– Цей пан Самбор – прецікава особа. Кращий контактер із потойбічними силами! А медіумізм і медіумічна енергія є науковим фактом.

Голос другого наближався. Чуб істерично прорисила очима просторий салон, заставлений канапами, кріслами та ногатими підставками для квітів, і кинулася під стіл, накритий оксамитовою скатертиною з бахромою, що звішувалася до самої підлоги, Встигла ледве-ледве: майже тієї ж секунди в кімнаті спалахнуло електричне світло.

– Не можете ж ви, справді, заперечувати такого явища, як електрика? – вів далі другий, гарячкуючи.

– Аж ніяк, – глузливо запевнив його співрозмовник.

– Але навіть дитина нині знає, що, зіткнувшись мізинцями один із одним, спірити, що сидять за столом, можуть скласти певний електромагнітний ланцюг. І з його допомогою вступити в контакт зі світом духовним, суть якого – не що інше, як душі людей, які померли або ще не народилися. Трапляється навіть повна матеріалізація покликаного духу. Померлий може взяти вас за руку, передати вам якийсь предмет з інобуття…

– Та вже наслухався, – саркастично урвав його перший, – що духи пана Самбора на сеансі в «Метрополі» виробляли! Вони в нього великі пустуни. І стіл у повітря піднімали, і на скрипках грали, і шапки на голови гостям понадівали. А потім одночасно висмикнули в усіх присутніх стільці й…

– Але це неприпустимо! – стривожився другий. – А якби там сиділа дама? Треба Павла Андрійовича попередити. Боронь Боже, з Варварою Андріївною такий конфуз трапиться! Та я… Та я цього пана Самбора на дуель викличу!

– Романтична ви особа, – фамільярно посміхнувся перший. – Особливо коли справа стосується Варвари Андріївни.

– Та ви ж і самі, самі до неї небайдужі, – знітився співрозмовник.

– Я – зовсім інша річ. Я – людина цинічна, – розбещено процідив його конфідент, бравуючи франтівською байдужістю. – Та при такому посагу я б не лише з Варварою Андріївною, а і з дамою зі свинячим рилом під вінець пішов. Тим більше, що за своєю сестрою Павло Андрійович усього сто тисяч дає, а дама, кажуть, мільйонниця! – зухвало додав перший, явно вважаючи себе Печоріним. Хоча, виходячи з вищевикладеної тиради, тягнув від сили на Голохвастова.

– І ви кажете це мені? Мені? – зайшовся від обурення романтик, схоже, по вуха закоханий у згадану Варвару.

– І зауважте, – знизив голос Печорін-Голохвастов, – без жодного ризику. Адже Варварі Андріївні прекрасним чином про ваші почуття відомо. І коли ви їй моє зізнання перекажете, вона визнає, що ви щасливого суперника зганьбити хочете, і ні єдиному слову вашому не повірить. Хто ви, а хто я?

– Чи не забагато ви із себе вдаєте? – скипів закоханий, погоджуючись із Дарининою думкою.

– Я жінок розумію набагато більше вашого, – нестерпно гордовито мовив повагом Печорін. – Ви, Іване Івановичу, певно, мрієте, що Варвара Андріївна вашу душу, прекрасну і віддану їй, одного дня оцінить. Так жінки лише говорять про душу, а цінують винятково красу! І не красу навіть, а красивість – позолоту галантерейну. А про душу міркують, бо це тема красива. Лишень покажіть мені бодай одну панночку, яка б красі душі своєї сестри заздрила. А від того, що в іншої обличчя, стан, сукня, виїзд гарніший, ніж у них, буде, вони вкоротити віку собі ладні. І коханого вони собі за тим же принципом облюбовують – гарні картинки в думці малюють, на манер журнальних. Чи гарна ми пара, чи пасує він мені? Вони чоловіка під капелюшок підбирають. І лише у виняткових випадках – капелюшок під нього!

І Дарина, що і справді вже намалювала у мріях десяток коміксів на тему «Я + Ян», миттєво розбухнувши від незаслуженої образи, стала в колінно-ліктьову позу і, притиснувши щоку до килима, обурено втупилася в галантерейно-гарні лакові штиблети дуже неприємного Печоріна, судомно намагаючись придумати який-небудь убивчий контраргумент.

«Ну і що, що малюю! Ну і що? Це ж не означає, що я його не люблю!»

– Ось і помисліть, шановний Іване Івановичу, – продовжував видавати сентенції Свирид Петрович Печорін, – які ваші шанси? Я – потомствений дворянин. А ви в газетці служите, одягнені demode[12]. І прізвище у вас непоказне – Мочалкін. І собою не видні. І любов ваша крихкотіла, без форми. А панночки тільки в красиву любов вірять! Ви Варварі Андріївні зітханнями жаліснивими докучаєте. А я дивлюся на неї поглядом, запозиченим із майстерні самого Амура. Я їй букети та цукерки в бонбоньєрці, а ви вірші. Так у вас і почерк негарний! Вже не звольте гніватися…

– Нехай так! Нехай вона ніколи мене не полюбить. Але якщо ви лише через посаг, я цього не дозволю! – застогнав розгніваний романтик.

– Проходьте, проходьте, пане Самбор. Прошу вас, панове, – почувся переливчастий дівочий голосок. – Про що це ви, Рокотов, тут із Іванком секретничаєте?

– Про даму зі свинячим рилом, Варваро Андріївно, – карамельно проспівав підступний кавалер. – Ось Іван Іванович нещодавно розповідав, що до них у «Кіевлянинъ» новий лист надійшов. Іще один жених знайшовся. Пише: «Якщо мільйонщиця зі свинячим рилом і справді існує й досі вільна, настійно прошу переслати мені її адресу, оскільки наміри у мене найсерйозніші».

– Саме так, – розгублено підтвердив бідолашний романтик. – Але дозвольте, пане Рокотов, він же ще не вийшов. Звідки ж вам відомо? Я лише сказав… – щиро здивувався Іваночко, закоханий і, мабуть, тупуватий.

– Та що ви? Ви ж мені його й переказали. Забули? – нахабно відпарирував підлий викривач жінок.

Іванко раптом уривчасто, обурено засопів. Дарина – теж, але в долоньку:

«Оце так Голохвастов! Викапаний. За двома зайцями! Ні, в цьому випадку – свиньми!»

– Бідолашна дама, – жалісливо зітхнула Варвара Андріївна. – Чи можна муку більшу придумати, ніж із таким обличчям на світ народитися?

– Ось слова справжньої жінки, – сказав Голохвастов, солодко, як комплімент, із адресованим тільки Іванкові бридким підтекстом.

– Ви маєте рацію, Варваро Андріївно, – палко вигукнув закоханий. – Він же не за неї, за посаг її піде, а потім її ж і соромитися почне! Мучити. У нас у газеті кажуть, її в минулому за гроші показували, як зразок фізичної потворності, поки якийсь оригінал-мільйонник не одружився з нею з цинізму. А альфонс цей нинішній – потомствений дворянин, що процвиндрив…

– Та ніякої дами зі свинячим рилом не існує! І хто лишень цю чутку пустив? – весело проказав чийсь бас.

Численні ноги оточили тим часом Даринин стіл.

– Що ж, пане Самбор, ми в цілковитому вашому розпорядженні, – сказав бас без особливої поваги.

– Прошу всіх присутніх сісти! – негайно розпорядився новий тенор, що намагався бути особливим. – Панам, які бажають особисто пересвідчитися, що спіритичні явища – не трюки й не обман, продукований самим медіумом, пропоную розташуватися поряд зі мною. Таким чином, ви будете самі тримати мене за руку упродовж усього сеансу і торкатися ногами моїх ніг.

– Я так розумію, ви гіпнотизуватимете самі себе? – ліниво потягнувся голос Голохвастова, зображуючи іронічну знудженість.

– І переконливо прошу присутніх не робити з цього жарту! – злетів нервовий тенор, який, безумовно, належав колишньому телеграфістові зі станції Попельня. – І не задавати духам запитань з підколюванням.

– Чули анекдот? – сказав над Дариною ще незнайомий їй баритон. – Хазяйка дому ставить запитання: «Духи, скажіть, скільки у мене дітей?» «Четверо», – відповідають духи. Чоловік хазяйки жартома цікавиться: «Духи, скажіть, скільки у мене дітей?» «Двоє», – відповідають духи. Більше він із духами не жартував!

– Я вам так скажу, Сергію Васильовичу, ввесь цей медіумізм – лише новомодні забобони. Раніше у відьом і бісів вірили, а нині новоявлену чортівню винайшли…

На Дарину з шумом насувався ліс дерев’яних ніжок і ніг, в основному, чоловічих. Жіночих були всього дві пари. Одна, найчарівливішого вигляду, розташувалася просто навпроти – причому черевички, слід визнати, були ніяк не з тупими, а з витягнутими носами, зі світлого рожевого шовку, вишиті пастельними кольорами, – просто не черевички, а цукерочки.