І хто цей англієць, врятований нами з болота? Він сам назвав себе членом англійської арктичної експедиції. Проте він зовсім не був схожий на людину, що зазнала катастрофи кілька років тому і довго прожила в одному з найглухіших кутків земної кулі. Нарешті, що означає його попередження? Чому мені загрожує смерть, якщо я піду туди, куди дме вітер? У цьому попередженні теж криється якась таємниця. Та він не залякає мене! «йти за вітром»— завдання нашої експедиції.

Як би там не було, мені необхідно бути обережним. Розсудливість підказувала, що мені треба повернутись у Верхоянськ і йти на дослідження з усією експедицією. І коли б я послухався цього голосу розсудливості, багато що вийшло б інакше. Однак моя цікавість і неспокійний дух дослідника нестримно тягли мене вперед. Обманюючи власну обережність, я запевняв себе, що пройду вперед ще лише кілька кілометрів, щоб подивитися, яка небезпека може підстерігати мене.

— Чай готовий, — сказав Нікола, знімаючи з вогню чайник.

Стомлені мандрівкою, ми міцно заснули, закутавши голови від комарів. Коли Нікола розбудив мене, сонце, яке в цей час тут не заходило, пересунулося на схід. Був ранок. Вітер, що трохи вщух уночі, знову почав свою роботу. Він дув рівномірно, без поривів, дедалі дужче.

— Ходімо туди, — сказав я, показуючи Ніколі напрям за вітром.

Перед нами здіймалося гірське пасмо.

— Знову туди? — запитав Нікола, видно трохи стривожений. — Треба назад. Далі я не піду.

Ця відповідь здивувала мене. Нікола, безстрашний і покірний Нікола відмовлявся йти зі мною далі. Може, його налякали слова англійця?

— Чому ти не підеш туди? — запитав я його.

— Один мій товариш і ще один товариш йшли і не повернулися, — відповів Нікола, нахмурившись. — Звідти ніхто не повертається. Там ніздря Ай-Тойона.

Я вже знав, що Ай-Тойон — «священний старик» — найвище божество якутів. Але я ніколи не чув про ніздрю Ай-Тойона.

— Невже ти й досі віриш бабським казкам про тойонів і йорів? І як ти можеш боятися, коли я йду з тобою?

— Я знаю, що ти сильно велика людина. Більшовик ти. Але звідти ніхто не повертався.

Нікола не лестив мені, називаючи мене «сильно великою людиною» — більшовиком. Для нього всі міські жителі, що приїхали з великих міст Росії, були більшовиками, його похвала була щирою. Якторг звільнив його разом з іншими якутами від експлуатації прасолів, що споювали якутів горілкою і купували за безцінь хутра; його діти вчилися в школі, а дружину вилікували від хвороби, насланої злим духом — йором. Все це була «агітація фактами», зрозумілими Ніколі. Там, де виникає сумнів у могутність богів, починає хитатися і віра в них. І мені здавалося, що Нікола вже втрачав цю живу віру в богів і ставився до них як до поетичної вигадки, що узагальнює те чи інше явище, — так, як ми іноді говоримо про «фортуну», про «караючу Немезіду», забуваючи про релігійне походження цих слів і передаючи ними тільки відомі поняття. Боги Ніколи явно підгнивали, але не вмерли ще зовсім у його свідомості. Вони оживали тоді, коли він зустрічався з якимось незрозумілим і страшним явищем. Так було з ним на пароплаві мерців, так, мабуть, було з ним і зараз. Страх заглушав голос розуму і пробуджував первісні вірування в злих духів…

— Що ж це таке: ніздря Ай-Тойона?

— Звичайна ніздря. Ай-Тойон дихає. А там, — Нікола показав на гору, — його ніздря.

— Але чому ж він дихає тільки в себе? Бачиш, вітер весь час дме в один бік? — запитав я Ніколу.

— Ай-Тойон сильно великий. Тисячу років, однак, він може брати повітря в себе і тисячу років випускати…

Очевидно, я був присутній під час народження нової легенди.

— Дурниці все це! Ходімо зі мною, Ніколо, і ти сам переконаєшся, що немає ніякої ніздрі Тойона.

Але Нікола не рухався з місця і заперечливо хитав головою.

— Ідеш?

— Сильно боюсь. Однак і ти теж не ходи! — сказав він.

Я вагався. Іти самому було рисковано. Слова англійця були кинуті неспроста. Там справді могла чекати непередбачена небезпека. Але в мені раптом заговорило самолюбство. Мою відмову Нікола міг зрозуміти так, неначе і я повірив у цю безглузду ніздрю.

— Якщо ти відмовляєшся, то я піду сам! — рішуче промовив я і пішов угору по схилу гори.

Вітер дув мені в спину, полегшуючи дорогу.

— Не ходи! — закричав мені Нікола. — Не ходи!

Я, не оглядаючись, ішов далі.

Скелі піднімалися все вище і крутіше. Незабаром я почав стомлюватись і пішов повільніше. Перед крутим підйомом зупинився, щоб передихнути, і раптом почув позад себе чиєсь сопіння. Я озирнувся. Переді мною стояв Нікола. Він усміхався своїм широким ротом, скалячи криві зуби.

— Однак ти пішов, і я пішов, — сказав він, побачивши моє здивування.

— Молодець, Ніколо! — радісно сказав я.

Мені доводилося кричати. Вітер завивав і свистів так, що ми ледве чули один одного.

— Ти не боїшся, Ніколо?

— Сильно боюсь, однак. Ходімо!

Ми почали видиратися по скелях. Раптом вітер зірвав мій похідний флюгер, що висів у мене за плечима. Нікола кинувся за ним, але я зупинив його. Вітер дув з такою сталістю, що ніякий флюгер не був потрібен. А Нікола, гнаний цим страшенним вітром, рискував зірватися в безодню.

— Іди сюди! Тримайся за мене! Ходімо разом! — крикнув я якутові.

Ми вчепилися один за одного і, допомагаючи один одному, ішли далі. Нам доводилося дуже відхилятися назад, і все ж ми не завжди могли втриматися на ногах. Ми падали на землю ї ледве підводилися. Вітер, мов важкі мішки з піском, давив нам на спину. Ми обливалися потом і вибивалися з сил. Я вже почав шкодувати, що так необачно вчинив, але повертатися не хотілось. Ми були недалеко од вершини, і я дав собі слово тільки поглянути, що робиться по той бік кам’яного пасма, і повернутися назад, не спокушаючи більше долю.

Цю невелику відстань до вершини гори нам довелося повзти по землі. Вітер, здавалося, ладен був розчавити нас, як слимаків. Він був щільний і важкий. Можна було подумати, що ми перебуваємо на великій глибині океану і сотні тонн води давлять нас своєю вагою. Нам доводилося закривати рот і ніс, щоб затримувати повітря, яке душило нас; а видихати нам було ще важче, ніж хворим астмою.

Я знав, що на самому гребені гори вітер лютуватиме ще дужче. Щоб нас не знесло в якусь безодню, я вжив застережних заходів: наглядів ущелину між скелями і рушив туди, ховаючись од вітру за гранітними виступами.

Ми благополучно проповзли вузькою ущелиною, що загиналася насередині кутом, і, нарешті, підповзли до самого гребеня. Я нахилив голову і подивився вниз. Те, що я побачив, вразило мене.

Там був величезний пологий кратер, схожий на місячний. Та що мене особливо здивувало — схил цього величезного кратера був неначе відшліфований. Ні каменя, ні виступу. Зовсім гладенька, полога воронка, а глибоко внизу, в центрі її, було видно круглий отвір величезного, як мені здалося, діаметра. Невже ця відшліфована воронка і геометрично правильний отвір на дні кратера природного походження? Важко було припустити це.

Міцно вчепившись за гострий виступ скелі, Нікола махнув рукою, щось показуючи мені, і крикнув, але я не дочув, що він сказав, і глянув в напрямі його руки. Я побачив у повітрі дерево, яке летіло вздовж окружності кратера, описуючи величезне коло, неначе його кружляв смерч. Ми почали стежити за деревом.

Воно і далі описувало правильні кола, вірніше — рухалося по спіралі: кожне коло ставало вужче і проходило нижче від попереднього, причому дерево рухалося дедалі швидше. Це був якийсь повітряний Мальштрем!..[5] Ось дерево зробило ще кілька кіл і сховалося в чорному колодязі на дні кратера.

Я стояв перед новою загадкою. Було очевидно, що вітер прямував кудись під землю. Це було незрозуміло і безглуздо, як ніздря Ай-Тойона.

«Але де ж друга «ніздря», з якої повітря повинно виходити назад?..»