Через цю чуму вона вже втретє вагітна! А куди народжувати ще одного нахлібника у двокімнатну клітку? Хіба що собі на голову, каже мати! Певно, так і буде.
Вона не виправдала її сподівань і тепер мусить терпіти.
Часом вона думає, як це сталося, чому? І не може знайти відповіді. Відповідь у неї одна — її звуть «Валера-холера», її перше кохання і її неймовірний подив, через який очі у неї завжди трішки вирячені, мов у гумової ляльки. Так само, як і тоді, коли вона вперше побачила його в ліцейській стайні.
З одного боку, вона, Леонора, не любить згадувати той день. З другого — це був єдиний день, в який вона водночас почувалася нещасно-щасливою. Більше таких яскравих днів вона не мала. І навряд чи матиме.
Спочатку вона була нещасна. Кілька годин просиділа в напівтемній кімнаті карцеру, розмазуючи по обличчі сльози і ковтаючи воду із напіврозбитої склянки, яку принесла тій навіженій Пат.
Поки її визволили пані Директорка та три пані Вчительки, проминуло багато-багато часу. Здається, ціла вічність…
Вони увійшли, мружачи очі і не одразу упізнали її.
— Ліл? Це ти, Ліл?! — вигукнула пані Директорка, хапаючись за серце. — А де Пат?
Пані Вчительки заквоктали, як збентежені посеред ночі курки. Її витягли, ретельно допитали і махнули рукою, зайняті пошуками підступної втікачки.
А вона пішла блукати алеями і садом, рюмсаючи і не розбираючи шляху.
У голові спочатку трохи паморочилось.
А потім, мов крізь туман, вона побачила пістряву зелень саду, а за ним — стайні і стайні, де відбувалися уроки зоології й природознавства.
Від них пахло чимось дуже непристойним для її тонкого нюху.
Ох, повернутися б назад…
Але вона увійшла у відчинені двері стайні і побачила лискучі крупи шести коней, на яких їх вчили верхової їзди. І подумала, що зовсім скоро у неї буде їх набагато більше, всі — білі або сірі, «в яблуко». І всі належатимуть тільки їй. Їй одній.
А ще у неї буде цілий окремий гардероб з різним одягом для їзди верхи — червоного, білого з чорним, синього і пурпурового кольору. З оксамиту і шовку. Штани — оксамитові, сорочки — шовкові, з широкими рукавами та вузькими довгими манжетами. І високі чоботи з лайкової шкіри.
Вона страшенно злякалася, коли з однієї загорожі вийшла велика тінь. Тінь тримала в руці граблі з насадженим на зубці гноєм упереміж із вологим сіном. Це від неї і цих граблів ішов той запах, на який вона пішла, мов заворожена.
Тінь заклякла перед нею, так само, як і вона заклякла перед тінню.
— Ти що тут робиш, мухо? — промовила тінь чоловічим голосом.
Вона мусила тікати, бігти, мчати, накивати п’ятами наввипередки із власними ногами!
Але вона цього не зробила!
Смужка світла впала на обличчя тіні — і вона перестала бути тінню.
Це і був Валерій Геннадійович, конюх, що працював тут з шостої до восьмої, прибираючи сміття і гній. О, яка блискавка пронизала її мозок! …Потім вона почала ходити сюди часто. Щодня.
Спочатку він проганяв її, мов нав’язливу муху. І так і називав «мухою» через її смоляне волосся і великі очі, котрі одразу ж вилізли на лоба і стали трішки виряченими від подиву. Потім — звик. І вона могла сидіти в стайнях ціле літо, спостерігаючи, як він чистить гній, навалюючи його у візок красивими, сильними рухами довгих рук із великими, мов сковорідки, долонями.
Потім цими ж долонями він обмацував її всю — з ніг до голови і крутив у руках, мов ляльку, підсміюючись з її мереживної білизни, запаху шкіри, що, за його словами, «відгонила тістечком», з густого волосся, що здавалося йому «зовсім кінським».
— У тебе є маєток? — питала вона. І він кивав: — Є, є! Великий маєток! — І авто?
— Авжеж! Багато-багато авто! — казав він.
— А яхта? Скільки яхт?
— Тисячі, мільйони білих яхт! — регочучи, казав він.
Отже, все було так, як вона хотіла…
— Ти принц?
— Звісно, принціше не бува…
— Ти навмисно працюєш тут, аби бути ближче до мене?
— Еге ж…
— Як романтично! Коли ми поїдемо до нашого маєтку?
— Коли рак свисне…
— Так кажуть у твоїй країні?
— Еге ж… І вона вже не чекала Першого балу.
Власне, його й не відбулося. Адже наприкінці літа до ліцею вламався загін людей у камуфляжі, купа журналістів із камерами. І пронеслися жахливі звістки, що Тур таки дійсно загинула від рук свого чоловіка — красеня Алекса. А згодом чутки поширилися і перетворилися на факти: п’ятдесят випускниць зі ста п’ятдесяти щорічно гинуть від рук своїх власників. І щорічно ці власники поновлюють своє членство у клубі ЛСД, обираючи собі нову жертву. ЛСД терміново закрили «на карантин», почалися перевірки, статті в газетах, розслідування на телебаченні і просто розслідування, в результаті яких увесь педагогічний склад ліцею було розпущено, а майно конфісковано. Навіть ящики з парфумами, взуттям та новою, ще з ярличками, білизною.
Леонора добре пам’ятала, як на ранок після закриття ЛСД шляхом, що вів «невідомо куди», йшли її колежанки, що лишилися напризволяще.
Вони йшли великою сірою юрмою, хто в чому був, не відриваючи очей від бруківки. І ніхто не зустрічав їх, не розбирав по домівках. Навіть молодших. І Леонора розуміла, що їй поталанило більше, ніж іншим.
Так, як вона мріяла.
Вона стояла біля стайні, де Валера-холєра збирав візок у дорогу до їхнього маєтку, і дивилася услід своїм однокашницям, відшуковуючи в юрмі Іту, Рів, Мію та Озу.
Але вони вже повністю злилися з печальною сірою масою, що сунула з брами замку, мов тісто з діжки.
А Леонора почувалася щасливою. Дуже щасливою. Сьогодні увечері вона переступить поріг свого маєтку і замовить на ніч філіжанку гарячого шоколаду!
Мрії збуваються…
— Помилка в тому, що наші заклади — закриті. Це неправильно. Адже ми живемо в демократичних суспільствах, а все те, що стосується розвитку суспільства має бути відкритим, прозорим і зрозумілим. Тоді не виникне сумних непорозумінь і дражливих суперечностей. Нині немає жодної потреби в секретності таких закладів, адже суспільство дозріло до розуміння необхідності таких установ. Більше того, ми мусимо зробити все, аби наші ідеї та ідеї наших попередників вийшли з-за стін закритих закладів і активно просувалися в життя методами активної пропаганди.
Вона зробила значущу паузу, перевела подих і поглянула на останні два абзаци промови, написаної англійською. До закінчення доповіді у неї лишалося три хвилини. Але вона чудово вкладеться і в дві! Вона кинула погляд за скляну стіну зали засідань і знову пораділа тому краєвиду, який ось вже кілька місяців милував її очі: широкі хвилі океану, пальми, білий пісок і охайні вілли в запашних тропічних джунглях.
Конференція на Ланкгаві тривала три дні, але вона вже добре освоїлась на цьому острові і, здається, прийняла остаточне рішення: вона лишається тут надовго. Трохи непокоїть клімат — завжди рівний, з температурою тридцять градусів, яка тут підтримується якимись вищими силами, мов у тераріумі. Але до цього можна звикнути. Це краще, ніж Лондон, куди вона емігрувала, навіть не дуже й обираючи нове місце проживання. Тоді, після скандалу, котрий здійнявся у пресі, їй треба було просто втекти.
— Отже, — продовжила говорити вона, майже не заглядаючи в папірець. — Досвід показує: прозорість і зрозумілість цілей дасть більший результат, ніж середньовічна утаємниченість, цей атавізм минулого. Проект виходу на широку арену нашої діяльності, аби не затримувати вашу увагу, шановні пані та панове, я з повагою передаю до центрального керівництва. Сподіваюсь, що після розгляду моїх пропозицій і внесення необхідних коректив, вони будуть оприлюдненні та піддані широкому обговоренню для подальшого застосування в наших організаціях по всьому світу.
Вона закрила стулки теки, обтягнутої червоною шкірою, і з шанобливим уклоном простягнула голові. Зійшла зі сцени під тривалі оплески, якими тут зазвичай зустрічали і проводжали представників країн третього світу: у них завжди були цікаві, сміливі й несподівані пропозиції. Її доповідь була останньою.
