Та вже зараз почну, нехай тільки все як слід пригадаю.

Стах у вересні був на селі у пані Заславської. Чого він гуди їздив і що там робив — ніяк не можу збагнути. Але з кількох листів, які я одержав від нього звідти, видно, що йому там не дуже таланило. Невідомо, який дідько приніс туди панну Ізабеллу?.. Хоч він уже, здається, нею не цікавиться. І не я буду, коли не посватаю його з Геленою Ставською. Посватаю, доведу їх до вінця, простежу, аби заприсягнув, як належить, а тоді… Може, кулю собі в лоб пущу, хіба я знаю?.. (Старий дурню!.. Де тобі мріяти про такого ангела?..

Зрештою, я про неї зовсім і не думаю, особливо з того часу, як упевнився, що вона любить Вокульського. То й нехай любить, аби тільки вони обоє були щасливі! А я?..

Гей, Каце, мій давній друже! Невже я менш відважний за тебе?..)

В листопаді, саме того дня, коли на вулиці Спільній завалився будинок, Стах повернувся з Москви. І знов не знаю, що він там робив, знаю тільки, що заробив він гам щось сімдесят тисяч карбованців… Таких прибутків я не можу збагнути, але готовий заприсягти, що діло, в якому Стах брав участь, напевне було чесне.

Через кілька днів після того, як він повернувся, приходить до мене один солідний купець і каже:

— Дорогий пане Жецький, я не маю звички втручатися в чужі справи, але остережіть ви пана Вокульського (тільки не від мого імені, а від свого), що той його спільник Сузін великий пройдисвіт і напевне незабаром збанкрутує… Остережіть його, будь ласка, бо шкода ж людини… Вокульський вартий співчуття, хоч і став на хибну стежку…

— Що ви називаєте хибною стежкою? — спитав я.

— Ну, аякже, пане Жецький, — відповідає він, — чоловік, який їздить у Париж та закуповує пароплави в час незгоди з Англією і таке інше, навряд чи доброчесний громадянин.

— Шановний пане, — кажу я йому, — а чим же купівля пароплавів відрізняється від купівлі хмелю? Хіба вищим заробітком?

— Ну, пане Жецький, — каже знову той купець, — не будемо говорити про ці речі. Якби це зробив хтось інший, мені було б байдуже, але Вокульський!.. Ми ж обидва знаємо його минуле, а я, можливо, краще за вас, бо покійний Гопфер не раз оформляв у мене через нього замовлення.

— Ви що, — кажу я тому купцеві, — підозріваєте в чомусь Вокульського?

— Ні, пане Жецький, — каже він знову, — я тільки повторюю те, про що говорить ціле місто. Я зовсім не думаю судити Вокульського, особливо перед вами, його другом (ви правильно робите, що дружите з ним, ви ж його пам’ятаєте ще з тих часів, коли він був не таким, як зараз), але… Погодьтеся, пане Жецький, що цей чоловік шкодить нашій промисловості… Я не казатиму нічого про його патріотизм, пане Жецький, але… скажу вам одверто і буду з вами щирий, — ті московські ситчики… Ви розумієте?

Я розлютився. Хоч я й екс-поручник угорської піхоти, але ніяк не збагну, чим німецькі ситці кращі за московські? Та з моїм купцем не можна було зговорити. Він, чортяка, так зводив брови, так низав плечима, так розводив руками, що я кінець кінцем подумав — він великий патріот, а я нікчема, хоч у той час, як він напихав кишені карбованцями та імперіалами, у мене над головою пролетіло кілька сот куль…

Звичайно, що я розказав про це Стахові, а він вислухав і сказав:

— Заспокойся, дорогий друже. Ці самі люди, котрі остерігають мене, що Сузін пройдисвіт, місяць тому писали до Сузіна, що я банкрут, шахрай, колишній повстанець.

Після розмови з тим шановним купцем, прізвища якого я навіть не хочу назвати, після читання багатьох анонімних листів я вирішив записувати все, що добрі люди думають про Вокульського.

Ось перша порція таких думок: Стах кепський патріот, бо він своїм дешевим ситцем трохи зіпсував справа лодзінським фабрикантам. Bene!..[125] Побачимо, що буде далі.

В жовтні, приблизно в той час, як Матейко скінчив малювати свою «Грюнвальдську битву» (це велика і прекрасна картина, але не варто показувати її-солдатам, які побували на війні), прибігає до нас у магазин Марушевич, отой приятель баронеси Кшешовської. Дивлюсь — вельможа на всю губу! На животі, власне, на тому місці, де в людей буває живіт, теліпається золотий ланцюжок на півпальця завтовшки, а завдовжки такий — хоч собаку на ньому води. В галстуку брильянтова шпилька, на руках нові рукавички, на ногах нові черевики, а на всій постаті (та й мізерна ж та постать, не дай господи!) новий костюм. А морда така, ніби жодної нитки з усього цього вбору не взято набір, а заплачено готівкою. (Клейн, який живе в одному з ним домі, розказав мені, що Марушевич грає в карги і що від певного часу йому щастить.)

І от вбігає цей жевжик у магазин в капелюші на голові, з ебеновою паличкою в руці і, неспокійно глипнувши сюди-туди (очі в нього завжди чогось бігають), питає;

— Пан Вокульський у магазині?.. Ага, пан Жецький!.. Дозвольте на одне слівце…

Ми пішли за шафи.

— Я прийшов до вас із чудовою новиною, — каже він, міцно стискаючи мені руку. — Можете продати будинок, отой, що купили у Ленцького… Його купить баронеса Кшешовська. Вона вже одсудила у чоловіка свої капітали, і якщо добре поторгуєтесь, то дасть дев’яносто тисяч карбованців, а може, дещо й відступного…

Він, мабуть, помітив по моєму обличчю, як це мені приємно (бо та купівля мені ніколи не подобалась), потиснув мені руку ще міцніше, наскільки такий здохляк може зробити що-небудь міцно, і, солодко усміхаючись (нудить мене від його солодкої усмішки), почав шепотіти:

— Можу зробити вам послугу… важливу послугу. Пані баронеса дуже зважає на мою думку… і якщо я…

Тут він кашлянув.

— Зрозуміло, — відповів я, догадуючись, чого йому треба. — Пан Вокульський напевне не скупуватиме й добре заплатить за посередництво.

— Та що ви! — крикнув він. — 3 якої речі! Тим більше, що з офіційною пропозицією до вас прийде адвокат баронеси. Йдеться тут не про мене. Мені вистачає власних коштів… Але я знаю одну бідну сім’ю, якій ви, з моєї рекомендації, може, щось там приділите…

— Пробачте, — перебив я його, — нам зручніше вручити певну суму вам, якщо, звичайно; купівля-продаж відбудеться.

— О, відбудеться, можу поручитись честю! — запевнив пан Марушевич.

Але тому, що я не дав йому ніякої гарантії на суму за посередництво, він ще трохи покрутився по магазину і, посвистуючи, вийшов.

Надвечір я повідомив про це Стаха, але він промовчав, що мене навіть збентежило. Тоді я другого дня побіг до. нашого адвоката (він також і адвокат князя) і розказав йому про пропозицію Марушевича.

— Дає дев’яносто тисяч карбованців? — здивувався адвокат (він знаменита людина). — Але ж, дорогий пане Жецький, тепер житлові будинки дорожчають, через те майбутнього року їх мають збудувати ще з двісті. В таких умовах, дорогий пане Жецький, якщо ми продамо будинок за сто тисяч, то ще й зробимо покупцеві велику ласку.

Коли вже баронесі так припекло купити той будинок (якщо можна вжити це слово щодо такої вишуканої дами), ми можемо витягнути з неї набагато більшу суму, дорогий пане Жецький.

Я попрощався з знаменитим адвокатом і повернувся в магазин, твердо вирішивши не втручатись більше до продажу будинку. І тепер мені спало на думку (власне, й не перший уже раз), що той Марушевич добрий таки пройдисвіт.

А тепер, коли я вже заспокоївся настільки, що можу якось міркувати, повернусь до процесу папі баронеси проти того ангела, проти тієї досконалої жінки, пані Ставської. Якби я не написав про нього зараз, то через рік-два не повірив би своїй пам’яті, що могло статися щось таке огидне.

Отож запам’ятай собі, дорогий Ігнаце, що пані баронеса Кшешовська давно вже зненавиділа пані Ставську за те, що нібито всі чоловіки в неї закохані, а до того ще запам’ятай, що та сама пані баронеса хотіла якнайдешевше купити будинок у Вокульського. Ось два важливих факти, значення яких я збагнув аж тепер. (Як я старіюсь, господи милосердний, як я старіюсь!)

Я досить часто заходив до пані Ставської з того часу, як познайомився з нею. Не щодня, звичайно. Часом раз на кілька днів, а часом і двічі на день. Адже я був опікуном того дому — оце перше. Потім я повинен був сказати пані Ставській, що писав до Вокульського в справі розшуку її чоловіка. Далі доводилось мені бувати у неї, щоб сказати, що Вокульський нічого не дізнався про долю її чоловіка. Потім я заходив до неї, щоб подивитись, як поводиться Марушевич, який живе у флігелі навпроти неї. Нарешті, треба було мені точніше дізнатися про стосунки пані Кшешовської з студентами, на яких вона весь час скаржилась.