– Гаразд, – задоволено почухала ніс Дарина. – А як Мир дізнався про «страшний обряд»?

– Від Килини… – пригнічено визнала Марійка. – Він знав її. Можливо, прийшов до неї, як і ми. А потім прочитав мої шпаргалки й навіть скоригував обряд від себе, додавши до нього осквернення Лаври. Хоч я й не розумію, навіщо Килина розповіла йому це? І чому, якщо вже розповіла, змовчала про третю жертву?

– І це ти мене запитуєш? – спогорда спитала Чуб. – Та закохалася в нього, як усі ви! Він до присухи жінками, як підтирками, користувався!

– Але Килина могла зварити присуху двадцять разів.

– Вона не хотіла, – переконано заперечила Дарина. – Я б теж не стала, якби когось по-справжньому любила. Знаєш, це жахливе почуття, коли людину на очах у тебе так плющить. Коли від справжньої любові – зовсім інше, в тому божевіллі щось священне, величезне є, таємниця якась… А тут усе просто, як блювота. Я не знаю, як сказати. Любов від присухи – ніби протез, щось несправжнє, убоге, жалюгідне. І страшне! Немов ти душу в іншого відрубав. Ось і знаю вже, що Мир убивця і сатаніст, а як згадаю – так здригнуся! Морок! – чесно призналася Землепотрясна. – Але все-таки, – змінила тон вона, – Килина була не така дурка, як ти! Тільки повна дурка іншому доводитиме: щоб отримати скарби, голубе, треба, пардоньте, вбити мене! Щоправда, він однаково її вбив… Тупо, як свідка. Чергова випадковість. Уявляю, як він тут обліз, коли ти йому все по поличках розклала, і він зрозумів, що випадково завершив неможливий обряд, а скарб отримати однаково не може, тому що тепер три кінчені Києвиці припруться туди йому заважати! Ти навіть не розумієш – ти нас усіх під удар підставила!

– Він не міг мене вбити! – викинула Марійка кисть із неспростовним доказом у чорній палітурці. – І моїх друзів – не міг! Він в усьому хотів мені признатися! Тепер я розумію, що він намагався сказати мені вдень… Він змінився. Він мене врятував!

– Ага, – пирхнула Дарина. – Це ти мені спасибі скажи, що я присуху зварила. Це вона його змінила! Якби він випадково в тебе не вклепався… Килина ж бо про нього нас попереджала! Він мав убити нас іще до Купала, причому з усіма зручностями – самі в дім притягнули. Це диво, що ми живі залишилися, після того, як півдня з маніяком тусувалися! До речі, я відразу говорила: це він! Пам’ятаєш? І в музеї я його, вважай, упізнала. А ти мені що? – не вдовольнилась однією моральною перемогою вона. – Ти доводила, що це мій Ян!

– Гадаєш, Мир справді був божевільним? – знітилася Марійка.

– Цілком можливо, – байдуже озвалася Чуб. – Це ж штука спадкова…

– І писав він про себе в третій особі: «мій геній говорить», «мій геній не бреше».

Дарина смачно цокнула язиком і похитала головою:

– Тоді точно шизик. Усі маніяки себе геніями вважають! Я вас усіх від нього врятувала! – переконано перевела на себе стрілки вона. – Слава Богу, все закінчилося. До речі, я о пів на дванадцяту з Яном зустрічаюсь. І Алекса якраз попустить… Як здорово все встоялось.

– А шабаш?

– Слухай, не псуй мені побачення! – розсердилася Землепотрясна Дарина Чуб. – Я заслужила! Вважай, що в нас відгули! На Старокиївську не потрібно через свято, а на свято… І можна подумати, ти вирахувала гору № 1? Ні? Тоді взагалі про що розмова?!

– А скарб? – спитала Марійка боязко. – Адже вночі…

– …в печерах відкриються жахливі скарби, – договорила Дарина. І завагалась.

Скарб, на який можна купити увесь Київ! Ну, нехай не ввесь, нехай соту частину – однаково багато! Це ж круто прийти туди разом із Яном і в нього на очах стати багатою нареченою! І його тіньовий тато відразу всохне, інакше – і до ворожки не ходи, – будуть у неї з ним проблеми! Тільки…

– Ну, як відкриється, так і закриється! – гучно відігнала спокусу Чуб. – У Гоголя ця історія зі скарбом дуже погано закінчилася. Не потрібні нам їхні трупні гроші. У нас і так усе о’кей!

– А Катя? – кліпнула збентеженими віями Марійка.

– Так, дивна вона, – погодилася Чуб. – Чому не зупинилася, втекла? Вона ж ні в чому не винна, ви з Миром самі на забій кинулись, як два Матросови. Боялася, що книгу заберемо? Так який сенс тікати? Однаково завтра вночі примчить на гору сама… Знаєш, врешті-решт, ми їй не няньки!

– А К. Д.?

– От лишень знову не починай! Чути нічого не хочу! – пристрасно вищирилася Чуб. – Усе, я в душ… Дурка, мило забула купити! Знову господарським митися, – розсержено махнувши рукою, вона кулею вилетіла з кімнати.

– Мило… Марійка постояла.

Потім навіщось пішла за Дариною в коридор, меланхолійно відчинила мітелкову шафу, узяла каламутно-коричневий брусок і задумливо понюхала.

Усміхнулася. Покусала нижню губу. Повернулася до круглої кімнати–вежі й, поводячи рукою по корінцях книг, витягнула черговий словник.

«Геній – бог, уособлення внутрішніх сил і здібностей людини, – повідомив їй той. – Вважалося, що свого генія мали не тільки люди, але й міста. Геній відповідає грецькому демонові (див. демон)».

Ковальова слухняно подивилася:

«Як і інші язичницькі боги, в християнському уявленні демон став образом лихої сили або самого прародителя зла (див. диявол)», – повелів словник.

Але цього разу Марійка його не послухалася. Вона завмерла, дивлячись у розгорнуту книгу, роззявивши рота і безперервно хитаючи головою, яка переварювала остаточне усвідомлення.

– Я так і думала, – сказала чомусь уголос вона. – Так багато про це думала й ніколи про це не думала…

І подумала: «Так, кращий спосіб приховати правду – базікати про неї направо і наліво! Найважче знайти те, що лежить просто на видноті!»

Ця думка прийшла до неї не одна, а під руку з питанням, заданим Василині Андріївні на Старокиївській горі, й не занадто ввічливою відповіддю історички з розряду «Чому? – Бо кінчається на “у”»!

«Та тому, що це й так усі знають!»

Але зараз Марійка зрозуміла: фраза, що здавалася на перший погляд лише нудотною спробою відмахнутися, була вичерпною й геніально логічною. Таємниця, яку знають усі, нікому не цікава. Прописна істина – занадто нудна! Ми звикли, що справжню правду ховають од нас, накладаючи на неї заборони й вішаючи таблички «Небезпечно для життя». Але ні зараз, ні до революції, ні за радянської влади ніхто не приховував, що Київ – Столиця відьом, і Лисі Гори спокійнісінько перелічувалися в довідниках і путівниках. Саме тому кияни про це якось не замислювалися, – навіщо думати про те, що й так усі знають?

– Що з тобою?

Ковальова підвела очі.

У дверях стояла посвіжіла й порожевіла Дарина Чуб, енергійно розплутуючи стразово-бісерні джунглі на своїй шиї.

– Ну що ти так на мене дивишся? – незадоволено спитала вона у Марійки, що втупилась у її груди важким незмигним поглядом. – Знову щось собі придумала?! Перехрестись! Завтра підеш до бібліотеки, й гайда до свого Врубеля…

– Звідки в тебе ЦЕ? – хрипко мовила Марійка, вказуючи несамовитим пальцем на Даринині груди, де виблискувала мокра луската змія, що вчепилася золотими зубами у власний хвіст.

– А, подобається? – розквітла Дарина. – Це мені, між іншим, твій Демон подарував. Іще в центрі. Супер-річ!

Марійка раптом норовливо повела плечима, з силою відкинула словник на канапу і з викликом розстебнула скромний комір смугастої татової сорочки.

– Звідки у тебе це? – вискнула Дарка.

– Він подарував! Він подарував мені такий самий ланцюг! Сказав, що на щастя. Просив не знімати!

– І мене просив… Так він що? – здивувалася до глибини душі Землепотрясна. – Він залицявся до нас обох? Він із двома одночасно?!

– Ні, – недобре оскірилася Марійка. – З трьома! – Вона звитяжно витягнула з кишені джинсів третій ланцюг, який мирно дрімав у кишені її брюк. – Оце було на Каті! Вона випадково його зірвала, коли непритомніла. Тоді, на горі…

– Але Катя бачила його всього один раз! У «Центрі…»!

– І уві сні, – зі значенням додала Ковальова. – Коли була Емілією Праховою!

– Виходить, він клеїв нас трьох! – завищала Дарина.