– А що-небудь із сьогодення в тебе в голові є? – глузливо мовила Дарина. – Я, наприклад? Агов, Марійко? – замахала вона рукою, заглядаючи подрузі в вічі, як в об’єктив кінокамери.

Марійка скривджено надулася.

– Коротше, – угамувалася Землепотрясна, – Катя бачила його. І ось ці два вогні, точно, пов’язані між собою. Володимирський теж Васнецов розписував. І ніяких богатирів там немає! Значить, річ не в них, а в тому, що й те й інше він малював у Києві.

– Значить, – прискіпалась уражена Марійка, – ці два вогні пов’язано, а третій – зайвий! Адже Прахов знайшов у Кирилівських…

– Скарб, – просто сказала Дарина. – І як благородна людина, пожертвував його монастирю!

– З точки зору археології, це було не занадто благородно, – запротестувала майбутній історик.

– Хто знає. – Дарина мрійно закотила очі. – Раптом там ікони які-небудь були. У золоті, з діамантами. Адже старовинні ікони…

– …писали навіть на золотих листах, – вимушена була погодитися Ковальова.

– От! Тільки Митя про це не знає. І тупо чекає, що сьогодні, на Купала, йому відкриються незліченні скарби. Хоч це й безумство, але…

– Але стіна вже тріснула!

– Ні, Марійко, – повчально процідила Чуб, – тріснута стіна нам, пробач, до дупи. А ось що нам не до дупи, так це те, що сьогодні він уб’є когось третього.

– Але Килина мертва! Обряд закінчено. Так написано в книзі.

– А Митя її читав? – іронічно поцікавилася Дарина. – Її ніхто не міг читати, крім нас. Обряд завершено випадково. У цій історії все випадковість. Ми випадково прийшли в «Центръ». Жертви випадково прийшли до вбивці. І якщо цей К. Д. дійсно існує, він, мабуть, сам диявол. «Д» – диявол, «К» – кошмарний!

Марійка широко розкрила рот, мабуть, збираючись сказати щось дуже велике і важливе, але, подумавши, мовила тільки:

– Одначе все це якось незрозуміло пов’язане між собою. Адже саме портрет Прахової висить у Кирилівській церкві! І саме її чоловік запросив Васнецова розписувати Володимирський до Києва, де він писав «Трьох богатирів», що билися в Кирилівській зі змієм, у жертву якому Митя приносить людей, аби отримати скарб, що його вже знайшов Прахов, який був уві сні чоловіком Каті.

– Так…

Дарина задумливо почухала ніс. Потім за вухом у кішки. Зігнувшись, подивилася на Марійчин годинник і, зі здивуванням виявивши на ньому тільки три дні, розпливлася в шкодливій посмішці:

– Часу навалом! А чи не пройтися нам на квартиру до Васнецова? Ось підемо до нього та й запитаємо, що він тут такого намалював, що це досі знищити намагаються? А Прахов твій де жив?

– Тут, – сторопіла Марійка. – За рогом, на Володимирській.

– Так це взагалі поряд! Тоді до обох, – безтурботно резюмувала Чуб таким тоном, наче йшлося про візит до двох приятелів, які мешкають по сусідству. – О’кей. Шукай другий ключ. А я піду костюмчики нам роздобуду. Я знаю де, одна нога тут, а друга вже повернулася.

– Ти що! Біля під’їзду засідка!

Чуб знову вимогливо почухала ніс. Ніс оптимістично задерся догори:

– А я з горища! На мітлі!

– Удень?!

– Парашут! Ось навіщо він лежав у шафі!!! Я прикинуся парапланом! Напевно Килина так і робила…

– Дарино, – зніяковіла Марійка. – З приводу ключів – це припущення! У нас, скоріше за все, нічого не вийде.

– А не вийде, – безтурботно знизала плечима та, – значить, так і буде. З нами ж нічого не станеться, еге ж? І взагалі, я давно зрозуміла. От усі кажуть: думай, думай спочатку! А це – дурня. Перш ніж робити, краще не думати про наслідки. Бо якщо подумаєш, напевно дійдеш висновку, що робити це краще не варто! І так усе життя, нічого не зробивши, і просидиш.

Катя у відчаї опустила голову на кермо й заканючила:

– Чорт…

– Що накашете, хашяйко? – негайно пролунало догідливе ззаду.

– Дурка чортова! Я – чортова дурка! – з ненавистю вилаяла себе Катерина.

– Че чешть для мене! – захоплено завертівся Чорт.

– Ідіот, – різко розвернувшись, Катя осадила його поглядом. – Я забула, забула, що можу…

Вона прочекала Марійку на Пушкінській більше години, ні на крок не відходячи від машини і благополучно проґавивши зустріч із хазяйкою клубу, з якою збиралася обговорити кілька нюансів поєдинку, а точніше, повільно й зі смаком насолодитися передчуттям своєї майбутньої феєричної перемоги. Але тепер Катя була не впевнена навіть у тому, що вирушить «убивати мадам Динозавриху», та не викине бутель із проклятим переможним зіллям у першу-ліпшу канаву.

Марійка не прийшла.

Вона зателефонувала їй надто пізно.

І лише коли «пізно» стало зовсім безперечним і, заповнивши салон машини, переламало накопиченим тягарем Катину шию, у відчаї впустивши голову на кермо, Катя згадала, що вона – Києвиця!

– Марійка потрапила до міліції. Я попередила її надто пізно, вона не встигла втекти…

– Але, моя Яшна пані, навіщо? – по-бабськи сполохався Чорт. – Ви не мусите допомагати їм! Інакше…

– Тебе не запитала! – побіліла Катя. – Марійка – моя! – гаркнула вона, не вдаючись до подробиць.

Утім, «моя» було для Каті поняттям абсолютно вичерпним, що не потребувало ніяких роз’яснень – «подруга» або там «рідна душа». І ніхто в цілому світі не смів робити замах на те, що Дображанська вважала «своїм»!

– Ти можеш дістати її з міліції? Так чи ні? – заричала вона, вже гармонійно вписавшись у роль повелительки чортів і вписавши особистого чорта у звичайний штат своїх служників.

– Як накашете, Яшна Києвиче, – скривджено заскавчав служник.

– Ну так чого розсівся? Швидше!

Чорт блимнув у неї перед очима. Катя нервово зморгнула і оскалилася, аби розкричатися ще сильніше, але той, що блимнув, старанно і квапливо залопотав:

– Ваша Малійка у веші, моя Яшна пані. І ш нею длу-га – не ваша!

– Чуб? Отже, менти не доїхали? – зніяковіла пані.

– Панове менти навклуг веші Києвич. Шдуть, коли Києвичі вийдуть іш веші. Накашете лятувати їх обох? – уточнив він похнюплено.

– Я не зрозуміла? А чому вони їх відразу не взяли?

– О, моя Яшна пані…

Чорт почав поспішно шепелявити довге й погано зрозуміле: про недоступне для «сліпих» «вічне жавшди», перемішане з повторюваним «не мушять допомагати їм», «вони не мушять жнати», «інакше…»

Тоді як Катя, кривлячись, боляче терла праву скроню, вдавлюючи в нього власне здорове резюме:

«Марійка не встигла втекти, а Дарина встигла – через дах. Поки Марійка і Дарина сидять у вежі Києвиць, їм нічого не загрожує. Поки Марійка з Дариною, перша не рятуватиметься без другої.

А Марійка і Дарина – це вже занадто…»

– Усе, закрили тему, – незадоволено буркнула вона, вмикаючи мотор.

– Не шумуйте, моя Яшна пані, – зацокотів шоколадний Чорт. – Шама доля на нашім бочі! Нехай вони шидять там, поки ви не штанете іштинною…

– Без тебе розберуся, – відрізала Дображанська. І її «вольво» зірвалося з місця.

Приблизно через півгодини, відвідавши кілька базарів і одну книгарню, Катя стала щасливою власницею пишного парика у вигляді сотні блондинистих кісок, пари шовкових рукавичок, уживаного і безпартійного мобільного, телефонного довідника Києва і проясненого окремо телефону злощасного Лисого, що мешкає у вежі Києвиць на доступному для «сліпих» метражі.

Ще п’ятнадцять хвилин Катерина Дображанська, убезпечивши пальці шовком, зі злорадним задоволенням заповнювала розділ «Особисті номери». Номером лисого, що отримав ім’я «ZRADNYK». Номером людини, що розписалася ножем на її передпліччі, охрещеної «SVOLOTA-ТAТО». Номером телефону, що височіє на столі охоронця Київського музею російського мистецтва, без всяких досліджень названого просто «MYZEI». І ще десятком цифр ресторанів, перукарських та інших закладів, де Катя ніколи не бувала, але нерідко бувала інша панночка з колишнього життя Каті.

Панночка ця носила те ж прізвище, що і її «SVOLOTA-TATO», могла дати фору навіть відчайдушній Дарині Чуб, дуже до речі вчилася (неповний рік) у театральному університеті і колись за допомогою хронічних анонімних дзвінків переконала свого розведеного тата: ця сука Катя Дображанська спить із ним тільки заради підписання концептуального бізнес-папірця, і робить вона це не лише з ним.