Я промовчав. Енгельбрект, ця велика, сильна людина, тяжко мучився і не міг уже крити свого горя.

— Але не подумайте про мене дуже погано, — сказав він. — Якщо я й завинив перед людством, то і покараний за це тяжко. Я ночами не спав, шукаючи вихід. Я шукав способу пустити фабрику містера Бейлі «в повітря», але так, щоб це не викликало катастрофи. Останнім часом ви з Норою саме працювали над цим. Ваша совість може бути спокійною: ви працювали не на Бейлі, а проти нього. І досліди були дуже вдалі. Вони наближалися до кінця. І коли б Нора не поспішила… Бідна дівчинка!.. Але я довго не міг розв’язати задачу. Бували дні, коли я втрачав надію. І тоді я вирішував: сьогодні повинно все закінчитися. Я вб’ю Нору, потім Бейлі, а потім себе… Але коли Нора заходила до мене, сяючи свіжістю й молодістю… Ах!.. — Енгельбрект тяжко зітхнув. — У мене рука не піднімалася. Потім у Нори виникла недовіра до мене. Хіба я не бачив цього страшного запитання в її очах? Чи не злочинець її батько, людина, яку вона так любила і в чесності якої ніколи не сумнівалася!

Енгельбрект раптом підвівся і ступив крок до мене:

— Вмерла моя дівчинка. Мені дуже важко… Але, знаєте, який величезний тягар звалився з моєї душі! Закінчилося «роздвоєння особи». Ми з вами приречені. Не про себе я тепер думаю. Я шкодую тільки за тим, що мені не вдалося задавити бандита… Нас, мабуть, хочуть заморити голодом. На щастя, вони не можуть нас заморозити. А втім, хіба не однаково? Хіба Нора не заморозила себе…

Смерть дівчини дуже вразила і мене. Я любив її і втратив у ту мить, коли довідався, що й вона любить мене. Але в мене на душі не було того важкого тягаря, який давив Енгельбректа. До того ж я був молодий, і мій настрій не міг бути таким безнадійним, як в Енгельбректа. Мені хотілося жити.

— Скажіть, а звідси ніяк не можна вийти на волю? — запитав я Енгельбректа.

Професор так глибоко поринув у свої похмурі думи, що моє запитання не одразу дійшло до його свідомості.

— Вийти на волю? — нарешті, перепитав він. — Так, це нелегко. Оця стіна виходить назовні.

— Так за чим же зупинка? — сказав я. — У нас є кирки. Правда, тут зовсім темно, але ми можемо працювати і в темряві.

— Можемо, — байдуже відповів Енгельбрект. — Але перш ніж ми проб’ємо скелю, ми здохнемо з голоду. Даремна праця. Лягайте, як я, і чекайте спокійно смерті.

Але в мої розрахунки зовсім не входило спокійно чекати смерті. Відпочивши, я підвівся, навпомацки розшукав кирку і підійшов до стіни.

Дзвінкі удари почулися в пітьмі.

— Не тут, візьміть лівіше, — долинув голос Енгельбректа. — Там стіна тонша.

Я перейшов на кілька кроків ліворуч і почав працювати.

Стомившись, я присів відпочити і почув кректання Енгельбректа і брязкіт заліза — професор стрибнув з вагонетки.

— Я дуже втомився, втомився душею, щоб довбати скелю заради врятування свого життя. Але ви молоді і ще знайдете своє щастя. Я повинен допомогти вам ради Нори…

Загриміло залізо, — це Енгельбрект вибирав кирку.

— Хіба так довбають скелі? — почув я голос професора вже поблизу себе. — Станьте вбік. Ось як це робив старий рудокоп Енгельбрект.

І я почув могутні рівні удари.

Ми працювали кілька годин. Я зовсім знемігся і кинув свою кирку, а удари «старого рудокопа Енгельбректа» ще довго чути було у великій печері. Гучно відлунювалися ці удари.

— На сьогодні досить, — сказав, нарешті, Енгельбрект.

Він кинув кирку. Але перш ніж лягти спати, ми відтягли до дверей вагонетки і поставили їх на рейки вряд через усю печеру, так що перша вагонетка упиралася в двері, а остання — в протилежну стіну.

— Так! Якщо тепер ще накидати у вагонетки інструмент і насипати каміння, то сам дідько не відчинить дверей.

Нарешті, зовсім стомлені, ми лягли і міцно заснули.

Я прокинувся від холоду. Хотілося їсти. З темряви почулося протяжне позіхання Енгельбректа.

— Проснулися? — запитав я.

— Давно не сплю. Їсти хочеться, але нічого не вдієш, доведеться приступити до роботи, не поснідавши.

І він взявся за кирку. Спочатку удари були невпевнені і нерівномірні. Потім Енгельбрект втягнувся в роботу і працював так же енергійно, як і вчора. Я теж взявся за кирку.

Голод дуже відчувався, обезсилював нас. Перерви для відпочинку ми робили дедалі частіше. Час ледь-ледь посувався вперед. Здавалося, скелі сьогодні стали міцніші, ніж були вчора.

Нарешті, я кинув кирку в безсилому відчаї і, як мішок, повалився на купу каміння. Енгельбрект працював ще деякий час, потім не стало чути його ударів.

— Погані справи, — сказав він похмуро. — Так ми довго не протягнемо, а заглибилися ледве на одну третину. Ми працювали неекономно. Треба довбати шахту трохи меншою і бити по черзі.

Так минув ще один день, якщо тільки ми не помилялися в часі. Ми знову намагалися заснути, лежачи в одній вагонетці, щоб зігрівати один одного. Холод ставав дедалі сильніший і нестерпніший. Мені не спалося. Шлунок стискався в голодних спазмах. Ноги замерзали, голова горіла, все тіло нило. Похмурі думки, хоч як я відганяв їх, не давали спокою. Я втрачав надію вибратися звідси. Мені хотілося поговорити з Енгельбректом, але він лежав тихо і, мабуть, спав. Мені шкода було будити його…

Втративши всяку надію заснути, я встав, добрався в темряві до дірки, яку ми пробивали в стіні, і почав вимірювати пройдену нами відстань. Каміння покотилося з-під ніг і загуркотіло.

— Хто там? — почув я голос Енгельбректа.

— Це я. Ви не спите?

— Ні, — відповів професор. — Думи прокляті обсідають… і холодно… Давайте погріємося.

Енгельбрект підвівся і взяв кирку.

— Хай йому грець, важка яка стала! — вилаявся він.

Залунали удари киркою, потім раптом усе затихло, і я почув важке зітхання.

— Не можу, — сказав Енгельбрект. — Руки не тримають кирку… Але я примушу їх тримати! — І він раптом почав довбати з величезною силою, так що з-під кирки посипалися іскри.

Це був останній спалах енергії. Кирка відлетіла вбік, і Енгельбрект упав на купу каміння.

— Відпочиньте, я заміню вас, — сказав я, приступаючи до роботи.

Але в мене справа пішла ще гірше. Мені здавалося, що я розмахувався щосили, а кирка тільки дряпала скелю, відбиваючи дрібні осколки. При такому темпі роботи ми й за десять днів не проб’ємо скелю! Смерть від голоду настане значно швидше…

Мені здається, що я заснув чи впав у забуття з киркою в руці. Я не знаю, як довго це тривало. Може, так пролежав я цілу добу, а може всього кілька хвилин. І я не можу з певністю сказати, уві сні чи наяву я приступав кілька разів до роботи, довбав з жорстоким відчаєм і знову падав на землю.

Час від часу я відчував нестерпні приступи голоду. Але поступово це відчуття притуплялося. Я починав ціпеніти. Час зупинився, і я не знав, скільки днів минуло відтоді, як ми замкнули себе в цій мишоловці. Я дедалі дужче поринав у темну безодню забуття. Іноді зринала думка про смерть, але й вона вже не хвилювала мене.

Тупа байдужість засмоктувала мене, як баговиння. Але критичне відчуття ще не зовсім зникло. Пам’ятаю, що я з деякою цікавістю спостерігав і процеси вмирання, які відбувалися в мені. В цьому «вмиранні» був певний ритм. Періоди коматозного[10] стану змінювалися деякими проясненнями почуттів і свідомості, немов останні запаси життєвих сил збирали рештки «пального», щоб ще і ще раз освітити свідомість… Бо тільки свідомість могла знайти вихід і врятувати вмираючий організм. І організм віддавав останні соки, останній трепет клітинок моєму мозку — останній надії на врятування…

В один з таких світлих проміжків я почув дуже слабкі, віддалені удари кирки.

«Мабуть, знову працює Енгельбрект. Невже в умираючих від голоду так слабне слух? — подумав я. — Чи це марення?»

— Це ви стукаєте, професоре? — запитав я Енгельбректа.

— Я про це ж саме хотів запитати вас, — відповів він кволим голосом, який, проте, я чув цілком виразко і ясно.