Двадцять років тому минуло, як до мене прибували січові гості. Не самі вони приїхали, а привезли з собою малого хлопця. Я вже тоді був жонатий, та своїх дітей не було… Ото вони і напалися на мене: візьми та й візьми собі за сина… Той хлопець, Василю, був ти.

Василь. Знаю, батьку. Мені про се мати розказували.

Кнур. Не перебивай!.. Намоглися вони на мене: бери та й бери! Пораявся я з Оришкою. І вона каже: чому не взяти? Пошле нам бог дітей - буде годувальником, а не пошле - візьмемо за сина. - Ну, добре. - Питаємо у січовиків: хто ж ти? відкіля? щоб знати, бач, кого будемо годувати… Так і січовики не знають. Кажуть, либонь, одна ватага ходила у Польщу та, звернувшись, і тебе з собою до Січі привезла. От і все… Ну, ми взяли. Годували тебе, ростили, за сина видавали… Уже п’ятий рік тобі пішов, як у Оришки родилася Маруся. От, як родилася, Оришка й каже, та й я сам собі розкладаю: може, оце вже коли Оришка породила дочку, то, бог дасть, породить і сина. Чого ж нам чужого за свого приймати? А чи не породить, то невелика утрата, коли ми тебе і за чужого приймемо… Все єдно, як свою дитину, кохатимемо… І Маруся, виростаючи, щоб знала, що ти не рідний їй… щоб, бач, дивилася і бачила… з ким, може, бог судить їй і віку дожити.

Василь. Спасибі вам, батьку, за вашу ласку. Одно вам скажу: що я Марусю як рідну сестру почитаю. Оже навряд, чи бог судить так, як ви кажете.

Кнур. Як саме? Хіба ти - теє… Хіба правда тому, що Лимериха хвалилася?

Василь. Що ж вона хвалилася?

Кнур. Та, бач, що її Наталка до тебе дуже пада; та й ти, либонь, до неї.

Василь. Я Наталку люблю, як свою душу.

Кнур. То се правда?

Василь. Правда. І то правда, що стара не хоче, щоб Наталка ішла за мене, а хоче віддати за Шкандибенка; а Шкандибенко усяк круте, як би то мене з містечка вижити. Чув я: до старшини лазив, - чи не можна б мене у пікінери записати… щось велику суму сулив. І записали, либонь.

Кнур (боязко). Тебе? у пікінери?

Василь. Мене ж. Писарів родич хвалився.

Кнур (покійніше). Ну, а ти ж як?

Василь. Я?.. Я так рішив: коли мене - у пікінери, то я втечу за Дніпро - у гайдамаки.

Кнур (подумавши). Не йди ти, сину, у гайдамаки. Піймають - голову одітнуть… Краще я тобі ось що пораю: зійди ти, парубче, на півроку чи на рік зовсім від мене… Подайся у степи, або що; переховайся, поти набор пройде. А потім знову приходь до мене… Як сина, тебе прийму; як рідному, буду радий.

Василь (гаряче). Батьку! тату! хоч не рідний, то названий! Я не знаю, як вам і дякувати за вашу раду. Я, як почув, що мене у пікінери записали, то таке на мене найшло, таке зло взяло за серце, що я того Шкандибенка убити намірявся.

Кнур. Що ти, сину? Такий гріх на душу брати? Хай його краще поб’є лиха та нещасна година!

Василь. Одного тільки буду у вас, батьку, прохати, одного благаю: як піду я - одговорюйте ви Наталю від того Шкандибенка. Розкажіть їй усе, що оце було між нами; розкрийте їй очі. Стара хоче силоміць її за його віддати. Побережіть її, сироти, як і мене поберегли, а я вам, поти й віку мого - дякувати буду!

Кнур. Добре, добре. Не турбуйся, козаче; іди тепер коло роботи прався, а на завтра, сину, і в дорогу збирайся. Я тебе виряджу так, що ніхто не знатиме. Хай тоді шукають вітра в полі!

Василь. Спасибі вам, батьку! (Кланяється і виходить).

Кнур. Отаке склалося!.. Бач, Шкандибенко дурний, а хитрий, що вигадав, - у пікінери!.. Ну, хай же, хай іде… Молода кров гаряча, як окріп на огні, кипить… Хотів, каже, убити… га? Ну - хай прохолоне… Рік мине - багато води утече… А тим часом треба Наталку за Шкандибенка зіпхнути, щоб, як вернеться Василь, не було замішки… Гарний він хлопець, чесна душа - і моїй Марусі якраз до пари. Хоч вона і буде вбиватися, як оглядиться, що його немає, та їй можна буде й похвалитися… підожде… А то - у пікінери! От сучий син! дурний, а розумне вигадав… Піти, лишень, до Лимерихи… Що там вона з Наталкою возькається? Піти, доброю звісткою утішити… у пікінери, мов!.. Хоч вона і хрещениця моя, та що?.. Все ж - своя сорочка до тіла ближче, своя кров рідніше. (Бере шапку і виходе).

Заслона пада

Хата Лимерихи, убога, оже до ладу прибрана. Стіни білі та рівні, образи у вишиваних рушниках, заквітчані гвоздиками, васильками, ласкавицею. З правого боку стіни - піч, з лівого - вікно, на вікні пук свіжих квіток у глеку; недалеко від вікна стіл; у середній стіні - двері.

Коло вікна на лаві сидить Наталя, сумна, невесела, на очах у неї сльози.

Наталя (сумно). Коли б зібрати з усього миру всі лиха, всі сльози, то й вони не здавили б так мого серця, як ота гірка чутка, про котру ще він натякав; ота матірня щира порада… Господи! нащо ти дав мені уха, щоб я почула її від рідної матері? Нащо ти дав мені матір, щоб тільки вона приносила до мого серця нові муки та пекучі сльози? Нащо ти дав мені серце і заклюнув у його любову й шанобу до рідних йому? Живе ж на світі скотина, звірина усяка - і не скаржиться на своє нещастя!.. Згодувала пташка діток - і розпустила їх по світу широкому; виросли пташата малі - кинули і забули про матір свою… Кожне шукає щастя, де знає; ніхто йому силоміць не накидає свого, - кожне по-свойому щасливе… Чому ж ти, боже, не дав того чоловікові? З самого малу ти прикував його до рідної оселі; наставив над ним старших, що повинні піклуватись про його щастя, про його долю… Наложив на того прокльони, хто перший зламає той закон… Навіщо? Хіба чоловік, дійшовши до літ, сам не знає, що йому робити, де йому своєї долі шукати? (Задумується; гаряче). Та хоч би ж уже рада? А то: не хочеш волею - накинуть силою!.. Нащо ж та воля дана чоловікові, коли її повинні отак гнітити-нехтувати?.. Того не можна, того не годиться… Чому не можна? чому не годиться?.. Споконвіку так люди жили, у таких звичаях виростали… Звичаях!.. Що ж то за звичаї такі? Хіба вони не міняться з людьми? Хіба люди всі однакові на світі? (Задумується). Проклята та хвилина, у яку мене зачали, вільну душу скували життям невільним, а життя - звичаями!.. Кажуть же: поки ще не зачався чоловік, доти він душа без тіла, вільна, носиться в широкім просторі синього неба… Нащо ж мене звідти узяли, на землю звели? нащо вільну душу закували у тіло?.. Там би я носилася, вільна, як вітер, щаслива - як само щастя, не знаючи ні лиха, ні горя!.. А тут? Рідна мати ворогом стає, кує важкі цепи, нові кайдани на твою душу!.. Господи! який же немощний та безталанний чоловік на світі! (Плаче).

Убігає Маруся і кидається до Наталі.

Маруся. Здорова, Наталочко! Здорова, моя сестрице! Що се ти? плачеш?

Наталя (підводе голову, важко зітхає). О-ох!.. Коли б ти знала, Марусю, яка туга, яка несамовита та різуча туга крає моє серце!

Маруся. Усе в неї туга! усе в неї горе!.. Ну - чого? Напусте напуск такий на себе, запреться у чотирьох стінах - та ще б її туга не брала!

Наталя. Напуск… запреться… Добре тобі казати те, щасливій та безжурній… А мені що казати?.. Рідна мати впоперек твого шляху стає, з ворогами на твою голову накладає!

Маруся. Що ти верзеш? Де видано, де слихано, щоб рідна мати стала ворогом своїй дитині? Гріх тобі таке казати! Мати завжди піклується про своїх дітей; стереже їх щасну долю… Ніхто не назове щасливими тих сиріт, що змалку позбулися рідної матері.