— Ви праві, дорогий друже, праві більше, ніж думаєте. Участю у вашому починанні я справді скомпрометував себе…

— І якщо воно лопне, що цілком імовірно, вас можуть не прийняти на іншу роботу, і тоді ваші заощадження потрібні будуть вам, як ніколи, — допомагав Престо своєму другові, бачачи, як той совається в кріслі.

— Так, так… — поспішав Гофман закінчити цю неприємну розмову. — І вони можуть пригодитися мені швидше, ніж хотілося б.

— Он як? Що ви хочете цим сказати?

Гофман розвів руками, зітхнув і відповів:

— Справа в тому, що мені вже натякали… навіть ставили свого роду ультиматум…

— Покинути мене? — догадався Престо.

— Так, розійтися з вами. А якщо я не зроблю цього, то всі підприємці розпочнуть проти мене бойкот, і робота в кіно для мене назавжди буде втрачена…

— І ви вирішили?..

— Що ви на мене дивитеся, Престо, мов Цезар на Брута? — ніяково запитав Гофман.

— Чекаю останнього удару, мій Брут, — холодно відповів Престо.

— Я ще нічого не вирішив, мій Цезар, — так само холодно сказав Гофман. — Я вважав за потрібне тільки попередити… — Ніяковість становища раптом розізлила його, і Гофман різко вигукнув: — Ну що я можу зробити? Один у полі не воїн.

— Я від вас нічого і не вимагаю, Гофман, — сумно сказав Престо. — І не хвилюйтесь. Усе це зрозуміло, і все це звичайна річ.

Настала тяжка пауза.

— Прокляте життя! — пробурчав Гофман. — Повірте, якби я міг допомогти вам…

— Ви б і допомогли, і нема чого більше про це говорити. Ви можете робити як хочете, а я… можливо, якось викручусь, — сказав Престо, підвівся і простягнув руку.

Гофман потис її і вийшов важкою ходою. Престо довго стояв, опустивши голову. Потім прошепотів з гіркою посмішкою:

— Вірний друг… до чорного дня… Ну що ж… Тепер тільки добрий чарівник міг би допомогти мені врятувати справу. Та, на жаль, у житті таких випадків не буває…

Престо прокинувся о шостій годині ранку у своїй великій білій спальні, де вікна були зачинені, а чисте, охолоджене повітря подавалося за допомогою кондиційної установки. Окинувши поглядом кімнату, Престо подумав: «Скоро з усім цим доведеться розстатися», зітхнув, поглянув на годинник. «Можна ще полежати хвилин п’ятнадцять», і простягнув руку до нічного столика, на якому лежала купка вечірніх газет. Учора він так стомився, що не встиг їх прочитати.

Розгорнувши першу газету, Престо почав швидко переглядати її. Одна стаття привернула його увагу. Токіо читав і хмурився дедалі більше. Потім раптом зім’яв газету, кинув на підлогу й обурено вигукнув:

— Яка гидота!

Відкинувшись на подушку, він ніби завмер. Лежав нерухомо, обличчя наче скам’яніло. Тільки зведені брови і часте дихання свідчили про внутрішнє хвилювання і напружену роботу мозку. Минуло вже двадцять хвилин, а він усе ще лежав у тій самій позі.

І раптом, як людина, що розв’язала важке завдання, він ожив і різким рухом простягнув руку до кнопки електричного дзвоника.

— Себастьян! Швидше гарячої води для бриття! Приготуйте костюм! — сказав Тоніо старому слузі, що ввійшов у кімнату, а сам у нічній смугастій піжамі і туфлях на босу ногу попрямував у ванну кімнату, стіни якої були облицьовані рожевим мармуром.

— Не знаєте, міс Еллен встала? — запитав він через відчинені двері, коли Себастьян приніс воду.

— Міс завжди разом з пташками встає, — відповів старик.

«Не змінила своїх звичок», подумав усміхаючись Тоніо і сказав:

— Чудово! Приготуйте швидше кофе на веранді і скажіть Джеффрі, щоб подав машину.

Через кілька хвилин він вибіг на другий поверх, швидко пройшов довгий коридор і уповільнив ходу, наближаючись до кімнати Еллен. Постояв біля дверей, із-за яких чути було спів дівчини, перевів подих, зігнав останні сліди заклопотаності з свого обличчя і постукав.

Еллен відчинила двері. Скісні промені ранкового сонця золотили її волосся і біле плаття.

— Містер Престо! — здивовано, але навіть без тіні незадоволення вигукнула вона. — Що означає цей ранній візит?

— Міс Еллен! — весело відповів Престо. — Ранок чудовий, і мені прийшла в голову думка: чи не прогулятися нам, перш ніж їхати в студію? У нас сьогодні велика робота, найважчі кадри, а ніщо так не освіжає, як ранкове повітря.

Безтурботний, веселий настрій Престо передався і Еллен. Давно вже вона не бачила його таким життєрадісним.

— Чудова думка! — відповіла дівчина посміхаючись.

— Тоді біжімо, поспішаймо! Кофе вже готове, а поки ми снідатимемо, шофер заправить і подасть машину.

Обпікаючись кофе, вони жартували і поводились, мов школярі, які придумали веселу витівку і поспішають виконати свій задум.

З боку під’їзду почувся короткий низький гудок, який сповіщав, що машина прибула.

-Чуєте? — сказав Престо. — Це доля кличе нас. Поспішаймо ж назустріч нашій долі!

Цього ранку поведінка і слова Престо були якісь загадкові.

Незабаром останні будови Голлівуда лишилися позаду. Рівна дорога вела в далечінь. На обрії синіли гори. З обох боків дороги тягнулися плантації. У гіллі дерев щебетали пташки. Чисте каліфорнійське небо розкинулося над родючим краєм. Ранкове повітря було ще свіже і сповнене гіркого запаху трав. Престо і Еллен дихали на повні груди.

— Як гарно! — захоплювалась Еллен і жмурилась у промінні ще низького сонця.

— Так, давно ми з вами не бачили природи, — сказав Престо.

На його обличчі, в його позі відбивалося глибоке задоволення, як у людини, що благополучно перенесла тяжку операцію.

— Пам’ятаєте нашу хатину на березі Ізумрудного озера? — говорив він замріяно. І, весело сміючись і сперечаючись, вони почали згадувати різні випадки.

— Ви були страшенно суворою хазяйкою, — жартував Престо. — Безжалісно виганяли нас із Піпом, коли починали прибирати в кімнаті.

— З чоловіками інакше не можна, — відповіла Еллен. — Вони не розуміють, що заважають.

— З чоловіками! — розсміявся Престо. — А до речі, яка доля другого чоловіка, якого ви виганяли.

Еллен запитально подивилась на Престо.

— Та ви ж мене разом з Піпом виганяли. Що з ним?

— Він у добрих руках, — відповіла Еллен і, зітхнувши, додала: — Я не знала, чи зручно мені переїжджати у ваш будинок із собакою.

— Неодмінно випишемо його! — поспішно вигукнув Престо, помітивши в тоні Еллен нотку суму.

З обох боків дороги замелькали низькі білі кам’яні огорожі плантацій. Саме цвіли апельсинові дерева. Немов лапатий сніг біліли серед густої зелені китиці квітів. Тонкий аромат сповнював повітря.

— Дивіться, скільки флердоранжа заготовлено для наречених! — вигукнув Престо.

В одному місці гілки звисали через огорожу до самісінької дороги.

— Стійте, Джеффрі! — звелів Престо шоферові.

Машина зупинилась Престо вискочив з автомобіля, зірвав кілька гілок і повернувся.

— Їдьмо далі.

Машина рушила Престо подав флердоранж Еллен.

— Приколіть до грудей. А цю китицю до зачіски. Ось так. Одна наречена вже є.

Еллен почервоніла, мимоволі вийняла з сумочки дзеркальце і подивилася в нього. В білому платті, з білим флердоранжем вона й справді була схожа тепер на наречену.

— Бракує тільки фати! — зауважив Престо, милуючись Еллен.

— Ото який сват знайшовся! — сказала Еллен, нахмурившись — За кого ж ви мене сватаєте?

Престо подивився їй прямо в очі, помовчав, нахилив голову і відповів тихо й серйозно.

— За себе.

Еллен зблідла, опустила очі.

— Ваші жарти заходять надто далеко, містер, — суворо промови та вона.

— Це не жарти, — вів далі Престо так само тихо і серйозно. — Міс Еллен! Ви пам’ятаєте, що я вам сказав, коли ви згодилися грати роль героїні? «Ваша доля тепер зв’язана з моєю долею». Чому ж не зробити цей зв’язок ще міцнішим? Кращої дружини мені, далебі, не знайти.

Це було так несподівано, що Еллен, відкинувшись на спинку, здавалося, втратила свідомість. Очі и були заплющені, обличчя ще більше зблідло. Потім губи її затремтіли, і вона прошепотіла, не підводячи очей.