Усе перше відділення він відверто і голосно реготав разом зі своєю «горилою», крутив головою, не розуміючи, чому до задушливої зали набилося стільки нерозумного люду.

У другій частині вистави він це зрозумів настільки чітко, що його широко відкритий рот більше не видав жодного непристойного звуку.

Ніби відчувши важливість моменту, Мінні танцювала, як ніколи. Клянуся всім, що маю нині в кишені, я обожнював її в той вечір так, як можна обожнювати батьківщину, віру чи мову — все те, без чого ти не існуєш. І грав, підлаштовуючись під її рухи з такою пристрастю, що в якусь мить мені здалося, що ми разом утворили єдине ціле.

Навіть пошкодував, що ніде в світі не можна зареєструвати шлюб з істотою не людського походження. Адже кращої подруги в мене ще не було.

Після вистави пан Калін знову завітав до пана Кароля.

Цього разу — сам. І попросив продати йому Мінні. За будь-яку ціну. Разом із саксофоністом.

Пан Кароль викликав мене.

Розмова тривала до ранку під сливову ракію, за якою пан Кіркоров з приємною періодичністю посилав свого горилуохоронця, що дрімав на тирсі нашої арени, зайнявши її чи не всю своїм роздутим дурною силою тілом.

Ракія рікою лилася в наші надерті сперечаннями горлянки і не призвела до жодного результату.

Над ранок з віконця кибитки, затягнутого мутною слюдою, ми з паном Варгою тупо споглядали, як роздвоєні у наших хмільних очах силуети цієї парочки з «Балканського кульбіту» віддаляються від нашого шапіто, і вважали себе переможцями у складній боротьбі з покладеними на обидві лопатки конкурентами.

Ми тріумфували два дні.

А на ранок третього, прийшовши погодувати Мінні свіжою «попчетою», тобто бичками, я побачив, що вона лежить на дні акваріума, перевернута догори дриґом. Черево її було майстерно розпороте досить красномовно: навхрест…

На цьому моя циркова кар’єра закінчилась.

Пан Кароль Варга умовляв мене залишитись і акомпанувати вічно п’яному Микиті, Віка відверто пропонувала себе як втіху, клоуни Терещенки ридали кольоровими сльозами.

Потьмяняле тіло Мінні лежало в збитому мною ящику, готове для поховання. І я зробив це негайно — прямо посеред майданчика, адже серед горе-колег вже лунали хмільні пропозиції щодо куштування тюленячого м’яса та продажу місцевим кушнірам цінної шкіри…

Не пам’ятаю, як (здається, автостопом) я дістався Бургаса, де мій колега-залізничник взяв мене на потяг, що прямував до батьківщини.

Там, завдяки клопотанню вірного Барса, мене прийняли на тимчасовий контракт до оркестру. Але я ще довго приходив до тями. І з того часу ніколи не грав ті мелодії Ніно Рота, під які танцювала Мінні.

Ніколи…

Я весь час думав про те, що, якби не мій саксофон, тюлениха б і досі брала з рук дітей поп-корн та відбивала носом м’ячі.

І ні з ким би не конкурувала. І досі була б щаслива.

Дорогий щоденнику, як мені шкода, що тебе немає і вже не буде зі мною!

Я так звикла говорити до тебе, що тепер мені здається, що ти був моїм єдиним справжнім другом, а я так підступно зрадила тебе. Певно, тобі було боляче горіти.

Шкода, що я не розуміла цього раніше. І що тепер? Тепер моя голова розпухла і все в ній скрутилося в чорні рурочки — майже так само, як і твоє паперове тіло, що корчилося у вогнищі.

Тепер я мушу все тримати в голові. А формулювати думки в ній набагато складніше, ніж писати рівні рядки на папері. У думках нічого не виправиш! Думки неможливо припинити, урвати чи відкласти на потім, як запис.

У них, у думок, ніколи не «закінчується чорнило».

Вони можуть бути небезпечними, як нагострені ножі, і м’якими, мов перина. Їх не можна знищити, як тебе, дорогий щоденнику — це вони можуть знищувати, з’їдати, затоплювати і випалювати.

Тепер я розумію, наскільки має рацію пані Директорка, коли змушує нас писати щоденники! Напишеш, домалюєш в кінці сторінки квіточку чи голуба, що несе пальмову гілку, закриєш сторінку — і чекай нового дня. Спи, гуляй, збирай гербарій тощо.

Коли ж такого упорядкування на папері немає, в голові настає повна плутанина. Не встигаєш додумати одну думку, як на півшляху до її завершення влізає інша, а потім — ще одна.

А в середину десятьох недодуманих вклинюється ще десяток… І немає часу на те, щоб просто посидіти біля вікна і помилуватися садом.

Ну що, що я написала б в тобі зараз?!

Навіть не уявляю, з чого б почала, щоб це міг прочитати хто-небудь сторонній. А тим більше — пані Директорка! …З учорашньої ночі щось небезпечне оселилося в мені, мов черв’як у яблуку.

Щось точило мене зсередини і не давало спокою. Але я не могла збагнути, що то є. Може, я сама від початку свого існування була зіпсованим яблуком? З тих, які пускають на варення, розрізаючи на шматки?..

Удень зі мною в лазареті сиділа мовчунка Ліл.

Відверто кажучи, вона не була мені потрібна. Після того випадку зі щоденником Тур, а тим більше після нічної пригоди, мені не було про що говорити з жодною зі своїх колежанок.

Тепер я не могла знати напевно, чи не донесуть вони на мене пані Директорці, коли та повернеться з відпустки. А якщо донесуть, що зі мною буде? Куди я піду? І взагалі, чи є в світі місце, куди я могла б піти, якщо у всіх нас один шлях — до осель своїх чоловіків?

А якщо мене виставлять просто за браму, куди подамся?

Я лежала в ліжку тихо, мов миша, вдавала, що сплю, тримаючи руки на «хворому» шлунку, і час від часу вдавано стогнала.

Годині о десятій пані Вихователька принесла мені чай із сухарями.

Ліл напоїла мене і знову втупилась в книгу «Домоводство». Але я помічала, що вона кидає на мене цікаві погляди в той час, коли їй здається, що я дрімаю. Нарешті вона не витримала. Відклала книгу і низько-низько схилилася наді мною, її ніздрі роздувалися, мов у собаки.

Крізь нещільно затулені повіки я бачила її очі зовсім близько і, не витримавши, розплющила очі. Ліл відсахнулася.

Я запитально поглянула на неї.

— Від тебе чимось пахне… — сказала Ліл.

— Чим? — злякалась я, чудово розуміючи, що це, без сумніву, запах диявольської сірки.

— Як від автомобіля… — пояснила Ліл. — Щось схоже на запах того, чим заправляють мотори. Забула, як називається…

Я промовчала, злякавшись, що не досить добре вимила голову. До того ж міг смердіти і мій халат, котрий я заховала під подушку. А можливо, це вже давалося взнаки дихання пекла, в яке я поринула.

— Слухай, Ліл, — наважилась попросити я. — Чи не можеш ти принести мені щось з гардеробної? Якусь сукню чи штани.

— Навіщо? — запитала Ліл. — Коли видужаєш — тоді й принесу. Зараз пані Вихователька не дозволить.

— А ти запитай у неї. Просто мій халат зовсім мокрий — я вчора сильно спітніла від болю… — збрехала я.

— Так, це недобре, — погодилась Ліл і відклала книгу. — Зараз спробую.

Я згадала, що й мої капці були мокрі від роси, і додала: — І… засандаль мене…

— Що? — не зрозуміла Ліл.

Я злякалась. Адже «засандалити» було одне з тих нових слів, яке почула вночі у вбиральні.

— Ну… — зніяковіла я. — Може, ти принесеш мені ще й якесь взуття? Мої капці геть розлізлися.

Ліл знизала плечима і тихо вийшла з палати, не забувши при цьому замкнути її на ключ.

Я була рада лишитися сама.

Поглянула на вікно. Воно здавалося щільно зачиненим, але я знала, що це не так. Може, попросити пані Виховательку, доки не пізно, забити його найміцнішими довгими цвяхами?

З двору доносились веселі голоси курсанток, котрі збирали в лікарняному саду райські яблучка на варення.

Я нарешті лишилась наодинці, відкрила книжку «Катрусина любов», втупилась в неї. Слова так і стрибали перед моїми очима.

Серед них не було жодного з тих, що я почула сьогодні вночі.

Отже, стріти розмовляють зовсім не так, як ми.

Я напружила пам’ять, згадуючи нові слова і поняття. І подумки складала такий собі словничок з почутих слів.