На суші живі істоти не можуть піднятися високо над поверхнею і не проникають далеко в глиб її. В океані життя всюди — від екватора до полюсів, від поверхні до глибини майже десять кілометрів.

Як же ми використовуємо безмежні багатства океанів? Ловимо рибу, а я б сказав, знімаємо улов тільки з самої верхньої плівки океану, лишаючи зовсім невикористаними глибини. Збираємо губки, корали, перли, водорості — і тільки.

Ми здійснюємо під водою деякі роботи: встановлюємо опори мостів і гребель, піднімаємо затонулі кораблі — і тільки. Але й це робимо з великими труднощами, з великим риском, нерідко з людськими жертвами. Нещасна земна людина, яка на другій хвилині вже гине під водою! Які вже тут роботи?

Інша справа, коли б людина без скафандра, без кисневих приладів могла жити і працювати під водою.

Скільки скарбів знайшла б вона! Ось Іхтіандр. Він казав мені… але я боюсь дратувати демона людської пожадливості. Іхтіандр приносив мені з дна моря зразка рідкісних металів і порід. О, не хвилюйтесь, він приносив мені зовсім невеличкі зразки, але їх поклади в океані можуть бути величезними.

А затонулі скарби?

Згадайте хоча б океанський пароплав “Лузітанія”. Весною 1916 року його потопили німці біля берегів Ірландії. Крім коштовностей, що їх мали півтори тисячі загиблих пасажирів, на “Лузітанії” були золоті монети на сто п’ятдесят мільйонів доларів і золоті злитки на п’ятдесят мільйонів доларів (в залі почулися вигуки). Крім того, на “Лузітанії” зберігалося дві шкатулки з діамантами, які належало доставити в Амстердам. Серед діамантів був один з найкращих у світі — “Каліф” — вартий багатьох мільйонів. Звичайно, навіть така людина, як Іхтіандр, не змогла б спуститись на велику глибину, — для цього довелося б створити людину (обурений вигук прокурора), яка змогла б переносити високий тиск, як глибоководні риби. А втім, я в цьому також не вбачаю нічого абсолютно неможливого. Однак не все зразу.

— Ви, здається, приписуєте собі властивості всемогутнього божества? — зауважив прокурор.

Сальватор не звернув уваги на це зауваження і провадив далі:

— Якби людина могла жити у воді, то освоєння океану, освоєння його глибин пішло б гігантськими кроками. Море перестало б бути для нас грізною стихією, яка потребує людських жертв. Нам не довелося б більше оплакувати утоплених.

Усі присутні в залі, здавалося, бачили вже завойований людством підводний світ. Які вигоди обіцяло підкорення океану! Навіть голова не міг утриматися і запитав:

— Але чому ж тоді ви не опублікували наслідків своїх дослідів?

— Я не квапився попасти на лаву підсудних, — відповів усміхаючись Сальватор. — І потім я побоювався, що в умовах нашого суспільного ладу мій винахід завдасть більше шкоди, ніж принесе користі. Навколо Іхтіандра вже зав’язалася боротьба. Хто поскаржився на мене через помсту? Ось цей Зуріта, що викрав у мене Іхтіандра. А від Зуріти Іхтіандра відібрали б, чого доброго, генерали та адмірали, щоб примусити людину-амфібію топити військові кораблі. Ні, я не міг зробити Іхтіандра і іхтіандрів суспільним надбанням країни, де боротьба і зажерливість обертають найвищі винаходи на лихо, побільшуючи людське страждання. Я думав про…

Сальватор замовк і, різко змінивши тон, промовив:

— А втім, я не спинятимуся на цьому. Інакше мене вважатимуть за божевільного. — І Сальватор усміхаючись глянув на експерта. — Ні, я зрікаюся честі бути божевільним, хоч би навіть і геніальним. Я не божевільний, не маніяк. Хіба я не здійснив того, що хотів? Усі мої роботи ви бачили на власні очі. Коли ви вважаєте мої вчинки за злочинні, судіть з усією суворістю закону. Я не прошу поблажливості.

Експерти, що оглядали Іхтіандра, повинні були звернути увагу не тільки на фізичні властивості юнака, але й на стан його розумових здібностей.

— Який у нас рік? Який місяць? Число? День тижня? — питали експерти.

Але Іхтіандр відповідав:

— Не знаю.

Йому важко було відповісти на звичайнісінькі запитання. Проте ненормальним його не можна було назвати. Він багато чого не знав через своєрідні умови його життя й виховання. Він лишався немовби великою дитиною. І експерти дійшли висновку: “Іхтіандр недієздатний”. Це звільняло його від судової відповідальності. Суд припинив справу по обвинуваченню Іхтіандра і призначив йому опікуна. Дві людини висловили бажання бути опікуном Іхтіандра: Зуріта і Бальтазар.

Сальватор не помилявся, заявляючи, що Зуріта доніс на нього з помсти. Однак Зуріта не тільки мстився на Сальваторові за втрату Іхтіандра. Зуріта поставив собі ще й іншу мету: він хотів знову заволодіти Іхтіандром і тому прагнув стати його опікуном. Зуріта не пожалкував десятка коштовних перлин, щоб підкупити членів суду й опікунської ради. Тепер Зуріта був уже недалеко від своєї мети.

Бальтазар зажадав, посилаючись на своє батьківство, щоб опікунські права надали йому. Проте йому не щастило. Незважаючи на всі старання Ларри, експерти заявили, що вони не можуть довести тотожності Іхтіандра з народженим двадцять років тому сином Бальтазара на підставі свідчень тільки єдиного свідка — Крісто; до того ж свідок цей доводився Бальтазарові братом і тому не викликав у експертів цілковитого довір’я.

Ларра не знав, що в цю справу втрутились прокурор і єпископ. Бальтазар, як скривджений, як батько, у якого вкрали і спотворили сина, потрібен був суду лише під час процесу. Але визнати батьківство Бальтазара, віддати йому Іхтіандра — це не входило до планів суду й церкви: треба було зовсім позбутися Іхтіандра.

Крісто, що оселився у брата, почав непокоїтись. Бальтазар то сидів у глибокій задумі цілими годинами, забуваючи про сон і їжу, то раптом ним опановувало страшенне хвилювання, він метався по крамниці і кричав: “Сину мій, сину мій!” У такі хвилини він починав лаяти іспанців найбрутальнішими словами, які тільки знаходив у своєму різномовному лексиконі.

Якось після такого припадку Бальтазар несподівано заявив Крісто:

— Ось що, брате, піду я в тюрму. Віддам вартовим найкращі свої перлини, щоб вони дозволили мені побачитися з Іхтіандром. Я поговорю з ним. Він сам визнає мене батьком. Не може бути, щоб син не визнав батька. В ньому повинна заговорити моя кров.

Даремно Крісто намагався відрадити брата, ніщо не допомогло. Бальтазар був непохитний.

Він пішов у тюрму. Упрошуючи вартових, Бальтазар плакав, падав їм до ніг, благав їх і, посипавши перлинами шлях од воріт до внутрішнього приміщення в’язниці, добився нарешті до камери Іхтіандра.

У цій невеличкій камері, убого освітленій вузьким заґратованим вікном, було задушливо і смерділо; тюремні вартові рідко коли змінювали воду в баку і не завдавали собі клопоту прибирати з підлоги гнилу рибу, якою годували незвичайного в’язня.

Біля стіни, напроти вікна, стояв залізний бак.

Бальтазар підійшов до бака і подивився на темну поверхню води, під якою був Іхтіандр.

— Іхтіандре! — стиха вимовив Бальтазар. — Іхтіандре!.. — ще раз покликав він.

Поверхня води взялася брижами, та юнак не виринав.

Почекавши ще трохи, Бальтазар простяг тремтливу руку і занурив її в теплу воду. Рука торкнулася плеча.

З бака раптом висунулася мокра голова Іхтіандра. Юнак виринув з води по плечі і запитав:

— Хто це? Чого вам треба?

Бальтазар впав навколішки і, простягаючи руки, швидко заговорив:

— Іхтіандре! До тебе прийшов твій батько! Твій справжній батько! Сальватор — не батько. Сальватор — лиха людина. Він спотворив тебе… Іхтіандре! Іхтіандре! Ну глянь-бо на мене уважніше, Невже ти не пізнаєш свого батька?

Вода поволі збігала з густого волосся юнака на бліде обличчя і капала з підборіддя. Сумний, трохи здивований, дивився він на старого індіанця.

— Я вас не знаю, — відповів юнак.

— Іхтіандре! — закричав Бальтазар. — Придивись до мене краще! — І старий індіанець схопив раптом голову юнака, притулив до себе і почав вкривати її поцілунками, проливаючи гарячі сльози.