Спершу я не чую, що ця мантелепа каже, бо настирливо чекаю, коли зі своєї схованки визирне її неслухняний язичок. Але невдовзі усвідомлюю, що вона мала на увазі й одразу відчуваю до неї неприязнь.

Шєт! Це вже ні в які ворота не вписується!

От комусь щастя підвалить… не доведи Господи…

Таня, мабуть, думає, що в мені знайшла чемного, доброзичливого слухача, а тому її несе ще більше:

— У мене минулого року був один зайчик, знаєш, він був такий мілашка, такий симпатюлька, але говорити з ним на якісь теми — це були повні дрова, розумієш… він… як би це сказати… словом, йому ще машинками й солдатиками гратися, а не зустрічатися з дівчиною. Розумієш, да?

— Да, — мало не позіхаю, бо після обіду маю звичку на годинку-другу відрубатися. Мене справді так пробиває на сон, що насилу себе стримую, аби не розкрити рота й солодко не потягнутися.

Ще через півгодини, мовчки слухаючи мрії Тані, я розумію, наскільки помилковими були мої перші враження від неї. Все ж таки, балачки з людьми мають дуже важливе значення для кращого розуміння справжнього нутра співрозмовника. Поступово мене починає підкорювати нудьга і я не знаю, де себе подіти; найганебніше те, що це серйозно парить моз-ги і що це важко терпіти.

Ця коза — справжній, як би сказали москалі, тіхій ужас. Раптом підриваюся й кажу, що маю негайні справи, мені треба поспішати, чекають, розумієш, зовсім вилетіло з голови, треба бігти.

— Коли ми зустрінемося?

— А?

— Ти що, мене не чуєш? Коли ми зустрінемося? Якщо в тебе буде вільний час, могли б кудись піти. Ти не проти?

— Да-да. Обов'язково… зустрінемося, часу є багато…

— Може зайдеш, подивишся як живу?

— А? Ні, ні. Дякую, не сьогодні…

— Я візьму ще по морозиву…

— Не треба! Танічка, дякую… Справді, не хочу, бо можу ще горло застудити. Воно в мене трохи дурнувате, постійно хворіє…

Поспіхом прощаюся й прямую додому. Мабуть, це некрасиво з мого боку. Нічого не вдієш.

Насилу спекавшись цього монстра, стрімголов шурую додому, бо добряче бурчить у шлунку, наче викручує, пора щось на кишку кинути і кілька годин перекимарити, щоб допізна засісти за книжки.

Мене бентежить Оля, не знаю, як правильно поступити: телефонувати їй сьогодні чи ні. Ця ідіотська дистанція, яка несподівано виникла між нами, з одного боку, — тішить, бо заставляє діваху страждати (можливо!), а з іншого, — трафляє, бо я такої лажі не чекав і рідко коли бував у такій неприємній ситуації. Це мені нагадує дешеві фокуси ображених, закоханих, хворих на голову школярок, із надуттям губок та іншою мурою.

Прокинувшись пополудні, відчуваючи жахливий мутняк у голові від спання під час заходу сонця, заварюю собі каву, перед тим хвилин п'ятнадцять мудо-хаючись коло грубки. Тіло настільки мляве, що я насилу пересуваюся по хаті. Кава, щоправда, добряче підбадьорює і в голові ніби трішки світлішає, але все одно — кляну себе, що надто довго спав. Шкіра липка від поту. Вмиваюся до пояса холодною криничною водою.

Падаю на ліжко з книжкою Арістотеля. Таке читати, коли болить голова, — повний аут, але більше нічого путнього нема; щоправда, у коридорі на невеликій полиці лежать кілька романів радянських письменників про Другу світову війну (мабуть, господині), але до них особливої тяги не відчуваю. Про що тут думати? — залишається Арістотель. Дужаю кілька сторінок і ловлю себе на тому, що абсолютно не розумію і не пам'ятаю, про що читав кілька хвилин тому. Свідомість зайнята іншим, наче не здатна зосередитися на конкретній справі, натомість скаче, наче блощиця, по різних думках, спогадах, враженнях і ніяк не заспокоїться.

Оля. Мене конкретно муляє фішка, що за грінго терся біля неї. Тягне піти на пошту й зателефонувати. Добре, що в цьому барлозі нема телефону, бо я б не витримав і здався. Несподівано мене підриває тєма неодмінно до неї піти, сьогодні увечері. Дорогу, здається, ще не забув. Але одразу уявляю себе жалюгідним кретином, який у темряві припхався до незнайомих людей: вони, — мабуть, здивовані й заскочені зненацька — запросять мене на вечерю (у кращому випадку), подадуть плов або гречану кашу зі СдМаженою печінкою, салат зі свіжих огірків і помідорів, або просто обійдуться чаєм з печивом чи домашніми тістечками. А що далі? Слухняно сидітиму півгодини в кімнаті Олі, розмовлятимемо про навчання, гортатиму фотоальбоми з її світлинами… дитинство без трусиків, дитячий садок, новорічні свята, школа…

Не знаю чому — одягаюся й прямую на центральну площу. Тупо йду, наче навмання, розглядаю незнайомих людей; вони проходять повз, не звертають на мене увагу, п'ють пляшкове пиво, ходять парами, невеликими групами, спілкуються, сміються, дехто сперечається. Я тиняюся без діла і не знаю, як бути далі.

Заходжу в книгарню, порпаюся у старих книжках, але імена авторів мені нічого не говорять. Купую в букіністичному відділі більш-менш пристойний двотомник Плутарха, про якого казав проф на вступній лекції з історії стародавньої Греції.

Телефонувати Олі?

Все ж — зателефонувати.

Біля автомату невелика черга: довгонога патлата вівця, з пофарбованим під рубін волоссям, за нею два типоші, запаковані в напівпанківський при-кид (одразу видно: струя на ту чи іншу тему в це містечко заповзає надто пізно), які без перестану труть між собою про останній рок-концерт у Києві, а останнім у черзі — схожий на сантехніка, дядько з обшарпаним дипломатом. Мантелепа, мабуть, триндить надто довго, бо напівпанки помітно нервують і час від часу роблять їй зауваження, щоб зав'язувала. Вона ображено фиркає, але за десяток-другий секунд кладе слухавку і йде геть. Два типоші, дорвавшись до телефону, також зависають надовго. Один із них, в якого товста і ніби вивернута на зовні нижня губа (через це його табло нагадує океанську глибоководну рибину), ламає Маріну, аби вона пішла з ними до Паші в гості, там будуть всі наші, я прошу тебе, даже Віталя возлє мєня тоже просіт. Дядько, схожий на сантехніка, нетерпляче дивиться по сторонам, витягує цигарку без фільтра й закурює. Через смердючий дим відступаю від нього на два метра. Напівпанки регочуть, мабуть, ця Маріна мила сучка. Дядько спересердя кидає недопалок і йде геть.

Певний час я вагаюся, чи телефонувати Олі.

Мої вагання невдовзі розвіюються, бо ці два кретина нарешті підривають свої задниці і звалюють. Вкладаю карточку і раптом б'ю себе по голові: я повний крейзі! Я забув її номер. Перебираю в пам'яті комбінації цифр, згадую, але не впевнений в останній: «2» чи «4». Набираю. Знайомий голос, Йосип кобзон! — це вона!

«Алло».

«Оля!»

«Алло! Хто це?»

«Оля…»

«Олег?»

«Тебе погано чути! Алло!»

«Олег! Я про тебе згадувала».

«Оля, я маю мало часу. Як ти?»

«Що ти кажеш?» — у слухавці тріскотить і її голос то віддаляється, то наближається. Признатися, мене це дратує.

«Оля, я хочу тебе бачити. Чуєш? Хочу тебе бачити!»

«Може, мене кудись запросиш?»

«Да» — кажу я збуджений від радості. Мури впали. «Оля, давай о двадцятій нуль-нуль біля ювелірного на площі. Ок?»

Маю час забігти додому, поїсти, помитися й одягнути чисту сорочку, бо від цієї злегка тхне потом. Що ще? Почистити зуби.

Про що ми вчора говорили? — запитую себе, прямуючи заспаним і голодним зранку в університет.

Хіба це має значення?

Через те, що вчора прийшов майже о першій ночі, не піднявся о сьомій, не встиг поснідати, на-швидкоруч зібрався й побіг на лекції.

Вчора, коли проводжав Олю додому, я нарешті поцілував її ніжні, пухкі губки. Початок непоганий. Хоча вона спершу опиралася: трішки гнівалася, згадувала про незнайомку (Таню), нарікала, що стільки днів, приїхавши з дому, жодного разу не телефонував. Да-да, маленька, казав я про себе, міцно притискаючи це миле створіння, яке тягнулося до мене своїми напіврозтуленими устами й заплющеними очима. Згадуючи ті хвилини під її вікнами, я ще досі відчуваю, як вона тремтить у моїх обіймах. Перед лекцією з історії України біля мене сідає Таня, радісно розповідаючи про вчорашній фільм (добре, що не маю телевізора і не зможу розділити її захоплення). Вона півпари мене втомлює дурнуватим базіканням, тему розмови ніяк не можу визначити. А ще від неї лине неприємний запах — наскільки розумію — від її босоніжок, вкладки яких учора погано вимила і взуття натягнула на босу ногу.