зуби — він і гадки не мав, що був лише уламком унітаза. Можливо, імпортного, але ж все одно унітаза! Я вголос розсміявся. Чого, до речі, давно не робив на самоті.

Барс… Тут все просто: він був ідеальним уламком. Просто уламком — і все. Він шукав те, до чого міг би приліпитись, не опікуючись естетичністю зовнішньої форми того предмета, до якого приліпиться. Але якщо приліпиться — вже будьте певні! — буде вважати себе кращою половиною.

Петрович. Він був уламком музики — видертою сторінкою з партитури якого-небудь великого композитора. Не всією партитурою, звісно, а тим аркушем, де розписана партія литавр і зовсім трохи, наприкінці — вступ віолончелі…

Я по черзі почав згадувати своїх знайомих і друзів, дивуючись з того, як чітко розставляю їх по місцях, від яких вони відламалися. Я реготав із дотепності своїх спостережень.

Серед них були загублені частини побутової техніки — від авто до прасок, відірвані шматки від полотен художника Васі Пупкіна, фрагменти рук Венери Мілоської і навіть мізерні закарлючки від золотих перснів! Деякі з моїх знайомих були уламками бігудів, мобільних телефонів, низки намиста чи цеглинками Нью-Йоркських хмарочосів…

Я перебирав у пам’яті все і всіх, подумки прилаштовуючи потрібне до потрібного. І світ в моїй уяві ставав гармонійним.

Одне я не міг вирішити: чиїм уламком був я сам? Мінні?

Але вона була уламком мого саксофона, найважливішим його клапаном — це точно.

Я уявляв затонулий галеон, що лежить на дні моря, уявляв заповнені водою каюти, зітлілі дошки дверей і палуб, амфори із золотом, скульптури богів, що мали охороняти судно від катаклізмів, кістки матросів, відполіровані водою та вустами мільйонів морських мешканців. Можливо, саме там лежить це «щось», з чим би я міг скласти єдине ціле. Це здалося мені спокусливим.

Я зітхнув і опустив очі долу, продовжуючи читати той абзац. «…а вона була досконалим цілим. Невеликим, невизначеним, не надто сильним чи гармонійним цілим, але — цілим…» І я знову задихнувся, подумки закреслюючи попередні фантазії. Звісно, так мало бути: не все в світі є уламком чогось!

Здебільшого це так. Але є виняток!

Ці «винятки» досконалі у всьому, що вони роблять. Їм не потрібно приклеюватись до чогось більшого, навіть якщо їхній розмір — мізерний, а сили — мінімальні.

Чи стане шукати перлина, викохана в природному середовищі — в морі, низку штучних перлів? Чи потребує удосконалення сіль? І взагалі, як визначити, хто ти є? Цілісне не шукає собі місця — воно існує в будь-яких умовах, навіть у в’язниці чи на дні ями. Воно регенерується тим, що має всередині себе.

Якщо це так, то я — типовий уламок. Адже мені потрібно знайти точку відліку — тобто той зовнішній вплив, який стане важелем для мого спустошеного єства.

Це печально. Але не смертельно.

Нова — з учорашньої ночі! — мешканка моєї оселі на ім’я Кицька скочила мені на коліна, шалено замуркотіла, підштовхнула мою руку так, щоб вона лягла їй на голову, і запитально зазирнула в очі.

Я знав, про що вона питає.

Я б запитав її про те саме.

— Не знаю… — сказав я. І кішка Кицька зіскочила на підлогу. Я став їй нецікавий.

Вона, як маленька цілісна істота нелюдського походження, цікавилася лише такими, як вона сама.