Нарешті спустили шлюпку. На берег зібралися всього четверо: принц, Гирей, Брайт та Зенон. На вигляд незграбний у довгому балахоні, каптурник добре впорався зі сходами, зробленими з міцної линви, і шлюпка полетіла до берега.

У Гасхурні були музики, почет, протокол… В Оквіллі ці пранги не цікавили нікого: руттійські, атріанські кораблі бували тут досить часто; вулицями сновигала безліч метисів, і на них ніхто не звертав уваги. Квінізорайці оглянули місцевий ринок, купивши деякий дріб’язок на подарунки, і вирішили: такий собі базарчик. А Брайт додав:

— Як у Квінізорайї, не більше.

Всі засміялися: враження від Гасхурна були ще свіжими, а Гасхурн — надзвичайно велике місто.

Довга вулиця вела від порту до ринку і закінчувалася площею, де, власне, і були торгові ряди. Білого каменю будинки, переважно двоповерхові, оточили площу. «Матхонський лев» — прочитав Гирей надпис на вивісці одного з будинків і здивовано роздивився малюнок: чудернацький звір стояв на задніх лапах і тримав величезного келиха.

— Якщо це — матхонський лев, то що за шкура вкриває моє ліжко?

— У тебе є шкура матхонського лева? — перепитав принц. — Ти його вполював?

— У Порт-Рутті на ринку, — чесно зізнався Гирей, хоча збрехати кортіло неймовірно.

— Здається, це шинок, — вказав на «Матхонського лева» Брайт.

— Зайдемо для порівняння, — вирішив принц і першим увійшов усередину.

Такий набрід ніколи не збирався ані у Вергеровому «Домашньому затишку», ані в Боновому «Західному континенті». Навіть ті, з Жаб’ячого провулку, з ядранськими кинджалами, виглядали пристойніше, — вирішив Гирей. Пранги пройшли до вільного столу і посідали. Підбіг шинкар. Поки Зульфікар щось говорив йому, Гирей оглядав приміщення: чаділи сальні свічки, за столами пили, їли, говорили, лаялися, сварилися колишні солдати, здавалося, всіх армій та моряки всіх флотів світу. Яскраво розмальовані дівки всіх народів Тери сиділи з цими різномастими чоловіками, сміялися, жартували так само брутально. Обидві мови, всі діалекти й говірки Тери звучали тут.

— Не подобається мені це місце, — визначився Гирей.

— І мені, — погодився отець Зенон.

Брайт просто скривився.

— Ну, гаразд, вип’ємо вина та підемо, — погодився принц. — Повернемося на корабель, накажемо кокові насмажити ковбасок по-сильбертальському і, поки ладнатимуть такелаж, питимемо вино з ковбасками і гратимемо у камінці… — Зульфікар підморгнув Брайтові, на фреґаті той був безумовно найкращим гравцем.

Ніхто з прангів не помітив, що вони привернули увагу кремезного чоловіка, який сидів за сусіднім столиком.

… Майже заспокоїлася Квінізорайя: пошуки стали кволими, поступово життя входило у звичний ритм.

Адмірал Устін Блек майже щодня навідувався до порту — подивитись, як ремонтується призовий кліпер, і майже кожного дня біля причалу, де так недовго простояла «Світанкова зоря», бачив молоду гарну темноволосу жінку, дивовижно струнку. Вона сумно дивилась у фіалкову далечінь моря. Одного разу губернатор доручив вірній людині довідатися, хто вона, а назавтра підійшов і спитав:

— Ти Гиреєва дружина?

Вона здригнулася, обернулася до адмірала.

— Ти — Ханна Шелда, питаю? — майже сварливо уточнив старий.

— Я, — закліпала очима.

— То чого мовчиш, як питають?

— Я Гиреєві не дружина, — прошепотіла.

— Як повернеться — одружиться, це я тобі обіцяю, а я рідко роздаю обіцянки, — сказав, як величезного корабельного цвяха забив, літній моряк.

— А ви — хто? — несміливо спитала.

— Я — губернатор, — сказав і почовгав у бік доків Устін Блек. Ханна нічого не зрозуміла й заплакала.

Пранги вийшли на мол Оквільського порту години на дві раніше, ніж було домовлено. Гирей помахав рукою — з фреґата не відповіли. Капітан дістав з кишені носовичка — той самий результат. Прив’язав носовичка до Зенонової патериці і махав довше — знов без відповіді. Почали гукати — і не помітили, як на мол вийшла досить велика група людей у звичному для морського люду одязі: у широких штанях, темних сорочках із широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Абордажні шаблі та руттійські палаші висіли на їхніх широких чересах.

Зульфікар втратив терпець, вийняв пістоль і вистрілив у повітря.

— Чого це ти тут розшумівся, чорномазий? — зневажливо кинув принцові кремезний чолов’яга, що стежив за прангами ще у трактирі. Гирей віддав посох каптурникові і відповів кремезному:

— Тобі доведеться вибачитись перед його високістю.

— Високість він — у Квінізорайї, а тут — чорнопикий дикун, що заважає нам прогулюватися та дихати морським повітрям! — нахабно заявив чоловік, даючи зрозуміти, що знає, з ким має справу. «Десь я його бачив», — подумав Гирей, вихопив меч і сказав:

— Виходь, подивимось, чи справді ти такий хоробрий!

Чолов’яга виступив з натовпу і досить вправно закрутив абордажною шаблею, виписуючи перед собою вісімки та зиґзаґи.

— Жаб’ячий провулок, — згадав Гирей. — Тебе одного я тоді не дістав…

Як тільки їхня зброя брязнула, зустрівшись, десятеро супутників кремезного кинулися на прангів.

Зульфікар миттєво зреагував і бахнув з пістоля у найближчого. Голова у того розлетілася, як скляна пляшка, і шмаття кісток, мозку, волосся та крови бризнуло ліктів на десять позаду. Ворог зробив ще кілька кроків (дивно: голови нема, а тіло продовжує виконувати її команди) і завалився вперед і вбік. Каптурник вправно перечепив супротивника патерицею і, коли той падав, п’ятою у скроню — добив, а патериця вже вразила наступного у борлак. «Добрим риторикам навчають їх у Монастирі», — подумав Гирей мимохідь, відбив лезо шаблі, ухилився, пішов з лінії нападу, вдарив у відкриту спину супротивника, який падав на карачки, другим рухом — заколов. Озирнувся в бік моря — від фреґата відчалили дві шлюпки, повні Брайтових ґвардійців.

Атака явно захлинулася і за кілька хвилин могла перетворитися на поразку: наче за сиґналом, дружно відступили з молу та щезли між будівлями порту кривдники-невдахи. З першої шлюпки вистрибнув лейтенант Анвар із пістолем у руці.

— Що з такелажем, пане лейтенанте? — ошелешив його Гирей.

— Такелаж відремонтовано, — доповів Анвар.

— За те, що примусили його високість очікувати на молу, будете покарані, — холодно сказав Гирей і, нарешті, поглянув на брата. З мечем в одній руці та кинджалом в іншій, неушкоджений Брайт стояв над двома забитими ворогами. Капітан придивився до «свого» мерця: «Це точно той, з Жаб’ячого провулку, що сховав у темряві губатого».

— Прошу всіх повертатися на корабель, — сказав супутникам.

Коли оквільська поліція прибула на мол, там не було жодної живої душі, тільки декілька мерців без документів.

— Зашийте їх у лантухи з камінням і вивезіть у море, — постановив поліційний капрал.

На обрії ще можна було побачити вітрила фреґата, що взяв курс на північ.

Лишилося днів десять ходу до Квінізорайї, коли Гиреїв фреґат наздогнав і обійшов сильбертальський кліпер «Лебідь», приписаний до порту Шванентайх.

— Це його ми бачили в Оквіллі? — здивувався принц. — І лише зараз наздогнали? У нього ж був запас годин сім-вісім, не більше.

— Нагадую вашій високості, що в Небесній ескадрі є точно такий кліпер, просто близнюк якийсь…

— Але той ми наздогнали за добу, а цей — майже за два тижні, — заперечив Зульфікар.

— Той був оброслим, як голова Морського Мольфара, а цей — щойно кренґований, та й команда на ньому, здається, краща, — відповів Гирей.

— Виходить, ти мав рацію, коли не дав його потопити…

…У місті Квінізорайї, на Великій вежі Дальнього форту, король народу прангів Доар нишпорить по обрію поглядом, підсиленим чудовою десятикратною фатійською далекоглядною трубою. Трохи осторонь принц Азиз Мезумський — така ж труба в руці, та він не дивиться на небокрай, а придивляється до батька. За кілька місяців змарнів, подався Доар — був до посвячення Небесного принца міцний, нестарий на вигляд чоловік, а тепер… Він підійшов до столика, де серед тарілок різнокольоровими баштами стирчали пляшки, налив собі у срібний келишок кайванської горілки, одним рухом укинув рідину в горлянку, запив терпким соком гірської сливи, став на своє місце і приклав трубу до ока, обернувшись у бік океану.