— Я обіцяю тобі це, — сказав принц, до смерти взявши на себе важку ношу, яка під силу тільки порядній людині: необережну обіцянку.

Меч Гадрузів виявився довшим і важчим, ніж батьків, що висів у Зульфікара на поясі. Принц відчепив Доарового меча, віддав Гиреєві, а натомість прилаштував — меч Гадрузів.

— Вчора якісь моряки принесли його і продали за досить незначну суму, — сказав король Раал.

— Які моряки? — загорівся юнак.

— Звичайні. Не ядранці, з ваших, Небесних… В одного — досить свіжий рубець на лиці.

— Вони хотіли посварити Гряду та Ядран, — припустив принц. — І кліпер розфарбували під ядранський, і меч завезли у Гасхурн, наче і вкрали його ядранці…

Раал дивися на нього — юнака, майже підлітка, і не розумів себе: ще вчора він знав, що Зульфікар прийде, і хотів — ні, не вбити, — війна зі зміцнілим королівством Гряди йому ні до чого, але хотів принизити, примусити просити…

Хотів, але чомусь одразу віддав меч і сповнився поваги, навіть, що там брехати собі, почуття теплої прихильности.

— Ти вмієш читати руни, що викарбовані на мечі? — поцікавився король.

— Там написано: «Народжений для слави», — пояснив юний Гадруз.

— Меч — народжений? — здивувався старий ядранець. — Чи його володар? Хоча, чому б — ні? Справжній меч не виготовляється, він справді — народжується. Скільки йому років?

— Не знаю… Можливо, його принесли ще з неба…

— З неба? — загадково посміхнувся король. — Тобто, на Ядрані він дві тисячі років…

Зульфікар вп’явся поглядом в уста старого: ніколи навіть приблизної дати появи на Тері Небесних народів він не чув від мудреців королівства Гряди і не читав у найдавніших книгах.

Король десяти королів, верховний правитель Ядрану ще раз поглянув у вічі юному прангу: переконався, що не витримає погляду, хитнув головою і почав:

— Не питаєш? А ви, Небесні, не зберегли пам’ять про ті часи… Лише «Сильбертальські хроніки» дещо згадують, і те — у вигляді легенд…

— Звідки ти знаєш, про що пишеться в «Сильбертальських хроніках?»

— Бо в моїй бібліотеці є примірник тієї книги… Якщо хочеш, — запропонував король, — мої вчені перепишуть її для тебе, і я відішлю її тобі на Малу Черепаху…

— Дякую, у мене в бібліотеці також є примірник, — свідомо назвав свою єдину поличку з книгами гучним словом принц.

— Ядранські ж літописи починаються за багато віків до вашої появи. — Король Раал допив кубка, знайомо хекнув і вів далі. — Вісім вогняних птахів упало на Західний Ядран («Західний континент» — здогадався принц), їхні черева розкрилися, і вийшли звідти Небесні люди, так схожі на жителів Ядрану…

Попервах вони і справді були могутнім народом: володіли блискавками, підкоряли небо і море, могли за одну мить спалити землю на десять тисяч кроків уперед… Наші мечі та метальні машини не могли протистояти зброї, яку вони привезли з неба….

Наші предки опиралися, як могли, але за десять років Західний Ядран упав під ноги прибульцям.

— Чого ж так довго, якщо зброя була непереможною? — кинув на короля короткий погляд Зульфікар.

— Занадто мало було завойовників, що спустилися з неба, а простори величезні… Вогняні птахи повернулися до зірок і ніколи не з’являлися знову…

На Ядрані не бачили такої жорстокости: ми воювали і вбивали, але ніколи не знищували цілі народи…

Потім небесні прибульці збудували кораблі та перепливли океан, штормом кілька кораблів закинуло на… — король замовк, забувши прийнятний для пранга топонім.

— На острів Кайвана, — підказав Зульфікар.

— Так, на Кайвану, — кивнув головою жовтоокий король. — Всі інші висадилися на Східній землі (континент Ядран — переклав принц). Випалили її північну третину і зупинилися на лівому березі ріки Оло. Цей кордон між нашими світами існує й дотепер.

— Чому ж вони зупинилися? — замислився принц.

— Могутня зброя, яку привезли вони з неба, почала псуватися, боєприпаси танули, — пояснив Раал. — А налаштувати виробництво вони так і не зуміли. Поступово втрачалися чарівні машини і знання, псувалися гармати, що метали блискавки, спливала могутність, танула перевага. Але Небесна раса швидко розмножувалася, поглинала, заселяючи, простір Ядрану. Наші предки дивилися на прибульців і не могли зрозуміти їх: ядранці теж рубали дерева, але ніколи не вирубували лісів, не забруднювали річок, не вибивали дичини…

Дивна особливість виявилася згодом: особи протилежної статі вашого і нашого роду аж надто привабливі одні для одних.

— Але ж метиси завжди бездітні, — зауважив принц.

— І коли це з’ясувалося, померла остання надія на мир, — зітхнув король. — Династичні шлюби безглузді, а відтак… Минуло кілька віків, поки Небесні народи не схаменулися і не припинили грабувати Ядран, тобто, як ти кажеш, Теру…

— Вони прийшли з неба і сподівалися незабаром туди повернутися, — здогадався принц.

— А чому ти вирішив, що ядранці не сподівались?

— Ну, вони ж не приходили з неба, а жили тут завжди, — почав юнак.

— Ти впевнений? — спитав Раал. — А що ти бачив там, у соборі, на постаменті? — правитель вказав рукою вгору, туди, де стояв на поверхні кафедральний собор Гасхурна.

— Там був кристал, схожий на Небесний камінь із собору у Квінізорайї, тільки якийсь матовий, — прошепотів вражений принц.

— Може, він матовий тому, що старий, чи з якихось інших причин? — примружив праве око старий ядранець. — Коли вчора ті пройдисвіти принесли мені меч і сказали, що ти женешся за ними, я наказав своїм мудрецям переписати один дуже цікавий рукопис. Я дам тобі копію цього манускрипта, може, зацікавить…

Король Раал підвівся, даючи знати, що авдієнція закінчилася.

На виході з кафедрального собору один із ченців простяг Зульфікарові великого тубуса. «Манускрипт», — здогадався Небесний принц.

Брат короля Раала князь Олол вийшов із собору разом із прангами і запросив їх до сусіднього чепурного будинку. «Палац гостей короля», — пояснив консул Редж.

Гості короля піднялися ошатними мармуровими сходами, прикрашеними статуями оголених дівчат, які тримали в руках світильники, на другий поверх.

Величезна зала, освітлена десятками свічок, вставлених у мідні канделябри, відлиті у вигляді різних тварин, дивувала багатством. Підлога з різнобарвного паркету, майстерно підібраного за відтінками. Зульфікар згадав розповідь адмірала про Фатію: той казав, що і там підлоги — дерев’яні.

Принц придивився: темне дерево утворювало напис ядранською: «Позаду — життя, попереду — вічність». «Дивна фраза», — подумав принц. Мармурові стіни зали горіли примхливими візерунками. Тільки-но пранги увійшли, тиха музика попливла з-під стелі. Зульфікар озирнувся: на малесенькому балкончику сиділи троє ядранців і грали на дивних сопілках. Це зовсім інша музика, значно краща, ніж та, що лунала вранці — помітив принц.

Під стінкою, на якій яскравими фарбами було намальовано молодого красеня-ядранця у панцирі, дуже схожого на короля Раала, стояв великий стіл: безліч напоїв і наїдків, і молоді гарні ядранки коло нього кланялися, запрошуючи.

— Ти їстимеш? — із жахом спитав Зенон-каптурник.

— А що? — здивувався принц. — Усе, що братимуть ті дівки, — кивнув на ядранок, — їстиму і я.

— А якщо вони заздалегідь напилися протиотрути, чи, що гірше, якась їжа для тебе смерть, а для них — ні? — переймався монах.

— Не хочеш — не їж, — вирішив для себе принц. — Небо не дасть мене скривдити. — Він повернувся в той бік, де стояв капітан Гирей:

— Не боїшся, що отруять?

— Якби хотіли вбити, то вже вбили б, коли зустріли наш фреґат цілою армадою, чи в підземному палаці… Хіба що вони знають отруту, яка проявляє себе за кілька років потому…

Дві прегарні, з ледь розкосими очима, ядранки у гаптованих золотом коротеньких шовкових туніках підійшли до молодих прангів і ніжно повели до столу. Вони сіли поруч, і Гирей, торкнувшись ногою стегна своєї сусідки, раптом відчув, що йому це сподобалося. Зрозуміло: давно вже капітан не був із жінкою.