Він вловив її настрій, поклав свою долоню на її і заспокійливо поплескав по ній.
— Нічого, люба, не засмучуйтесь тимчасовою поразкою.
Ви на правильному шляху. Люди давно відвикли думати.
Маю на увазі: відвикли думати довго й об’ємно. Відвикли аналізувати. Вони, мов примати, здатні сприймати картинку, рух, запах, звук, але не довго, не більш ніж п’ятнадцять хвилин, до того ж в одній безвимірній площині.
— Тобто? — Вона скинула брови і розширеними очима дивилася на свого колишнього наставника, відчуваючи, що і зараз їхні думки збігаються. Тільки він, як і завжди, робить це струнко, чітко і навіть — поетично.
— Ну це як слухати рингтон на мобілці, в котрому лунає музика Моцарта! — пояснив він. — От більшість і слухає Моцарта у кількахвилинному рінгтоні — і лишається цілком задоволеною. Адже не потребує більшого. Вся симфонія — то вже занадто. Над нею ж треба думати! А що менше загальна маса буде думати, що більше втрачатиме навички аналізу, то легше надаватиметься керуванню! І краще обслуговуватиме потреби еліти.
— Але це… Це не зовсім…
— …коректно? — посміхнувся він й іронічно додав: — Це ви хотіли сказати?
— Так, — кивнула вона. — Не зовсім чесно.
— Це — чесно! — посерйознішав він. — Чесно, тому що нині немає подвійної моралі, як це було раніше, і всі набутки людства стали більш-менш доступними. Чесно, тому що нині кожен робить свій вибір: загнати в мобілку шмат музики великих композиторів чи піти і послухати її у виконанні симфонічного оркестру! Ніхто не заборонить тобі зробити те й інше! Ось у чому секрет. Прочитати Біблію в коміксах чи в оригіналі. Чи зовсім не читати її. Побачити Клімта в галереї — чи на кавовій філіжанці. Кожному своє. І наше завдання полегшити цей вибір для тих, кому важко визначитись. І ми це робитимемо чесно: через різного роду телешоу! Будемо одружувати і розлучати, виховувати, народжувати, революціонувати, смішити, шокувати, роздавати мільйони — і все це привселюдно! Щоби ніхто не міг запідозрити нас у всесвітній змові проти цих простих смертних!
Це буде їхній вибір. А ми… — Він примружився, згадуючи її слова. — А ми лише легенько дмухнемо їм у потилицю.
— Щоб ошукати остаточно і безповоротно! — розсміялася вона, жартома погрожуючи йому пальчиком. — Геніально, Семе!
— Фі, люба… Слово «ошукати» — не з мого лексикону. — І не з мого також. Пробачте! — скромно опустила вона очі.
Якусь мить вони сиділи, як двоє школяриків, чемно склавши руки на колінах, аж доки вона помітила в його очах зблиск сміху. І вона зареготали — весело, щиро, поплескуючи одне одного по коліні та плечі.
— Що ж, ходімо вечеряти, Енн, — сказав він, подаючи їй руку. — Я радий був погомоніти з вами.
Вони вийшли до зали, де біля столиків купчилися колеги.
Вона влилася в знайоме середовище і відчула себе спокійною.
За широким склом океан котив хвилі і був безмежним. І вона остаточно вирішила залишитись тут. Світ малий, подумала вона, ним можна керувати з будь-якої точки, головне — мати ідею. І тоді… …мрії збуваються.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший. Ланцелот
— Чорт! — вилаявся Барс, вкотре встромляючи картку в отвір дверей готельного номера.
— Переверни!
— Вже сто разів перевертав, — огризнувся він. — Ось тобі і п’ять зірок, блін! Доведеться спускатися на рецепшн, міняти карту. Ти почекаєш?
— Ні, - сказав я. — Піду спати.
— А по чарці?
— Та дідько з чаркою! Я втомився.
Знав, що те «по чарці» може затягнутися до ранку. А на ранок я маю бути свіжим, мов травнева троянда.
— Ну як знаєш, — ображено засопів Барс. — На добраніч, малята!
Він пішов довгим коридором до ліфта.
Я ступив ще з десяток кроків до свого номера. Моя картка спрацювала бездоганно.
Я вставив її в термінал, і номер засвітився по всіх кутках приємним тьмяним світлом.
Одразу ж з-під широченного ліжка до мене випірнула Кицька.
Вона давно звикла мандрувати, але завжди — ось вже скільки років! — зберігала незалежний і ображений вигляд, коли я повертався до неї після виступів.
Важкими кроками поважної людини, котра знає собі ціну, вона наблизилась до мене і підвела голову — мовляв, «ну, як все пройшло?».
— Все ок, — сказав я, — завтра вранці піду укладати контракт.
«Куди ще нас занесе?» — незадоволено нявкнула вона.
— Кілька виступів з Бреговичем. Спочатку Португалія, потім — Париж… Як складеться.
«А коли — додому?» — дряпнула вона мене за штанину.
— Скоро, стара, скоро. Обіцяю, — винувато пробурмотів я, скидаючи піджак, — але сама розумієш — з Бреговичем граєш не щодня. Доведеться тобі потерпіти.
Я погладив її, і на руці залишилась шерсть. Завтра куплю їй вітаміни і проколю з тиждень, вирішив я.
— А тепер — спати.
Кицька слухняно залізла до свого плетеного кошика, який я завжди возив із собою.
Я погасив усі лампочки, крім бра у формі мушлі, що висіла над ліжком — і в широкому, майже на всю стіну, вікні засвітилося інше кіно: підсвічені неоном обриси храмів, кольорові ліхтарики кав’ярень, намисто алей, обплетених гірляндами — синіми, зеленими, червоними.
Я вимкнув бра, і скляний екран наблизився, а я розчинився в кам’яній плоті міста, мов сніг, що почав осипатися з темного нічного неба. Готель, в якому ми оселились, був височенним — зі свого поверху я міг бачити велику частину Градчан, окреслених золотим паском Влтави.
Сьогодні ми відбули другу частину фестивальних виступів. Тричі я грав один, «на біс». І тепер, незважаючи на втому і стоячи над нічною Прагою на висоті пташиного лету, відчував себе справжнім господарем міста.
Це були рідкісні і швидкоплинні хвилини, в які мене водночас охоплювали два полярно різних почуття: щастя і… марності життя.
Вони, мов голки, пронизували серце, легені, нирки. І, мов дві ріки, що зустрічаються в одному руслі, здіймали коловорот, в якому я жив і вмирав одночасно. Не знаю, але, швидше за все, це можна було б назвати піком пізнання того короткого відрізка, котрий ми проводимо на землі.
У такі хвилини переді мною завжди поставала картина нашого погрому ЛСД — той же захват і той же відчай. Захват, коли я в складі Народної Опозиції трощив лабораторію, відчай — коли не знайшов там те, що шукав…
Згодом я змирився.
Але слід від тої давньої події лишився в мені досить дивною пересторогою: я досі був самотнім. Кожне моє намагання зв’язати себе з кимось закінчувалося провалом. Ловив себе на думці, що жінка, яка подобається мені на даний момент, заражена тим клятим вірусом, знання про існування якого отруїло моє життя. І, якщо бути відвертим, зупинило пошуки моєї давньої знайомої.
Я навіть був радий, що не знайшов її.
Але й інші не викликали у мене довіри.
Попри це, ми чудово вживалися з Кицькою! Та й в оркестрі справи йшли якнайкраще.
Ми багато гастролювали. А часом я їздив сам, збираючи аншлаги.
Точно кажуть: якщо десь віднімається, то десь і додається.
Якщо не таланить в коханні — чекай на світове визнання.
Перший камінчик до цього «п’єдесталу» несподівано заклала Сезарія Евора, котра звалилася на мене, мов велична чорна хмара. Вона ще не була настільки популярна в країнах «третього світу», і мій приятель, що організовував її виступ, запропонував мені розігріти публіку двома-трьома композиціями.
Тоді мій саксофон, незважаючи на всі мої умовляння бути поміркованим, майже сказився і заговорив про Острови Зеленого Мису на кабовердійському діалекті. Він сам, як колись давно з тою дівчиною, котра подарувала мені Кицьку, або з тюленихою Мінні, повів мене на батьківщину цієї чорної королеви і розбалакався настільки щиро, що їй довелося взятися за сигарету прямо за кулісами. Одне слово, «розігрів» вийшов таким, що після концерту босонога богиня, котра не вирізнялася красномовством, міцно стисла мою руку в своїй — жорсткій, мов наждак, і, незважаючи на поганий переклад, дала мені знати, що…