Військова спецслужба УГА вдавалася і до створення підпільних осередків на окупованій Польщею території. 16 березня 1919 р. у Львові польська контррозвідка викрила українську підпільну воєнізовану організацію, що нараховувала до 700 членів, в тому числі 350 робітників-залізничників. Вона мала на озброєнні 4 кулемети, кожен з бойовиків - гвинтівку з 40 набоями. Організація вела розвідувальну і пропагандистську роботу, готувалась до збройного виступу. Її провідники Фоліс і Саломович були розстріляні, пройшли масові арешти робітників. При цьому затримали одного з керівників підпілля, агента розвідки ЗУНР Л.Ганкевича [542].

В доповіді співробітника закордонного відділу Генштабу Армії УНР А.Рибчука йдеться про те, що 22 жовтня 1919 р. у Львові польська спецслужба заарештувала М.Оссовську, яка ефективно допомагала Л.Ганкевичу залучати вояків до УГА. Всього у цій справі було затримано 40 осіб. Арешти агентів розвідки ЗУНР використовувались поляками як привід для розгортання масових репресій проти українського населення міста [543].

Розвідувальну роботу спецслужб ЗУНР на окупованій території Галичини ускладнював жорсткий контррозвідувальний контроль спецслужб Польщі. Так, у Львові польська контррозвідка, дирекція поліції і військова адміністрація встановили тотальне стеження за всіма українськими політичними, комерційними, культурними і молодіжними організаціями, що перешкоджало використанню їх українською розвідкою як прикриття, а також реалізації планів збройних виступів проти окупантів [544].

Становить інтерес організація контррозвідувального обслуговування Збройних сил ЗУНР. З перших днів свого існування вони стали об'єктом розвідувально-підривної роботи польських спецслужб. Останні намагалися вкорінити свою агентуру в середовище військовослужбовців УГА, вербувати членів її командного складу. Крім того, до вербовки вояків і командирів УГА були причетні спецслужби й інших ворожих ЗУНР держав. Так, румунською розвідкою був завербований і займався шпигунством на її користь начальник штабу 1-го корпусу УГА Вурмбрант. На чеську розвідку працював старший офіцер Зегорош [545]. Намагаючись завербувати українських старшин, іноземні спецслужби застосовували проти них методи фізичного й морального тиску. Наприклад, 19 травня 1919 р. від Начальної Команди УГА поїхали на переговори про перемир'я з поляками підполковник Фідлер і сотник Колтунюк, які були затримані в штабі польського генерала Галлера у Любліні. Парламентерів УГА офіцери польської та союзної Польщі французької розвідок почали допитувати про стан, дислокацію, командний склад УГА. Затриманим українським офіцерам погрожували зброєю, знущалися над ними, не давали спати тощо [546].

Іноземні спецслужби вели й диверсійно-підривну діяльність проти УГА. Активна пропаганда в її середовищі велася спецслужбами Польщі, РСФРР і російського "білого" руху, а також емісарами ворожих українській республіканській державності політичних кіл "гетьманців" [547]. Цілком імовірно, що спалах епідемії тифу серед вояків УГА влітку-восені 1919 р. був наслідком діверсійної акції її противників. До шпиталів потрапило щонайменше 10 тис. військовослужбовців, а загальна чисельність армії скоротилася до 10 тис. багнетів. Лише в бригаді УСС щодня вмирало семеро бійців. За словами головного лікаря УГА доктора Бурачинського, "армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, а мандруючий склад трупів" [548]. Найбільшу кількість хворих на тиф мав 2-й корпус УГА, який вів наступ на Коростень, маючи противником на лівому фланзі частини польської армії Галлера. Стотисячна армія Галлера була сформована з польських громадян у Франції й кинута до Галичини, що призвело до вирішального перелому у воєнних діях на користь поляків [549].

ЗУНР мала загальнодержавний орган контррозвідки - "Державну жандармерію", про яку піде мова далі, а також військову контррозвідку УГА. Суттєвим недоліком в організації роботи зазначеної спецслужби була, на думку автора, відсутність центрального керівного органу. Підрозділи військової контррозвідки працювали на рівні корпусів та бригад і підпорядковувались розвідочному відділу Начальної Команди. Безпосередньо контррозвідувальною діяльністю займались здебільшого фахові детективи, між якими траплялись і чужинці. Їм допомагала дуже успішно й Державна жандармерія [550].

Питаннями безпеки військ та підтримання належного порядку у місцевостях їх дислокації займалися так звані помічні формації: польова жандармерія, булавні (штабні) сотні і стаційні (місцеві) команди. Це були підрозділи, що дбали про відповідний режим у бойових і прифронтових смугах. Всі вони існували лише при провідних командах - від бригадної і вище. Булавні сотні охороняли свої команди у місцях їх постою. Вони також допомагали стаційним командам, котрі відповідали за порядок у тих місцевостях, де розташовувались військові частини або команди. Їх завданням було охороняти військові установи, команди, пильнувати, щоб був лад між цивільним населенням, і підтримувати зв'язок з тими державними та самоврядними установами, які знаходились на території стаційної команди. В кожному місті чи містечку представниками військової влади виступали стаційні команди, що підлягали бригадам, корпусам чи самій Начальній Команді [551].

До послуг місцевим командам були й відділи польової жандармерії. Це були органи безпеки воєнного часу, які призначалися для виконання військово-поліцейських функцій у місцях розташування й передислокації армії. Головними їх завданнями були: збереження ладу і спокою в місцях перебування й руху військ, збір і охорона військового майна, особливо зброї та набоїв; попередження диверсійних акцій на залізничних шляхах, мостах та лініях зв'язку; протидія дезертирству; супроводження конвоїв і кур'єрів тощо. Інколи вони виконували також обов'язки Державної жандармерії (боротьба зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою) там, де її підрозділів не було.

Польова жандармерія (ПЖ) УГА була започаткована у грудні 1918 р. У зв'язку із запланованим наступом на Львів тоді був створений відділ Польової жандармерії при Команді "Групи Південь", перейменованої потім на 7-му Львівську бригаду. Такий же відділ сформували при Начальній Команді Галицької Армії. Першим керівником - командантом - ПЖ став колишній офіцер австрійської жандармерії підполковник Олександр Красіцький. Згодом аналогічні відділи створюються при командах корпусів та бригад. У лютому 1919 р. підполковник Красіцький одержав призначення команданта Державної жандармерії 30 УНР та виїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де тоді перебував уряд. Польову жандармерію УГА очолив сотник Іван Козак.

Правовою базою діяльності органу стали "Організаційні Постанови для Полевої Жандармерії Галицької Армії" та службова інструкція для Польової жандармерії, схвалені тодішнім Начальником Генеральної Булави УГА полковником Курмановичем і оголошені наказом НКГА від 12 березня 1919 р. В основу цих нормативних актів лягли аналогічні постанови для польової жандармерії колишньої австро-угорської армії з відповідним пристосуванням до організаційної системи УГА [552].

Підрозділи Польової жандармерії підлягали Начальній Команді УГА, крім того, стосовно виконання військово-поліцейських функцій вони підпорядковувалися начальникам штабів військових з'єднань, у розташуванні котрих дислокувалися. Структуру ПЖ складали: Відділ Польової жандармерії при НКГА, сотні ПЖ при командах корпусів та чети при командах бригад. Сотнями керували сотенні старшини, на яких покладався і вишкіл підлеглих вояків, а четами - досвідчені підстаршини, по змозі професійні жандарми.