Єпископ Сардар — а це був саме він — заговорив, і принц здригнувся: чекав, як тоді, відразливого скрипу, а почув — грім.
— Браття мої, знесімо молитву!
Шелест прокотився собором: шляхтичі схилили коліно; посполиті — обидва. Єпископ чекав хвилину і загримів:
— Високе Небо, що породило людей! Вклоняюся безконечному мудрому лону твоєму. Вклоняюся зіркам, що запліднили тебе, і молю:
— Слава, — відгукнулося з пітьми сотнями голосів.
Загули мірно барабани, двоє чоловіків у червоних балахонах принесли на ношах припнутого міцною линвою куґуара — великого звіра, схожого на дикого кота. Третій балахонник чиркнув ножем — закричав кугуар, і кров цівкою вже полилась у підставлену кришталеву чашу.
Кричить кугуар, напружується, хоче видертись, але — наповнюється посудина, вже приблизно третина. Єпископ узяв чашу, люди в балахонах відступили зі світлого та зникли. А чаша вже у Зульфікара. Гримлять барабани, тріпоче жива гаряча кров. Принц неспішно п’є, роблячи ковтки одночасно з ударами барабанів. Спустошена чаша опиняється у єпископа, а принц — у чудовому кріслі.
Навчений напередодні, Зульфікар дивиться всередину кристалу, і поступово все зникає: і Сардар, і собор, і Квінізорайя. Зникають острів і королівство. Бачить принц велику планету, схожу на Теру, тільки більшу, не два континенти на ній, а шість. Виринає вона з пітьми, блакитно-зелена, нежива срібляста куля біля неї крутиться.
Вдивляється Зульфікар — міста стоять величезні: будинки, палаци, споруди, призначення яких принцові незрозуміле. І всюди — люди, такі точно, як Небесні народи: світлі, смагляві, чорношкірі…
Бачить принц — кораблі пливуть океанами; придивився до одного — руни на бортах; спробував розібрати — не вийшло; схожі на інґліські, та не вони…
А там — війна: білі, як фатійці, та чорні, як атріанці, зі срібних птахів кидають вогняні кулі на міста й фортеці смаглявих, схожих на прангів. Ті відбиваються, але результати — мізерні, бо зброя у них гірша. Горять їхні будинки, фортеці, школи, лікарні і крамниці, розписані не рунами, а літерами, що схожі на хробаків… Раптом над одним з їхніх міст виросла вогняна куля, аж очі заплющив принц — така сліпуча, та ні, це Небесний кристал променями грається, на гранях райдугами вибухає.
Підвів голову Зульфікар, і одразу виголосив єпископ Сардар:
— Слава Небесному принцові!
Заревів натовп, і одразу до принца підійшов король, поцілував і жестом дозволив підносити дари спадкоємцеві престолу. На мить Зульфікар заплющив очі: величезна вогняна куля росла в небі і палила місто людей, таких схожих на прангів. Зусиллям волі він відкинув цю маячню і повернувся до зали: вже підходив до нього, перший за правом, принц Азиз Мезумський і ніс дарунок — старовинну, у палітурці з чорної шкіри, перлами та камінням оздоблену, з золотими замочками, книгу. У дитинстві Зульфікар бачив її у майже дорослого брата, але не те що читати — торкатися її йому не дозволялося, бо був то чи не єдиний відомий у світі примірник «Сильбертальських хронік».
Єпископ Сардар кивнув головою — двоє у балахонах затягли здоровенну срібну вазу, на одному боці якої було зображено карту Королівства — всіх дванадцяти островів, а на іншому — він сам. Золотом горів надпис: «Зульфікар Гадруз, Небесний принц Королівства Гряди».
Принц дякував, як навчав сам же Сардар, належним чином — увічливо та гідно.
Адмірал Устін Блек подарував пару чудових пістолів. «Із Партерена», — пояснив, і принц здогадався: ще з тих, незабутніх для старого воїна часів, і — оцінив подарунок.
Несли дари і знать, і ремісники. Чого там тільки не було: зброя, посуд, килими…
А староста цеху кравців підніс чоботи дивного сап’яну на ядранський кшталт — за новою модою.
Зульфікар (молоде і є молоде, хай хоч і принц) одразу взувся: як по мірці шито! Поцікавився у ремісника: як угадали?
— Серцем, — відповів той. Насправді ж місяць тому цех сплатив чималого хабара маршалкові принцового двору за старі стоптані Зульфікарові чоботи…
— Прошу шановне панство до столу, — запросив, нарешті, Зульфікар і повів батька до сусідньої зали, де вже було все накрито. Лише один раз за правління короля прангів представники всіх трьох станів опиняються за одним столом: у день посвячення Небесного принца. Це начебто майбутньому королеві показували: дивись, ось твій народ, а народові — ось твій король. Назагал одне одному вони сьогодні подобалися.
За годину спадкоємець престолу скористався своїм правом після восьмої чарки покинути трапезу.
Він пройшов до своїх покоїв, узяв таку бажану у дитинстві книгу і зручно вмостився на канапі. Помітно застарілою мовою перша хроніка розповідала про боротьбу п’ятьох синів сильбертальського короля за трон по смерті батька. Підступних і підлих братів перемагав чесний та шляхетний законний правонаступник — старший син короля.
«Це у них — не так, як у нас», — подумав Зульфікар і заснув.
Глава 6
Передавання меча — обряд майже сімейний. Запрошуються члени правлячої династії, найвищі урядовці, військовики, священики.
Хіба що каптурник Зенон допущений — не Гадруз, не вельможа, не губернатор чи адмірал. Особистий духівник принца. Стоїть у кутку, чотки тонкими перстами перебирає, лице у клобук заховав.
Єпископ Сардар молитву сотворив; не так, як учора — громоподібно, — проникливо та душевно. Втретє бачив його Зульфікар — наче третя людина поставала перед ним. «Який він насправді?» — подумав.
Тільки-но біскуп скінчив, вдарив ґонґ і чотири ґвардійці внесли на величезному старовинному щиті довгий футляр чорного дерева, інкрустований сріблом і перламутром. Ґвардійці завмерли, а король Доар із повільною величчю пройшов до них, витяг із кишені маленького срібного ключика, відкрив замки і відкинув віко.
В’язка тиша зупинила повітря у просторому Зеленому залі палацу: оздоблений усередині червоним оксамитом футляр був порожнім!
Сполотнів Зульфікар, зімкнув губи у тонку лінію єпископ, важко засопів, наливаючись кров’ю, адмірал Устін Блек. А король, спокійний та врівноважений, відчепив свого меча і простягнув синові, промовляючи встановлені обрядом слова:
— Даю для слави.
— Хвала Небу і королю! — відповів Небесний принц.
— Хвала Небу і королю! — підхопила присутня еліта. Виночерпії внесли чаші. А коли гості випили та з поклонами вийшли, король прогарчав:
— Такого ще не бувало! У палаці Небесного принца із замкненої кімнати, з футляра, єдиний ключ від якого у короля — вкрали меч Гадрузів! Це — особиста образа! Мене, Доара Гадруза, обікрали і зробили посміховиськом! Блек!
— Так, ваша величносте! — обізвався старий вояк.
— Накажи начальникові порту: жоден корабель не може залишити Малу Черепаху! Перерити всю Квінізорайю, всі кораблі, весь острів, якщо треба, а меч Гадрузів — знайти!
— Слухаю, — вклонився адмірал і несподівано спритно зник.
Зціпивши зуби, білими від напруги пальцями стиснувши батьків меч, стояв Зульфікар із очима, повними безсилих сліз. Віками передавали його предки той клинок від батька до сина, а вкрали — у нього. Старший брат, принц Азиз, сидів на маленькій канапці, цмулив вино і сумно зітхав. Король стояв біля вікна, нетерпляче барабанив пальцями по склу і неголосно лаявся. Нарешті з’явився адмірал.
