Але йому ніхто не відповідав. Мовчазна “Медуза” похитувалась на хвилях.

“Куди вони всі поділися? — подумав юнак. — Що це, нова пастка Зуріти?” Іхтіандр обережно підплив до шхуни і видерся на палубу.

— Гуттієре! — гукнув він ще раз.

— Ми тут! — почув юнак голос Зуріти, що ледве долинав з берега.

Іхтіандр озирнувся і побачив Зуріту, який обережно визирав з прибережних кущів.

— Гуттієре захворіла! Пливи сюди, Іхтіандре! — кричав Зуріта.

Гуттієре хвора! Він зараз побачить її. Іхтіандр плигнув у воду і швидко поплив до берега.

Юнак уже вийшов з води, коли почув приглушений голос Гуттієре:

— Зуріта бреше! Рятуйся, Іхтіандре!

Юнак прожогом завернув назад і поплив під водою. Лише відпливши далеко від берега, він виринув на поверхню й оглянувся. Йому здалося, ніби на березі майнуло щось біле.

Може, то Гуттієре вітала його визволення. Чи ж побачиться коли він з нею?..

Іхтіандр швидко поплив у відкрите море. Вдалині він побачив якесь невеличке судно. Оточене піною, воно прямувало на південь, збиваючи воду гострим носом.

“Далі від людей!”— подумав Іхтіандр і, глибоко пірнувши, зник під водою.

Бальтазар, повернувшись з невдалої подорожі на підводному човні, був у похмурому настрої. Іхтіандра не знайшли, Зуріта десь зник разом з Гуттієре.

— Прокляті білі! — бурмотів старий, самотньо сидячи у своїй крамниці. — Вони зігнали нас з нашої землі і перетворили на своїх рабів. Вони калічать наших дітей і викрадають наших дочок. Вони хочуть знищити нас усіх, до останнього…

— Здрастуй, брате! — почув Бальтазар голос Крісто. — Новина! Велика новина! Іхтіандр знайшовся.

— Що? — Бальтазар зірвався на ноги. — Кажи швидше!

— Скажу, тільки ти не перебивай мене, бо я забуду, що хотів сказати. Іхтіандр знайшовся. Я вірно тоді казав: він був на затонулому кораблі. Ми відпливли далі, а він виринув і поплив додому.

— Де ж він? У Сальватора?

— Так, у Сальватора.

— Я піду до нього, до Сальватора, і зажадаю, щоб він повернув мені мого сина…

— Не віддасть! — заперечив Крісто. — Сальватор забороняє Іхтіандрові плавати в океані. Інколи я нишком відпускаю його…

— Віддасть! А якщо не віддасть, я вб’ю Сальватора! Ходімо зараз же.

Крісто злякано замахав руками.

— Почекай хоча б до завтра. Я ледве відпросився у Сальватора провідати свою “онучку”. Сальватор став такий підозріливий. Дивиться в очі — немов ножем крає. Благаю тебе, почекай до завтра.

— Гаразд. Я піду до Сальватора завтра. А зараз поспішусь туди, до затоки. Може, хоч здалеку побачу в морі свого сина…

Усю ніч просидів Бальтазар на скелі над затокою, вдивляючись у хвилі. Море було бурхливе. Холодний південний вітер налітав шквалами, рвав піну з верхівок хвиль і розкидав її по узбережних скелях. Прибій гуркотів на березі. Місяць, поринаючи у хмарах, що швидко мчали по небу, то освітлював хвилі, то знову ховався. Хоч як пильно придивлявся Бальтазар, він нічого не міг розглядіти в запіненому океані. Вже настав світанок, а Бальтазар усе ще сидів нерухомо на прибережній скелі. Океан з темного став сірий, але був так само пустельний і безлюдний…

І раптом Бальтазар стрепенувся. Його гострі очі помітили якусь темну річ, що гойдалася на хвилях. Людина! Може, то втоплений? Ні, він спокійно лежить на спині, заклавши руки за голову. Невже він?

Бальтазар не помилився. Це був Іхтіандр.

Бальтазар підвівся і, притискаючи руки до грудей, закричав:

— Іхтіандре! Сину мій! — І старий, піднявши руки, кинувся в море.

Падаючи із скелі, він глибоко пірнув. А коли виплив, на поверхні вже нікого не було. Одчайдушно борючись з хвилями, Бальтазар пірнув ще раз, але величезна хвиля підхопила його, перевернула, викинула на берег і з глухим бурчанням відкотилася назад.

Увесь мокрий, Бальтазар підвівся, подививсь на хвилі і тяжко зітхнув.

— Невже мені привиділось?

Коли вітер і сонце висушили Бальтазарів одяг, старий попрямував до муру, що оберігав володіння Сальватора, і постукав у залізні ворота.

— Хто там? — запитав негр, зазираючи у відтулене вічко.

— Я до лікаря, у важливій справі.

— Лікар нікого не приймає, — відповів негр, і вічко затулилося.

Бальтазар почав грюкати, кричати, але йому ніхто не відчиняв воріт. З-за муру долинав тільки погрозливий гавкіт собак.

— Ну стривай, проклятий іспанцю! — погрозив Бальтазар і подався до міста.

Недалеко від будинку, де містився суд, стояла присадкувата старовинна біла будівля з товстими кам’яними стінами — пулькерія[11] “Пальма”. Перед входом була споруджена невеличка веранда, крита смугастим тентом, заставлена столиками, кактусами в синіх емальованих вазонах. Веранда оживала тільки ввечері. Удень публіка віддавала перевагу прохолодним вузеньким кімнатам. Пулькерія була немовби відділенням суду. Сюди під час судових засідань сходились позивачі, відповідачі, свідки, обвинувачені, ще не взяті під варту.

Тут, попиваючи вино і пульке, вони охоче коротали нудні години, чекаючи своєї черги. Меткий хлопчина, який весь час снував між будинком суду і “Пальмою”, повідомляв про те, що робиться в суді. Це було зручно. Сюди ж таки стікалися темні ходатаї в справах і лжесвідки, які відверто пропонували свої послуги.

Багато разів бував Бальтазар у “Пальмі” в справах своєї крамниці. Він знав, що тут можна зустріти потрібну людину, написати прохання. Тому Бальтазар попрямував сюди.

Він швидко минув веранду, увійшов у прохолодний вестибюль, задоволено вдихнув холодок, обтер піт з лоба і спитав у хлопчака, що крутився біля нього:

— Ларра прийшов?

— Дон Флорес-де-Ларра прийшли, сидять на своєму місці, — жваво відповів хлопчик.

Той, кого звали гучним іменем дон Флорес-де-Ларра, був колись дрібним судовим службовцем — його вигнали за хабарі. Тепер у нього було багато клієнтів: усі, в кого були сумнівні справи, охоче зверталися до цього великого крутія. Мав з ним справу і Бальтазар.

Ларра сидів за столиком біля готичного вікна з широким підвіконням. На столі перед ходатаєм стояв кухоль вина і лежав товстелезний рудий портфель. Завжди готове до роботи вічне перо було прикріплене до кишені потертого костюма оливкового кольору.

Ларра був опасистий, лисий, червонощокий, бритий і самозадоволений. Вітерець, що залітав у вікно, здіймав залишки сивого волосся. Сам голова суду не зміг би приймати своїх клієнтів з більшою величчю.

Побачивши Бальтазара, Ларра недбало кивнув головою, жестом вказав на плетене крісло напроти себе і сказав:

— Прошу вас, сідайте. З чим завітали? Може, хочете вина? Пульке?

Звичайно замовляв він, а платив клієнт.

Бальтазар, здавалося, не чув.

— Велика справа. Важлива справа, Ларра.

— Дон Флорес-де-Ларра, — виправив ходатай, надпиваючи з кухля.

Проте Бальтазар не звернув уваги на цю поправку.

— В чому полягає ваша справа?

— Ти знаєш, Ларра…

— Дон Флорес-де…

— Залиш ці фокуси для новачків! — сердито кинув Бальтазар. — Тут справа серйозна.

— Ну, так кажи швидше, абощо, — вже іншим тоном відповів Ларра.

— Ти знаєш морського диявола?

— Не мав честі бути особисто знайомим, але чув багато, — знову за звичкою поважно відповів Ларра.

— Так от що! Той, кого звуть морським дияволом, — мій син Іхтіандр.

— Бути цього не може! — вигукнув Ларра. — Ти випив зайве, Бальтазаре.

Індіанець грюкнув кулаком по столу.

— У мене з учорашнього дня нічого в роті не було, крім кількох ковтків морської води.

— Виходить, становище ще гірше…

— Збожеволів? Ні, я в повному розумі. Мовчи і слухай.

І Бальтазар розповів Ларрі всю історію. Ларра слухав індіанця, не зронивши жодного слова. Його сиві брови піднімались усе вище. Нарешті він не витримав, забув про свою олімпійську велич, ляснув жирною долонею по столу і крикнув: