Шкандибиха. Ще тебе не бити? Ще не бити? Та тебе вбити - мало! На огні пекти - мало!

Наталя. За що?

Шкандибиха. Щоб не дурила світом! Не зводила з ума!

Наталя. Кого я дурю? Кого я з ума зводжу?

Шкандибиха. Кого? Не знаєш кого? - Чоловіка свого дурного!.. Адже ж вішалася там на одного волоцюгу - не повісилася; та знайшла дурня, що прийняв покуту на себе.

Наталя (з жалем). І се ви кажете? І в вас язик повертається се казати? (Гордо). Спитайте ж Карпа! Спитайте його: хто вішався? Я вішалася, чи ваш Карпо мою матір напував та підбивав, щоб віддала за його? Спитайте увесь мир, все містечко, - хай нас люди розсудять!

Шкандибиха. Чого се ти так розпащекувалася та розбазікалася? Чи, бач, яке сказала? Чи, бач, як уразила?

Наталя. Яка ж добра свекруха таке скаже про свою невістку?.. Покуту прийняв на себе?.. Та ви б же мене живцем з’їли, не соливши ковтнули, якби то була правда!

Шкандибиха. Мовчи, сучко! мовчи! Ти тільки себе знаєш, за себе умієш стояти; а до других тобі байдуже.

Наталя. До кого ж, других?

Шкандибиха. А до чоловіка! До Карпа! Що ти з ним робиш? Поти не знався з тобою - як огірочок той був; а тепер як тінь та став - не знать, на що перевівся!

Наталя. То спитайте його: чи я йому що роблю?

Шкандибиха. Буде й того… Обпоїла чимсь, з глузду збила та ще мало?

Наталя. Побий того, мамо, сила божа, хто й здума таке робити!

Шкандибиха. І поб'є! Ти думаєш: помилує? Поб’є! Я таки вимолю; сльозами-крів’ю виплачу, а се - не пройде так… Душа християнська не полова, щоб нею віяти, як схочеш!

Наталя (махнувши рукою). Мовчатиму вже!

Шкандибиха. І заціпить тобі, коли, не мовчатимеш!.. Нехая! Недбаля! Все б тільки нехаяти та гайнувати!.. Рада, що на чуже добро прийшла; що все, чого душа забажає, є!.. У матері була! У неї була!.. Злидні! погань! нечисть!.. Недопаскуде чого дома, та ще украде, та до матері однесе!

Наталя. Хай над тим ворони попокрякають!

Шкандибиха. Мо-о-вчи-и! а то я тебе задавлю! (Хижо дивиться на неї і виходе, грюкнувши дверима.)

ВИХІД III

Наталя. Отаке-то моє життя, моє щастя, моя доля гіркая! І от уже до року добирається, як мене отак мучать, живцем їдять!.. Краще б було під водою лежати, на трямку бовтатися, ніж отаке чути! Недбаля, нехая, сучка, волоцюга, злодюга… Господи! Як у неї язик повертається? (Задумується). Що ж, коли в неї немає добра у серці, коли воно в неї висохло, як кізяк, холодне, як крижина, а розум задурений злом та гордощами. Чому ж їй не плести всякої всячини? (Задумується). Куди ж я дивилася? На що я гляділа, даючи своє слово? Краще б було дати себе злидням сточити, у дівках посивіти, ніж продати свою молоду вроду за се багатство!.. А все ти, мамо; всьому ти виною. (Задумується). Господи! прости мене, що я подумала таке за матір. Хіба й вона тепер не боліє? Хіба й вона зо мною не плаче, що так, нещасна, помилилася. Ні, мамо! я не рушу твоєї святої любові. Ти мене любиш, як і любила; ти тільки помилилася, ненечко! (Задумується). Що ж мені робити на світі? Така молода… жити б та… любити… Ох, Василю, Василю! на тебе плачуся, на тебе нарікаю! Ти один усьому виною! (Плаче).

ВИХІД IV

Убіга Маруся.

Маруся. Здрастуй, Наталю! Здорова, моя давня подруго! Ти хоч на мене, може, і досі сердишся, а я все-таки прийшла до тебе.

Наталя. Спасибі, Марусю. Ні, я на тебе не серджуся.

Маруся. Ти сама. Дома немає нікого?

Наталя. Немає.

Маруся. Ти плакала?.. Твоя мати оце приходила до нас, хвалилася і своїм горем, і твоїм лихом. - Гірке, каже, життя моїй нещасній Наталі! Думала, каже, що за багатим чоловіком добре їй буде, а вийшло - і ворогові б своєму не пожадала!.. Розказує оце нашим, та плаче-плаче, та просе коли-небудь зібратися провідати тебе. Батько, згадуючи, як ти колись їх образила, мали були сперечитись, та твоя мати і моя таки умовили його. То коли було, - пора уже й забути! А я така рада, така рада! Думаю: от тепер то я з Наталею і насиджуся, і наговорюся… Оце вони збираються до тебе. Поти там раяться та радяться, я мерщій уперед побігла. Побіжу, думаю, уперед, провідаю мою давню та щиру подругу

Наталя. Спасибі тобі, сестрице. Одно тільки не добре, що ти раніше про се не згадала.

Маруся. Хіба, ти думаєш, я не гадала? Та моя душа давно вже рвалася до тебе! Що ж, коли батько не веліли.

Наталя (зітхнувши). Ох, моя добра подруго! Тебе побачила - і мені зразу полегшало.

Маруся. А то гірко тобі було?

Наталя. Ще й як!.. Оце недавнечко свекруха так визолила та вибілила.

Маруся. Нещасна ти, Наталю. Я давно вже чула, що ти нещасна. Та так мені тебе жалко, так шкода.

Наталя. І вже, Марусю! Батька, кажуть, в наймах не вжалієш, то так і мене тепер.

Маруся. А я тобі похвалюся своєю радістю. Така я рада, така рада! Оце раніше і побігла, щоб тобі похвалитися. Певне, і ти зрадієш моєму щастю.

Наталя. Коли свого не знаю, то й чужому буду рада.

Маруся. Чи знаєш: Василь швидко вернеться?

Наталя (злякано). Як? Василь?

Маруся. Чого ж ти злякалася?

Наталя (покійніше). Ні, нічого… Кажи, кажи далі.

Маруся. Знаєш, Наталю… Тільки ти не сердься на мене, - їй-богу, я не винувата нічого… Я… давно люблю Василя.

Наталя. І ти… любиш?

Маруся. Так люблю його, так люблю! он як люблю! І батько мій його люблять, і мати… Батько давно вже намітили нас попарувати; ще тоді, як і ти його любила. І йому казали, так він каже, що тебе одну кохає. А за тобою тоді саме Шкандибенко присватувався. Ну, батько й думають… Ач, які хитрі! Тепер тільки усе розказали, а то робили так, що ніхто й не знав нічого… Яка, думають, пара Наталя Василеві? Хай Наталя за Шкандибенка іде. Чого їй? Він багатий, вона за ним щаслива буде; а Маруся Василеві достанеться… Ото так надумали та й настроїли, щоб Василя з дому вирядити. А тут Шкандибенко з своїми пікінерами підтисся, - якраз на руку ковінька!.. Чого ж ти, Наталю, на лиці мінишся?

Наталя. Так то все брехня була?

Маруся. Я не знаю. Кажуть, либонь, то таку тільки ману пустили, що Василя у пікінери беруть, щоб, бач, його з дому звести… Я як виряджала його, то плакала-плакала, думала - вже навіки розстаємося; а він мене, як брат, утішав та цілував і прохав тобі кланятися. Я б і поклонилася, та що ж, коли не можна було до тебе доступитися; коли батько не веліли… А тепер, Наталю, Василь подає звістку, що незабаром до нас прибуде. І всім, усім кланяється, і тобі шле низесенький поклін. А батько кажуть: тільки Василь прийде, то зразу нас і повінчають.

Наталя (гірко). Чом же я не оглухла! Чому мені не заложило!

Маруся. То ти хіба, Наталю, не рада сьому? Не рада, що я буду за Василем? А я думала, що й ти будеш рада.

Наталя (ломаючи руки). Боже ж мій, боже! Отак обійти, отак окрутити! О я нещасна! безталанна я! (Плаче).

Маруся. Наталочко! Наталю! Ти плачеш? Я ж, їй-богу, не винувата; ні в чому не винувата… Коли б же я знала, Наталю, що так тебе ся вістка образе, я б ніколи тобі не похвалилася… Наталю! голубочко! перестань. Ось мати твоя іде… і моя мати… і батько.

Наталя. Ох, важко мені! Ніж би краще в моє серце вгородили!

Увіходять Лимериха, Кнур і Кнуриха.

Лимериха. Ось і я, дочко, не забарилася, - ти до мене, я - до тебе. Та ще й не сама йду і гостей до тебе веду. То-то будеш рада таким дорогим гостям!