Ліворуч од них помістилися знайомі чепурні штиблети, а праворуч – нервові, не впевнені в собі черевики.

«Напевно, Варваронька, між Іванком і Голохвастовим. А другі жіночі, – певно, дружина Васнецова. А Васнецов – бас – дуже вже по-хазяйськи звучить!»

Утім, у будь-якому разі легенда з послушницею, змалечку схильною до живопису, вже провалилася. Тепер Дарина тягнула тільки на послушницю жіночого Флорівського монастиря, запроторену туди дбайливими батьками за непереборний потяг до крадіжок зі зломом.

«Капець мені», – подумала Дарина, зіщулюючись у грудку на крихітному острівці окупованого ногами простору, де послушниця ледве вміщувалась. І заплющила очі, несподівано всією душею зрозумівши африканських страусів, – із заплющеними очима справді було не так страшно!

– Приберіть світло, – з шиком розпорядився пан Самбор.

Хтось, поспішно тупаючи, мабуть, служник, прибрав сяючу електрику.

– О ні, так – страшно, – схлипнула Варваронька. – Запаліть свічку!

– Не бійтеся, Варваро Андріївно, – заспокоїв її голосом Голохвастов.

– Темрява є одна з найважливіших умов, за яких виявляється медіумічна енергія, – з апломбом пояснив колишній телеграфіст Попельні. – Втім, проти однієї свічки я не заперечую. Зчепіть ваші мізинці. Треба створити спіритичну фігуру «магічне колесо»! І настійно прошу вас, коли я співатиму, співати разом зі мною. Це притягне одного з духів…

– Ні, ні, – знову перервав його схвильований голос Варвари Андріївни. – Я хотіла б викликати цілком певний дух – великомучениці Варвари. Моєї заступниці!

За столом виникла незручна пауза, і Дарина розплющила очі. Штиблети на чолі столу нервово затанцювали на п’ятах – здається, до такого пасажу пан Самбор був не готовий.

– Але чи добре це буде, Варваро Андріївно? – затремтів стривожений голос Іванка. – Хіба можна святу заради забави тривожити? Церква й без того засуджує спілкування з душами померлих…

– Я знаю, лише вона мені правду скаже! – мовила з пафосом Варваронька. – Я тільки їй одній вірю! Мені треба поставити Варварі важливе запитання. Як до мене ставиться та людина, про яку я зараз думаю?

Здається, її загадка секрету ні для кого не становила. Ноги занервувались, а лакова пара, що сиділа поруч із шовковими черевичками, рішуче закинулась одна на одну.

– У такому разі, – прийняли виклик лакові штиблети, – я теж хотів би поставити запитання святій. Коли я почую відповідь від особи, цікавої для мене, що викрала моє серце?

– Але Варвара – гонителька відьом, войовниця всілякого мракобісся, – захвилювався Іванко, чи то і справді від благочестивого страху образити святу, чи то боячись, що ненадійна Варвара дасть Голохвастову позитивну відповідь.

– До речі, ви чули, який скандал минулого тижня у Володимирському з Варварою стався? – пожвавився баритон, що багато чув. – Живописець зображував великомученицю з обличчям Лелі Прахової. Так губернаторша істерику влаштувала й зажадала, щоб він ікону ту переписав. Що ж, каже, мені на Лелю Прахову молитися?

– Ми у Васнецових були, він нам казав, – відгукнулася, маніжачись, пара ніг «дружини Васнецова».

«Як у Васнецових?! А тут тоді хто живе? – очманіла Дарина Чуб. – Тут же дошка, я сама бачила!»

– Панове, панове, – обурено вискнув телеграфіст Попельні. – Дозвольте нагадати, це не ярмарковий балаган!

«Дошка біля під’їзду! – подумки завищала за ним послушниця Флорівського. – «В цьому будинку в 1885—1889 рр. жив і працював видатний російський художник Віктор Михайлович Васнецов». І його портрет, і Три богатирі під ним!»

– Пане Самбор, – вступив поважний бас, – оскільки я запросив вас провести приватний сеанс на прохання моєї сестри, будьте ласкаві виконати її бажання.

– Це неможливо.

«Це абсолютно неможливо!!! І в біографії, і в довіднику Києва – Володимирська, 28!»

– Утім, як хочете, – жалюгідно пробелькотав медіум, подавившись чиїмсь мовчазним поглядом. – Покладіть руки на стіл і стуліть мізинці, – почав він гіпнотизуючим голосом. – Я викликаю дух святої великомучениці Варвари. Варваро…

«Васнецов! – заплакала Дарина, всіма фібрами душі закликаючи інший дух – «російського» і «видатного». – А Васнецов тоді де?»

Несподівано десь, як і передбачав Голохвастов, завищала скрипка – напевно, число фокусів спірита було обмежене. Чоловічі коліна праворуч і ліворуч від пана Самбора тут же прилучилися до його ніг, перевіряючи їх чесність. Хоча якби той міг грати на скрипці нижніми кінцівками, то напевно заробляв би цим значно більше, ніж демонстрацією сумнівних спіритичних явищ.

«Мені потрібен Васнецов! Боже, часу немає. Ми ж сьогодні, можливо, загинемо!»

– Я щось відчув, – приголомшено й недовірливо сказав бас. – Якийсь поштовх.

«Мені потрібен Васнецов!»

– І я, – слабко видихнула Варваронька.

– Вона тут! – віщуюче проголосив спірит і зробив значущу паузу. – Я відчуваю, дух великомучениці витає в цій кімнаті! Дух Варвари хоче повідати нам…

«Де живе Васнецов?!»

– А-а-а-ах! – голосно злякалася дівуля.

– О!

– Боже милостивий…

– Господи! Свят, свят! – хрестився хтось із гостей.

Адже просто над головою медіума з темряви раптом засяяло бліде жіноче обличчя.

– Ви кликали мене! – сказала страшним замогильним голосом Дарина Чуб.

І вигляд перевернутих, що розтеклися від страху, обличі, що нестямно дивилися на темну постать у чернечому одязі, яка взялася з нізвідки, відразу надав їй рішучості.

Настрій аудиторії вона завжди вловлювала геніально!

– Слухай мене, Варваро! – наказала вона, не розтуляючи губ (знайомий хлопець із циркового намагався навчити її чревовіщання, та недовчив. Але за браком професіоналізму виходило ще краще – розтягнуто і з підвиванням). – Він! – вказала Чуб на посірілого Іванка витягнутим перстом (на щастя, вже позбавленим неналежного святій манікюру). – Знає відповідь на твоє запитання! його вустами я відкрию тобі скорботну правду! А тобі, – перст-викривач перекинувся на паскудного викривача жінок, – сріблолюбець і марнослов, я призначаю в подружжя даму зі свинячим рилом!!!

– Так він із-за посагу? – перелякано заплакала Варваронька. – Я знала!

– Він писав їй, він не міг знати, він сам признався… – скрикнув визначений святою Іванко.

– А тепер, – заволала Дарина, розмахуючи пальцем у пошуках візитерші Васнецових. – Відкрийте мені, де мешкає нечестивець, який написав мій образ із отроковиці Прахової? На нього ляже Божа кара!!!

– О Боже! Не знаю! – до смерті злякався вусатий пан на іншому кінці столу, тоді як огрядна дама, що сиділа праворуч од нього, тільки несамовито хрестилася, пустивши очі під лоба й безмовно розтуляючи рота. – Я Васнецова. Він на Великій Володимирській, 42!

– У-у-у-у-у-у, – розперезавшись, страхітливо завила Дарина Чуб, і, розставивши руки «літаком», метнулася до виходу.

Але досить було зробити їй крок уперед, як Варваронька пристрасно схопилася за серце і, різко похитнувшись, повалилася на підлогу разом зі стільцем. І перед приголомшеними побаченим промайнув вихор нижніх спідниць і дві жіночі ніжки в чорних панчохах і з оборками на панталонах, що неналежним чином зметнулися вгору.

– Варваро Андріївно! – відчайдушно крикнув Іванко.

Але Дарина вже встигла прошмигнути в так і не замкнуті ніким вхідні двері, і тільки її й бачили.

У чернечому одязі, що розвівався, мов вітрила, Дарина Чуб тайфуном улетіла до квартири на Яр Валу й помчала до шафи.

– У-у-ууу! Скільки вас! – обурено простогнала вона від відчайдушного нетерпіння.

Тисячі ключів із тисячею картонних брелоків, на ревізію яких Марійці знадобилася ціла година, загойдалися перед нею, потривожені надміру поривчасто розчиненими дверцями.

– Та не лізь ти! – скинула вона лапи Ізиди Пуфик, що потяглася до неї на руки. – Володимирська, 42, де ж вона? А-а-а-а!

Упиваючись кігтями в шкіру під платтям, Пуфик з розгону видерлася на Даринину спину, як на дерево, і вчепилась у плече.