— На днях має Душман відкинутися. Президент підписав амністію. Нарешті почнеться серйозна робота, — говорить Тюля, дивлячись у вікно, де повільно пропливають високі тополі, а за ними мовчазні жовті поля пшениці.

— За що його закрили?

— Він сам сів. Вірніше, попросили.

— Старий Ричард?

— Да. І такі послуги не забуваються, — дістає з кишені штанів пачку «Winston». — Душман працював на нього і, наскільки знаю, його цінували. Він не був одним із отих даунів, шо вибивають з лохів бабло, а виконував тонку роботу. А сам гівняр — тільки сімнадцять мав, уявляєш? На його рівень рідко в тридцять піднімаються… Ходімо краще покуримо, — простягає Тюля цигарку і ми виходимо у задимлений дешевими цигарками тамбур, де сонливо кліпає, зіпершись на велосипед, самотній сільський вуйко із засмаглою, як у індіанця, шкірою. Він підносить два здоровенних, брудних пальця до своїх губ і жестом просить цигарку. Тюля простягає йому одну. Він прикурює від моєї запальнички.

Довго дивлюся на його чорнющі, міцні, мозолясті пальці, в яких біла цигарка здається надто тендітною та нереальною. Старий видихає дим і задоволено киває нам, що дуже гарна сигарета, певно, імпортна чи як. Коли він говорить, бачу, що його обличчя з сонливого, буденного, непримітного, перетворюється на інше — наче оживає всіма своїми м'язами, зморшками, які розпливаються в єдину велику посмішку. Одразу відчуваємо до нього привітність, і Тюля простягає йому пачку, аби забрав. Старий велетенськими долонями обережно набирає з торби пригорщі великих чорно-синіх слив і з щирою посмішкою простягає нам. Але Тюля ввічливо відмовляється.

Після нудної, сорокахвилинної дороги, виходимо на станції Яблунівка, і в мене одразу підіймається настрій від розлогих, широких просторів, чистого повітря і мирних корів, що ліниво пасуться по інший бік рейок.

У затінку кількох яблунь, що сиротливо туляться до старого, облущеного будинку станції, розкинувши ноги, спить босий чолов'яга, накривши голову газетою, біля якого ліниво походжають кілька курок.

— Труби залив — і щасливий, — каже Тюля і сміється.

По дорозі, у центрі села, заходимо в продовольчий магазин, аби затоваритися необхідним, що забули прихопити з дому. Від приміщення віє вбогістю: полиці майже порожні, таких продуктів, як кетчуп, майонез, тушонка, коньяк, шпроти, паштети, тут просто нема і, мабуть, вже давно. Тюля просить продавщицю зважити два кілограми макаронів і два кілограми гречки (для Казимировича, аби старенький не загнувся на своєму відшибі). Купую пляшку місцевої горілки, якої ніколи не пробував, дві пачки львівських цигарок. Продавщиця мовчки дивиться, як ми запихаємо в наплечник Тюлі продукти і запитує, чи не до родичів приїхали; відповідаю, що ми юні монахи, зараз така тєма — бути монахами-манд-рівниками. Продавщиця від подиву відкриває рота, а Тюля регоче.

Через півгодини нарешті доходимо до старенької, похилої хатини Казимировича, в якої від років осипається призьба і перекособочені двері, а подвір'я занехаяне, заросле високою травою, тільки невеликі протоптані стежки до лісу, туалету, городу й стодоли, нагадують про існування тут людини.

Біля низьких дерев'яних воріт, за якими збоку стоїть криниця, помічаємо самотню жінку, яка сидить на розстеленій ряднині й читає пожовклу книгу, а за двадцять метрів від неї у полі пасеться чорна корова зі світлими плямами.

— Слава Йсу. Ви до ґазди? Нема — у лісі. Вчера зраня був дощ і він пішов на губи[14]. — Впізнаємо його сусідку Ґанку з іншого хутора, що знаходиться за сотню метрів від хати Казимировича. Жінка радо каже, що давно нас не було, старий навіть переживає, чи ніц не сталосє, він вас дуже згадує, зувсім по-давси, йой! я й забула — там під поріжком має бути ключ, йдем одімкну.

Веде нас до хати, довго відчиняє замок, і ми заходимо в прохолодне, низьке приміщення, яке, як нам здалося, з часу останнього нашого перебування помітно поменшало й стало ще ветхішим.

При зустрічі з Казимировичем відчуваю, як до горла підкочується важкий клубок: старий подався, ще більше схуднув, руки трусяться, але говорить жваво, жартує і доглядає за нами, наче за дітьми.

Те, що з ним не все гаразд, ми помітили ще тоді, коли його згорблена постать несподівано з'явилася серед зеленого листя лісу і, важко погойдуючись, рушила до нас. У його ході відчуваються болячки і кволість. Коли він наблизився, ми побачили його схвильоване обличчя. Не скажеш, що це той Кази-мирович, який ще рік тому ходив без палиці, пиячив із нами на рівних — хіба на рівних? — нас уже ноги не тримали, а дід все ще наливав і горланив далеко за північ народні пісні, потім ми — готові в дим — по черзі стріляли з його старої мисливської рушниці в зіржавіле відро, а він гнівно кричав «сопляки! Спершу навчіться кашу їсти», забирав у нас зброю і, важко хитаючись, цілився — і відро підскакувало.

Старий кисло посміхається, гаряче нас обіймає. На його сиві очі навертаються перші сльози. Від нього тхне дешевим смердючим тютюном, цибулею і сирою багатолітньою затхлістю, яка, як правило, завжди поруч із старими людьми.

Каже, що більше не читає брехливі газети, не дивиться телевізор (зламався — лише один канал показує без звуку), майже не виходить у селище, тільки за цигарками й сірниками, а ще за олією та мукою, аби пекти хліб, але я, діти, щасливий, як ніколи, у мене все є, а тепер ще приїхали й ви. Кази-мирович стає жвавим і дотепним, розповідає, як недавно до нього приходила вдова, його очі лукаво світяться, і ми з Тюлею мало не лускаємо зі сміху.

Мені здається, що цей колишній фронтовик, зек, а тепер немічний пенсіонер переживає справжнісінькі миті щастя. Видно, що відлюдькуватість йому вже давно в печінках і він би радо з приємними та близькими людьми поговорив на будь-які теми за вечірньою пляшкою та цигарками.

Сідаю на маленький ослінчик біля нього і допомагаю чистити гриби, які він приніс із лісу. Зиркаю на висохлі, а проте ще мозолясті, потріскані руки Казимировича. Дід легко працює ножем, тонкими брудними пальцями бере гриба і швидко його чистить.

Тюля витягує з наплечника продукти: два блоки улюблених цигарок Казимировича без фільтру, кілька пляшок горілки, консерви, кілька пакетів рису, гречки та вермішелі, пару баночок майонезу. Старий ніби сором'язливо дякує нам за гостинці, хоча це лише жалюгідний мізер із того, що ми можемо для нього зробити, просто зараз почався складний період, який треба перебути. Багато речей — цифрові магнітофони для легковиків, кілька мерседесівських нових бубликів, які так і не їздили, новий капот від ВАЗ-9, який ми поцупили з одного гаража, а ще купа різних дрібниць, — ми так і не змогли скинути бари-гам, бо на все немає часу.

Казимирович ставить варити картоплю. Нарізаю на кубики сало, аби зробити з нього шкварки і полити ними разом з підсмаженою цибулею варену картоплю. Від цибулі нестерпно пече очі, Казимирович каже, щоб я подивився на воду і сполоснув ножа. Тюля виносить з хати старе радіо, у якого розтрощений штепсель. Він ще довго порпається у невеликому сараї, знаходить зламану праску і ножем відкручує від неї штепсель, потім приєднує його до дроту приймача і вмикає у розетку на ґанку. На подвір'ї одразу лунає голос диктора обласного радіо, і ми весело регочемо.

— Хоч якась музика буде, — сміється Тюля і гукає до Казимировича. — Тепер буде не сумно! А, як скажеш?

— Сусідка є, — жартує старий.

— Дєда! Тобі зараз би сюди комп'ютер, Інтернет. Голих бабів би дивився, там знаєш скільки такого добра? З такими цицьками, що ого-го!

— Хе! Баби! На цигарки нема, а ви — баби. Баламути!

Підколюємо старого стосовно його сусідки Ґанки, яку першою тут побачили, запитуємо, чи гарно дає, на що Казимирович сміється, махає нам кулаком і вигукує «от, капосні». Потім приносить цілу миску огірків.

— Ранні, — ріже їх на салат, добавляє цибулі й заливає сметаною. Лише зараз на чистому сільському повітрі відчуваю дикий і приємний голод. Виносимо на подвір'я невеликий столик, розкладаємо на ньому посуд, тарілки зі стравами, чарки, пляшку.