– Ні, виходить зовсім інше. Перш ніж зайти до Килини, він видав ланцюг кожній із нас!

– Чому ти мені відразу не сказала?! – вискнула Чуб.

– Що? Хіба мало однакових прикрас?! – зло переспівала її Марійка. – Я лиш подумала, що позаяк у Каті така сама, то, напевно, він дорогий, а він говорив, ланцюг – дешевий.

– Дешевий! – вискнула Дарина, явно маючи на увазі не ланцюг. – Та не піду я нікуди! На біса потрібно?! – Дівчина ледве не плакала від образи. – Баболюб кінчений – що бачу, те кадрю… Ну, Катя, зрозуміло, – тут у будь-кого щелепа відвисне. Але ти! Ти! Ти тоді взагалі міль була! У нього цих змій – як гною… І бабів, мабуть, стільки ж!

– Наречені Змія! – істерично прорекла Марійка, хапаючись за горло. – Усе сходиться! Я, справді, не вірила… Хіба стали б вони через якийсь безглуздий скарб приносити в жертву трьох людей?!

– Та людей не те що за скарб – за пляшку вбивають, – відмахнулася Дарина. Дуже ображена, вона стягла із шиї ланцюг і зашморгала засмученим носом.

– Хто? – скрикнула Марійка. – П’яниці, злочинці, відморозки! Але не Києвиці! Сам факт, що «страшний обряд» у книзі Києвиць включає жертвопринесення самої Києвиці, свідчить: це щось надзвичайне, щось «неможливе», екстраординарне! Я і Миру це хотіла сказати. Але якраз Катя подзвонила, потім ти, потім Кока, Мир розповів про Митю. І я вирішила, що помилилася, перемудрувала.

– Це з тобою буває, – похмуро погодилася Чуб.

– Слухай! – зупинила її Марійка. – Тільки не перебивай мене хоч раз у житті – це важливо! У це важко повірити, хоч це всі знають. Але це як «Здрастуйте», яке всі говорять, але ніхто не замислюється, що це не вітання, а побажання здоров’я.

– Так, – замислилася Дарина, – я теж якось не замислювалася. Хоча це, напевно, всі знають. Але воно ж застаріло.

– Саме так, – схопилася за слово, що прозвучало, Марійка. – Застаріло! Тисячу років усі, починаючи з Дмитра Ростовського і закінчуючи імператором Олександром II, називали Київ руським Єрусалимом.

– Через те, що тут Русь хрестили? – напружилася Чуб.

– Звідси приказка «Язик до Києва доведе». Київ був Меккою! – замоноложила Марійка. – Сюди приїздили і йшли пішки тисячі паломників, од селян до царів! Побачити Місто, де народилася віра, було для багатьох метою їхнього життя! У рік Лавра приймала сто тисяч паломників, тоді як у самому Києві жило всього двадцять. Київська Лавра заробляла мільйони! Не мільйон, а саме мільйони рублів, у той час коли обід коштував 16 копійок. Кожна вулиця вела до церкви. Місто складалося із суцільних церков. Вони були на кожному кроці, при всіх лікарнях, вокзалах, кладовищах, гімназіях, університетах. Ось там, – розпалившись, замахала вона руками в різні боки, – поряд, на Львівській площі, – Стрітення Господнього, тут, недалеко від Золотих воріт, – Георгіївська, на горі Хоревиці – Троїцька, на Щекавиці – Всіхсвятительська, на Старокиївській – Десятинна, на Десятинній – Трьохсвятительська й Оникія святого. При першій гімназії – Миколи Миркілійского, при другій – Олександра Невського, при університеті – Володимирська училищна…

– Ого! – щиро здивувалася Чуб. – Навіщо стільки?

– Київ називали азбукою православ’я, батьківщиною і колискою віри, духовною Столицею держави! – з пафосом мовила Ковальова. – Тобі не здається це дивним?

– Звичайно, здається, – з сумнівом погодилася Дарина, що завжди пасувала перед серйозними академічними знаннями. – Я й не думала, що це було так круто!

– Я не про те! – обірвала її студентка. – Тобі не здається дивним, що Місто, визнане Столицею віри, було одночасно й визнаною Столицею відьом?

– У-у-у-у… – здивовано видала Чуб. – Але чому? І чому про це ніде не написано?

– Тому, – врочисто мовила Марійка, – що це й так усі знають! І цей парадокс застарів на сотню років. Церкви знесено, і до Києва більше не їздять паломники. І на Купала не влаштовують карнавального ходу відьом по Хрещатику, щоб притягнути туристів. А з приводу першого «чому» я просто перелічу тобі факти, й ти даси відповідь на нього сама! Нумо, загинай пальці.

Чуб невпевнено виставила вперед заготовлену руку.

– Найдавніша легенда Києва свідчить, що один із трьох братів – князь Кий – переміг Змія, що мешкав у цих краях, після чого заснував тут Місто. Це раз, – почала рахунок Марійка.

Дарина мовчки загнула великий палець.

– Два – билини розповідають, що під час правління князя Володимира Красне Сонечко Змій з’явився тут знову. Він викрадав жінок собі в дружини і вкрав племінницю князя Забаву Путятичну. Тоді його переміг один із трьох богатирів!

Дарина покірно загнула вказівний.

– Ну а по-третє, і це вже не міфи, а реальні історичні факти: літописи про жіночі обряди за участю змієподібного ящера підтверджуються археологічними розкопками – ритуальними амулетами і оберегами із зображенням Змія. – Марійка значущо затрясла своєю змією. – В Середньовіччі люди поклонялися йому! Але і в XIX столітті киян переслідував страх перед змієм, що мешкав нібито під церквою в Кирилівських печерах. Ось у Макарова! – Вона замружила очі і заторохтіла напам’ять: «Більшість киян XIX століття вірили в історичність великих змієборців і в існування самого змія-людоїда. Досить було київським хлопчиськам знайти двох удавів (в усякому разі, так свідчила офіційна версія), що втекли з цирку і задубіли від холоду, як у місті почалася паніка». Так чому ж, – різко підвела вона повіки, – Столицею віри стала Столиця слов’янських відьом? І чому вони мешкають саме тут? Не в Москві, не в Пітері, не в Кишиневі, а саме в Києві?

– Чому? – безпорадно повторила Дарина, тримаючи перед собою кулак із жалюгідно випнутим, несвідомим мізинцем.

– Тому що відьми завжди там, де Диявол! Недаремно захисником Києва вибрано Архангела Михаїла, майбутнього переможця Сатани!

– Сатани?

– Сатани. Демона. Воланда. Вельзевула. Люцифера. Змія! Марійка стрімко метнулася до чорного бюро й поспішно накреслила на чотирикутничку паперу якусь схему.

Чуб очманіло витріщила очі.

– Дивися, – затрясла збудженим папірцем Ковальова. – Змій проповзає через усю історію Києва починаючи з дня його заснування! А церкви завжди будують на тому місці, де треба перекрити зло. І знадобилося двісті церков і тисячі святинь у них, аби втримати його під землею. Але церкви розібрали, висадили в повітря, знесли, і Місто втратило колишню силу.

– А змій що, з’являється раз на тисячу років? Як у кіно? Ти що, – дійшло нарешті до Дарини, – хочеш сказати, він був насправді?

– Не був. А є, – спростувала та. – І ти сама сказала, в ніч на Івана Купала змії набувають сили…

– А ти говорила, – нервово відбилася Чуб, – що змії-жеретії – це наша прадавня пам’ять про динозаврів! Ні, – схвильовано перепитала вона, – ти що, справді віриш, що сьогодні вночі з-під землі вилізе дракон із трьома головами?

– Звичайно, ні, – образилася Марійка. – Я кажу про те, що Демон, Диявол, Мефістофель, Мара або, як називали його в Україні, Вогняний Змій справді існує. І він не абстрактне зло. Він…

– Ну, ні-і! – зрозуміла її натяк Чуб. – Може, Ян і сволота, але він звичайний хлопець! Із двома руками, ногами і, зауваж, усього однією рудою головою!

– У якому розумінні рудою? – оступилася Марійка.

– У прямому, – бовкнула Дарина. – Чи він, по-твоєму, брюнет?

– Звичайно, брюнет, – не зрозуміла її сарказму та. – З чорним волоссям, чорними очима…

– Стривай, стривай, – задихнулася від раптової надії Землепотрясна. – Так, може, це взагалі не він? Не він тебе замолоджував? Мій Ян – рудий-прерудий! І очі світлі! Ми говоримо про зовсім різних людей!

– І ці різні люди подарували нам одні й ті самі ланцюги? Так не буває! Ні! Я прийшла в «Центра»… – спробувала розплутати вузол Ковальова.

– Після мене й Каті, – активно підтримала її в цьому намірі Чуб.

– І біля дверей Килини сидів хлопець.