Хто-небудь міг би подумати, що я буваю у пані Ставської надто часто. Але я, добре все обміркувавши, дійшов висновку, що бував у неї дуже рідко. Адже її квартира — чудовий пункт для спостереження за всім будинком, а до того ж приймали мене там завжди дуже радо. Пані Місевичова (шановна матінка пані Гелени) щоразу зустрічала мене з відкритими обіймами, маленька Гелюня вилазила до мене на коліна, а сама пані Ставська, забачивши мене, просто оживала й казала, що при мені забуває за свої турботи.

Чи міг же я через усе це не бувати у неї часто? їй-богу, я думаю, що бував рідко, і якби був справжнім рицарем, то сидів би там з ранку до вечора. Хай би пані Ставська навіть одягалась при мені — це мені нічим не шкодило б.

Під час тих моїх візитів я зробив кілька важливих спостережень.

Насамперед — студенти з четвертого поверху справді були люди неспокійної вдачі. Вони співали і кричали, а часом просто верещали до другої години ночі і взагалі намагались видобувати якнайбільше нелюдських звуків. Протягом дня, коли хто-небудь з них був удома (а котрийсь неодмінно був), як тільки пані баронеса Кшешовська вихиляла голову з вікна (а робила вона це десятки разів на день), на голову їй одразу лилась вода.

Я сказав би навіть, що між нею і студентами, які жили вгорі, виникло щось подібне до спорту, який полягав у тому, що вона поспішала якнайшвидше сховати голову з вікна в кімнату, а студенти намагались якнайчастіше і якнайщедріше її обливати.

Вечорами ж ці молоді люди, над якими вже ніхто не жив і не міг обливати їх водою, скликали до себе з усього дому прачок та служниць. Тоді з квартири пані баронеси чути було крики та істеричні ридання.

Друге моє спостереження стосувалось Марушевича, який жив майже навпроти пані Ставської. Цей чоловік провадив дуже оригінальний спосіб життя, що відзначався великою регулярністю. Він регулярно не платив за квартиру. Регулярно що два тижні з його квартири виносилось багато всілякого добра: якісь статуї, дзеркала, килими, годинники… Але що найцікавіше — так само регулярно в його квартиру приношено нові дзеркала, нові килими, нові годинники і статуї…

Щоразу після того, як винесуть з квартири речі, пан Марушевич кілька наступних днів показується в одному з вікон. Він голиться в ньому, фіксатуариться, навіть одягається, досить недвозначно поглядаючи на вікна пані Ставської. А коли його квартира знов наповнюється предметами розкоші й комфорту, пан Марушевич на кілька днів запинає вікна шторами.

Тоді (просто неймовірно) у нього день і ніч горить світло, а з квартири чути гомін багатьох чоловічих, а часом і жіночих, голосів…

Але нащо я маю втручатися в чужі справи!

Одного разу на початку листопада Стах сказав мені:

— Ти, здається, буваєш у тієї Ставської?

Я аж упрів від несподіванки.

— Пробач, — кажу йому, — як мені тебе розуміти?

— Дуже просто, — відповідає він. — Ти ж до неї ходиш не вікном, а дверима. А втім, ходи собі, як хочеш, тільки при першій нагоді скажи тим дамам, що я одержав з Парижа листа…

— Про Людвіка Ставського? — запитав я.

— Про нього.

— Знайшли його нарешті?

— Ще не знайшли, але вже натрапили на слід і сподіваються незабаром встановити, де він перебуває.

— Може, він, бідолашний, помер! — вигукнув я й обняв Вокульського. — Прошу тебе, Стаху, — додав я, трохи заспокоївшись, — зроби мені ласку, навідай тих дам і сам скажи їм цю новину…

— Та що я тобі, службовець з похоронного бюро, щоб повідомляти людям такі новини? — обурився, Вокульський.

Але як я почав описувати йому, які то достойні жінки, як вони допитувались, чи не збирається він коли-небудь навідати їх, а до того ж натякнув, що варто було б йому хоч глянути на свій будинок, і він Став вагатись.

— Мало мене цікавить той будинок, — сказав він і стенув плечима. — Не сьогодні-завтра я його продам…

Кінець кінцем я умовив Стаха, і десь коло першої години дня ми з ним поїхали. В дворі я помітив, що штори в квартирі Марушевича старанно опущені. Видно, у нього з’явився новий гарнітур меблів.

Стах побіжно глянув ла вікна й неуважно слухав мій звіт про зроблені поліпшення: змінено було дощаний поміст у підворітті, відремонтовано дах, пофарбовано стіни, щотижня миються сходи. Словом, із занедбаного дому ми зробили цілком пристойний. Все було гаразд і в дворі, і з водопроводом, не гаразд було тільки з платою за квартири.

— Зрештою, — закінчив я, — докладніше про сплату за квартири скаже тобі твій управитель пан Вірський, за яким я зараз пошлю сторожа.

— Дай мені спокій з тією квартплатою і управителем, — пробурмотів Стах. — Ходімо вже до тієї пані Ставської, а тоді повернемось у магазин.

Ми вийшли на другий поверх лівого флігеля, відкіля тхнуло вареною цвітною капустою; Стах скривився, а я постукав у кухонні двері.

— Хазяйки вдома? — спитав я товсту куховарку.

— Як же їм не бути, коли ви прийшли, — відповіла вона, примруживши очі.

— Бачиш, як нас приймають, — шепнув я по-німецьки Стахові.

Замість відповіді він кивнув головою і випнув нижню губу..

В маленькій вітальні мати пані Ставської, як звичайно, плела панчоху. Побачивши нас, вона підвелася з крісла і здивовано подивилась на Вокульського.

З другої кімнати виглянула Гелюня.

— Мамо, — стала вона шепотіти так голосно, що її чути було, мабуть, і в дворі, — прийшов пан Жецький і ще якийсь пан.

Зараз же до нас вийшла сама пані Ставська.

Я звернувся до обох дам:

— Наш господар пан Вокульський прийшов засвідчити вам своє шанування й повідомити…

— Про Людвіка? — підхопила пані Місевичова, — Він живий?..

Пані Ставська зблідла, а потім так само швидко почервоніла. В цю хвилину вона була така прекрасна, що навіть Вокульський подивився на неї якщо не з захватом, то, в усякому разі, привітно. Я певний, що він одразу закохався б у неї, якби не той поганий дух вареної капусти, що плинув з кухні.

Ми сіли. Вокульський запитав дам, чи задоволені вони квартирою, а потім повідомив, що Людвік Ставський два роки тому проживав у Нью-Йорку, а потім переїхав у Лондон під прибраним прізвищем. Він обережно натякнув, що Ставський був тоді хворий і що тижнів через два можна сподіватись цілком точних відомостей про нього.

Слухаючи все це, пані Місевичова разів кілька виймала носову хустинку… Пані Ставська була спокійніша, лише кілька сльозинок скотилося по її лицях. Щоб приховати хвилювання, вона з усмішкою звернулась до доньки і тихо сказала:

— Подякуй, Гелюню, панові за те, що приніс нам звістку про татка.

У неї знов заблищали на очах сльози, але вона опанувала себе.

Тим часом Геленка зробила перед Вокульським реверанс, потім, подивившись на нього великими очима, раптом схопила його за шию і поцілувала в самі губи.

Не скоро я забуду, як змінилось обличчя Вокульського від цієї несподіваної ласки. Наскільки мені відомо, його ще не цілувала в житті жодна дитина, тому він в першу мить аж подався назад, потім обняв Гелюню, схвильовано подивився иа неї й поцілував у голівку. Я готовий був заприсягтися, що він зараз же встане і скаже пані Ставській: «Дозвольте мені замінити батька цій чудовій дитині…»

Але Стах не сказав цього; він похилив голову і поринув у свою звичайну задуму. Я дав би половину моєї річної плати аби довідатись, про що він тоді думав. Може, про панну Ленцьку?.. А, знову старість дається взнаки… Що там Ленцька? Вона не годна пані Ставській і в слід вступити!

Трохи помовчавши, Вокульський спитав:

— Ви, пані, задоволені своїми сусідами?

— Та як якими, — озвалася пані Місевичова.

— Та ні, цілком задоволені, — поспішила сказати пані Ставська. При цьому вона подивилась на Вокульського й почервоніла.

— А пані Кшешовська також приємна сусідка? — спитав Вокульський.

— Ой господи!.. — вигукнула пані Місевичова, підносячи пальця вгору.

— Баронеса нещасна жінка, — перебила пані Ставська, — вона втратила дочку…

Говорячи це, вона бгала в руках кінчик хустинки і з-під своїх чудових повік намагалась подивитися… не на мене, звичайно. Але повіки їй, видно, обважніли і вона тільки більше червоніла та ставала серйознішою, наче котрийсь із нас чимось образив її.