Тюлю, як і його батька, рано чи пізно закриють. Він має унікальні здібності лідера: тонко відчуває людей, з одного погляду знає, який перед ним стоїть типоша, чи можна ним керувати, чи ні. В Тюлі є своя внутрішня приватна територія, на яку він нікого не підпускає, думаю, якби хтось зважився по нагляку туди залізти, це скінчилося б кров'ю. За це його поважають старші, між собою триндять, що малий повністю вдався у батька. Місяць тому, коли нас двох загнали в глухе підворіття два десятки шакалів із Залізниці, коли я почав думати, де дістати кошти на ремонт мого тіла після побоїв, Тюля спокійно запхав руку за пазуху шкіряної куртки (де носив невеликий викидний ніж), очікуючи, коли вузьколобі наближатимуться. Один із них тихо сказав «волина» і всі вони повільно відступили, а через кілька хвилин, переглядаючись між собою, розсіялися і дали нам можливість піти.

Я довго міркував над цим епізодом, над тим, яке чудо нас врятувало, і не знаходив для себе іншого пояснення, аніж агресивна вдача Тюлі. Його погляд ніколи не повзає, а падає на грінго, як важка брила, і грінго це відчуває — одразу задкує, очі бігають, а серце калатає хутчіше. Тюля знає про моє зневажливе ставлення до фізичної сили, а такі думки — слабкість і легкодухість. Але він ніколи не розумів це буквально, оскільки неодноразово переконувався, що в мене все значно глибше. Проте, деколи бачу, що моя поведінка його парить, його погляд інколи оцінює мене, як істоту, в якої не всі вдома.

Неодноразово себе запитую: чому він мене терпить?

— Мовчиш?

— А про що говорити? — запалюю сірника і кидаю у темряву.

Тюля йде мовчки. Напружено думає, від нього віє зосередженістю. Таке враження, наче м'язи його тіла скорочуються і стають однією пружиною. Раптом говорить про наших друзів, у голосі зростає зневага і насмішкуватість.

— Думаєш, витримають?

Не зовсім розумію, що він має на увазі, але по його примружених очах, яких через темінь добре не можу роздивитися, підозрюю, що йдеться про вбивство і про те, як ми виповземо з цього лайна, коли ненароком виникне галіма ситуація.

— На все воля Божа.

— Не нада базарити, як моя бабуся! Все залежить тільки від нас. Я знаю, як ми поступимо, — зупиняється і дивиться мені в очі.

— Як?

— Повбиваємо.

— ?

— Чьо витріщився? Я не п'яний. Ми вб'ємо Бідона, цих двох доходяг-наріків Циркуля і Васю, які здадуть нас при першій нагоді, коли їх кілька разів менти копнуть по яйцях, — гнівно спльовує і додає: — а на додачу й наших сцикух… зробимо.

По моїй шкірі йде мороз. Пауза.

— Я проти.

— Думаєш, не знаю? Думаєш, не знаю, за кого ти зараз переживаєш?

Це мене насторожує, бо Тюля, мабуть, здогадується, що перед моїми очима стоїть Рома: бачу, як по її обличчю течуть сльози, вона прекрасна, як ніколи. Невже я втрачаю через неї голову і це змінює мою поведінку? Невже помітно? Те, що між нами рано чи пізно трапиться розрив, сумнівів нема. Звичайно, все може скінчитися не зовсім приємно для мене, але це дурниці, хоча Тюля вагаться, як демон (може трьох вирубити), особливо небезпечні його ноги. Втім, коли він із мене робитиме котлету, то в цьому — тільки моя вина, адже так на його місці мусив би поступити кожен, хто себе хоч трохи поважає. Треба бути готовим, цього не вдасться уникнути.

— Ти не думав, що першим ділом карний розшук прийде до нас? Або ще раніше нами займуться всі оті Васіни родичі гарбузові — прокурори, депутати, менти…

— Ти до цього не готовий? — сміється він. Розгублено знизую плечима.

— Чьо втух? Думаєш, я серйозно?

— Хто тебе, маніяка, знає, — намагаюся віджартуватися.

Мабуть, Тюля поступово божеволіє, особливо насторожують його широко розплющені очі, якими він, наче удав, втуплюється у свого супротивника, наче в поглядові криється ще одна його зброя.

— Чьо переживаєш? — дружньо плескає мене по плечу. — Тобі нічого не загрожує, тебе ж з нами не було. Ти ж у нас гуманіст, чи як там! Да? То шо скажеш, Професор?

— Мені шкода…

— Забудь. Я про своє життя наперед все знав ше три роки тому. Мене нічого не здивує. Йдем, аміго, по пивку ковтнемо, — показує на нічний бар, що видніється спереду біля перехрестя вулиць Хвильового і Крушельницької.

Підвалюємо до закладу під назвою «Таверна» (останнім часом ці дебіли — срані підприємці — настільки дурнуваті назви для своїх закладів вигадують, що просто смішно: «Таверна» — наче на березі моря знаходиться; до моря — майже шістсот кілометрів!). Два коротко стрижених штемпа, схожих на боксерів, лупцюють товстуна у світлому костюмі, лише чути його важке глибоке крякання і глухі удари кулаків об його боки.

— Боже помагай, — вітається з ними Тюля. Припиняють. Тупо дивляться на нього, тільки один із них, який має заячу губу, сухо кидає «дякую», і вони продовжують.

Заходимо у прокурене приміщення, і до Тюлі одразу підходять дві веселі мантелепи-сестрички напідпитку. Тюля нас знайомить: одну — струнку й довгоногу, якій він одразу погладжує задницю, — звати Оксана, а іншу — смагляву і невелику на зріст, яка, наче так і годиться, безцеремонно бере мене за руку, — Софія.

Софа — джана, Софа — душка, Софа — м'якша, ніж подушка…

Тюля нахиляється до мене і шепоче:

— Хочеш цю пизду?

Заперечливо хитаю головою і кажу, що не сьогодні, почуваюся галімо.

Тюля посміхається і наполягає:

— Бере не дорого. Я можу заплатити, якщо ти на нулі.

Бачу, що Софія не проти навіть просто так — по симпатії. Нам приносять пиво. Роблю великий ковток, кидаю у попільничку недопалок. Не кажучи ні слова, беру Софію за руку і витягую на вулицю. Вона стає серйозною, наче йде на відповідальну і точну, як у інженера-атомника, роботу. Відчуваю у ній цілковиту покору і піддатливість. За приміщенням бару спираю діваху на купу порожніх ящиків. Мама дорогая! який агрегат! — дивлюся на нічне небо, щедро засипане світлими крупинками зірок. Два типоші, здається ті, які схожі на боксерів і недавно товкли тут одного придурка, стоять на відстані тридцяти метрів, лише вогники цигарок підказують, що їхні погляди спрямовані на нас. Софія збуджена й волога, у неї входжу легко і без метушні, яка зазвичай буває у таких випадках. На спостерігачів не звертаю жодної уваги, наче їх зовсім не існує.

Повертаємося мовчазні. Софія тепер не така настирлива, як раніше, в її погляді бачу повагу і незрозумілу сором'язливість.

Оксана розпитує в Тюлі:

— Де пропав на два місяці? — Жаліється, що сумувала і не знати про що думала. Він замовляє дівчатам червоне вино, а сам смакує пивом.

— «Оболонь» — пиво суперове.

Софія кокетливо просить номер мого телефону, але Тюля перебиває бабське муркотіння і каже, що мій номер — 03, «швидка допомога».

Регочу, а Тюля вигукує, що допомагає моментально, особливо тоді, коли дівчинці хочеться. Софія густо червоніє і разом з Оксаною віддаляється в глибину приміщення до своїх подруг, які сидять за крайнім столиком з кількома п'яненькими типошами.

— Сцикухи, — кидає їм услід Тюля. — Так і чекають, щоб їх натягнули.

Раптом мене охоплює почуття безмежної тупої байдужості до всього, що відбувається навколо. З глибини залу за мною пильно стежить Софія. Ця дурепа, певно, чорт зна що думає і будує свої ідіотські плани стосовно мене на завтра, а можливо й на майбутнє. Варто лише трахнути одну з цих мавп, і вона одразу почне мріяти, наче це єдиний стимул для народження (чи чергового відродження) їхніх мрій.

Тюля попиває з великого бокала пиво, а я дивлюся на його перев'язану брудною ганчіркою правицю і згадую розтовчену пику Циркуля.

— Навіщо ти сказав йому про брата Ари?

— ?

— Навіщо було казати Гріші про його смерть? Хай би ще пожив кілька днів чи тижнів безтурботно, ні про що не думаючи. Він нещасний, а ти в нього забрав спокій…

Тюля пригублює бокал, біла піна залишається на його губах.

— Те, шо ти дуже розумний, — я знаю. А ти впевнений, шо його хлопнуть? Я у цьому настільки ж не впевнений, як і в тому, шо його не хлопнуть. Розмови з тобою роблять мене подібним до тебе, — сміється й оглядає присутніх.