Кнур. Здорова, Наталко. Чи ще ти ще?

Кнуриха. Здорова, Наталю, моя дорога дитино! Як я тебе давно бачила. Чого ж се ти така смутна та неспокійна? Плачеш усе?

Лимериха. Не що ж їй тепер і зосталося, як не плакати.

Кнур. Та годі вам. От зібралися провідати Наталку, розвеселити її, а вони до плачу доводять. Годі, кажу. Що се ти сама дома? А де ж чоловік, свекруха?

Наталя (божевільно). Чоловік здурів, свекруху сказило, та безвісти й забігли обоє.

Кнур. Ото й краще! Куди ж вони забігли?

Наталя. Полякались.

Кнур. Чого?

Наталя. Своєї тіні!

Лимериха. Та годі тобі, моя дитино.

Наталя. Бачите, бувають на світі усякі люди: одні бояться самі себе та біжать безвісти, а другі не соромляться і тих, кому вони зло заподіяли, та ще до їх і в гості йдуть.

Маруся. Наталю!

Лимериха. Що се ти плещеш, дочко? Оханися! Хіба ти не рада гостям?

Наталя. Як не рада? Я - рада.

Кнур. Хе-хе-е… Та вона трохи теє…

Кнуриха (до Марусі). Ти давно тут, дочко?

Маруся. Я ото зараз пішла.

Кнуриха. Он у тебе кісник розв’язався.

Маруся. Де? (Прибирає косу).

Лимериха. Боже мій, боже! Чи думала я таке, чи гадала?

Кнур. Та годі тобі побиватися, кумо. Видно, чогось посварились сьогодні.

Лимериха. Поли своєї б урізала та тікала!.. І коли до їх не зайди, коли не заверни - то все отак; все, як у тому горшку, кипить.

Наталя (божевільно глянувши на всіх). Що се я своїх гостей не вітаю нічим? Сідайте, мої дорогі гості. Я зараз. (Виходе).

Лимериха. Ох, уже ж, моя дитино, і привітала! Тільки на поріг - зараз і привітала.

Кнур. Ось годі тобі, стара. Чого у сім’ї не перевернеться? Чого не трапиться коли? Не потурай тому, - перемелеться - мука буде. Наталя гаряча у тебе та вразлива. Може, Карпо сказав що або свекруха налаяла… Погартується та й перестане.

Лимериха. Перестане!.. Ох, не перестане вона ніколи сліз лити та себе сушити; знаю я її. Тільки ж то були сльози та жалощі, а се вже з нею щось інше сталося… Ох, лиха моя та безталанна доле! (Плаче).

Кнуриха. Ось годі, годі; перестань. Не вбивай себе та й її не вражай.

Маруся. Не плачте, тітко, а то Наталя, як побаче, що ви плачете, то й собі почне плакати.

Наталя увіходе з пляшкою горілки і закусками.

Наталя. Ви вже, матусю, і плачете? От тобі! А я збиралася погуляти з вами. Ось і горілочку несу. (Усміхається).

Лимериха (крізь сльози). Погуляти… А бодай тебе дочко! Ти разом плачеш і смієшся.

Кнур. От бач, кумо! Я й казав, не вбивайся. Ось Наталя і могоричу принесла.

Наталя (приговорює). Могоричу, могоричу! я ж тебе дуже хочу! (Налива і підносе матері). Прошу вас, матусю, викушайте!

Лимериха (бере чарку). Дай же, боже, Наталко, щоб ти щаслива була, весело жила та не журилася. (П’є).

Наталя. Не журилася!.. Чого мені журитися?.. Буде мати сваритися та заміж віддасть. (Заводе пісню).

Тьфу! Що се я? Ще й не пила, а вже заспівала. (До Кнура). Я за вас і забула, батьку хрещений, пораднику вірний. (Наливає).

Кнур (узявши чарку). Пошли ж, боже, щоб усе було гоже; а негоже - одверни, боже! (П’є).

Наталя. Казав, що буде. (Налива і підносе Кнурисі).

Кнуриха (одводить чарку рукою). Ні, моя рідна! ж знаєш - я не вживаю.

Наталя. Від мене не вип’єте? Від мене?.. Хіба ж ви не вмісті були, не один могорич пили, не один замір мали?

Кнур. Та вона в мене, Наталко, така, що не то що не п’є, а й не їсть. Залиши її, дочко!

Наталя. Як за мене, то й пили, а від мене то й не хочете!

Кнуриха. Не можу ж я, моя дитино; не п’ю я, моя рідна!

Лимериха. Хіба ти забула, Наталю, що Оришка ніколи не п’є. Не силуй!

Наталя. Забула, забула, як на огонь дула, поти не впеклася… Хоч пригубте ж!

Кнур. Та ну вже, стара.

Кнуриха (бере чарку). А-а, господи! яка ти, Наталко, неймовірна! Пошли ж тобі, боже, всякого щастя та здоров’я! (Надпива трошки і віддає чарку).

Наталя. Оце тільки?

Кнуриха. Не п’ю ж я; не можу… Ти ж казала пригубити, я й пригубила.

Лимериха. Не силуй, Наталко!

Наталя. Бач, як Наталку силували, а Наталці так і ні! (Бере чарку).

Лимериха. Коли ж ми тебе, моя дитино, силували?

Наталя. Мати забула, як на огонь дула! (До Марусі). Ось ми з ким вип’ємо!

Маруся (жартовливо). О, я вип’ю! Мені тільки й тії пляшки мало.

Наталя (приговорює).

Отак і мені: колись було сало, та цюця з’їла. (Дає чарку). Випий, Марусю!

Кнуриха (грізно дивиться на дочку). Марусю! (Хита головою).

Маруся. Та що се ти, справді, пристала?

Кнур. Других, бач, частує, а сама - й ні. Випий, лиш, спершу сама.

Наталя. Я вип’ю… Я та не вип’ю? (Зразу випиває). Ух, гірка! як і моє лихо.

Кнур. От тобі й гірка! Нам солодка, а їй - гірка.

Наталя. Чуже лихо за сахар… А проте - будемо пити, будемо пити, поти будем жити! Дядьку Остапе, а ну-те ще. (Налива і підносе).

Кнур. Та нас і не проси; ми, ось, з нею. (Указує на Лимериху; випива).

Наталя. Ну-те, мамо. (Налива матері).

Лимериха. Дай, боже, пити та сліз не лити! (П’є).

Наталя. А Маруся оце так і не випила нічого? Як же се можна!.. Не хоч горілочки, я тобі наливочки… Хіба я не хазяйка в себе? Хіба не господиня в своєму дворі?.. О, чорт би вбив їх батька та матір! Я зараз, Марусю. (Швидко виходе).

Кнур. От бач, кумо, казала: Наталка журиться; а вона, бач, як розходилася… Давай же, кумо, ще по одній пройдемося.

Кнуриха. Тобі тільки постав, то ти - й вже!

Кнур. А тобі - зась! Не п’єш сама, - їж, що поставлено!

Кнуриха. Зась!

Лимериха. Вип’ємо! вип’ємо! (Заводе).

Кнур підносе чарку.

(Випива).

Наталя вбігає з пляшкою наливки.

Наталя. Постійте! постійте! Ось я Марусю почастую та разом заспіваємо. (Налива і підносе Марусі).

Лимериха (співає).

Кнур (кінча).

Маруся. Будь же здорова, Наталю. (Надпива трохи і віддає чарку).

Наталя (беручи чарку). Випиймо! випиймо! (Долива, випивши, станове чарку і пляшку на стіл). А тепер заспіваймо. (Заводе).