— Але у нас немає часу, пане Треаро! — випалив П'ятий. — Я відчуваю небезпеку так, наче сильце здавило мені шию… наче сильце… Ліщино, поможи! — Він завищав і покотився по піску, несамовито дригаючи ногами, мов кріль, що попав у пастку. Ліщина притис його до підлоги передніми лапами, і малий трохи заспокоївся.

— Тисячу разів перепрошую, Головний Кролю! — сказав Ліщина. — Часом таке находить на нього. За хвилину він оговтається.

— Яка ганьба! Бідолаха, йому б додому та відпочити. Так, краще ти зараз же забери його з собою. Що ж, страшенно мило було з твого боку, Горіше, що ти прийшов перевідати мене. Я ретельно обдумаю все, що ти сказав. Кучмо, ти лишись на хвильку, гаразд?

Коли Ліщина з П’ятим відходили все далі від Треариного лігва, до них долинув звідти голос Головного Кроля, з різкими нотками, а в ту нотацію тільки вставлялося іноді: «Так, пане», «Ні, пане».

Кучмі, як він сам собі напророчив, «одривали голову».

3. РІШЕННЯ ЛІЩИНИ

— Невже ти, Ліщино, й справді вірив, що Головний послухає твоєї ради? Невже ти на таке розраховував?

Знов вечоріло, й Ліщина з П’ятим паслися на узліссі з двома друзями. Ожина, кріль із чорними кінчиками вух, той самий, кого налякав П’ятий минулого вечора, уважно вислухав Ліщинину розповідь про дошку з оголошенням і зауважив, що він завжди був певен: люди лишають такі речі після себе, як знаки чи повідомлення, достоту мов кролі зоставляють по собі позначки в ходах та лазах. А це інший сусіда, Кульбаба, знову навів розмову про Треару та його байдужість до страхів П’ятого.

— Сам не знаю, на що я розраховував, — одказав Ліщина. — Досі я ще ні разу не ходив до Головного Кроля. Але я думав: «Навіть якщо він не послухає, ніхто принаймні не закине мені потім, що ми не старались, як могли, застерегти його».

— То ти певен, що нам і справді є чого боятися?

— Цілком певен. Я добре знаю П’ятого.

Ожина хотів щось сказати, коли це якийсь кріль плюхнувся в зарості ведмежини й подався вгору канавою. Це був Кучма.

— Привіт, Кучмо! — кинув Ліщина. — Звільнився з вартування?

— Таки звільнився, — відповів Кучма, — і чи не назавжди.

— Та що ти кажеш?

— Я кинув Оуслу — ось що я кажу.

— Не через нас?

— Можна й так сказати. Треара уміє допекти до живого, коли його розбудять у ні-Фрітх заради якоїсь нікчемної дурниці, — так йому здається. А вже ж він мастак залити сала за шкуру. Певне, хтось інший спокійно вислухав би Головного, аби тільки зостатися при ньому, та я на таке нездатен. Я сказав йому, що пільги Оусли не так уже й багато важать для мене й що дужий кріль може запросто обійтися без колонії. Він сказав, щоб я не гарячкував і добре подумав, але я не лишуся. Красти салату й вартувати лігво Головного — це, як на мене, аж ніяк не молодецьке життя.

— Скоро нікому буде красти салату, — спокійно мовив П’ятий.

— Ага, то це ти П’ятий? — тепер помітив його Кучма. — А я шукав тебе. Я все обдумував те, що ти сказав Головному. Скажи, це ти вигадав щось таке страшне, аби повеличатись, чи це правда?

— Правда, — відповів П’ятий. — Коли б це було неправдою!

— Отже, ви покидаєте колонію?

Від такої прямоти запитання всі аж перелякались. Кульбаба пробурмотів: «Покинути колонію, пане Фрітху!» А Ожина тільки насторочив вуха й пильно подивився спочатку на Кучму, а тоді на Ліщину.

— Ми з П’ятим вирушаємо увечері, — повільно мовив Ліщина. — Не знаю до пуття, куди подамся, але візьмемо всіх, хто забажає піти.

— Добре, — сказав Кучма. — То боріть і мене з собою.

Чого-чого, а негайної підтримки когось із Оусли Ліщина аж ніяк не сподівався. Йому подумалось, що Кучма придасться їм у скруті, але дійти згоди з ним буде нелегко. Щоб він виконував накази, навіть прохання якогось крайнього? «Дарма що він з Оусли, — подумав ще Ліщина. — Хай-но ми опинимося за колонією, і я не дозволю Кучмі сваволити, а то навіщо й тікати?» А вголос тільки й сказав:

— Гаразд. Ми залюбки приймаємо тебе.

І подивився на решту кролів, що витріщалися то на Кучму, то на нього. З них перший озвався Ожина:

— Мабуть, і я подамся. Я й не певен, чи це ти, П’ятий, переконав мене. Так чи так, а в колонії забагато самців, тут не дуже розгуляєшся, якщо ти не в Оуслі. Смішно: ви боїтеся лишатись, а я боюсь тікати. Тут лисиці, там — ласиці, посередині П’ятий — як нам п’ятами накивати?

Він одкусив листочок голубики й повільно став його жувати, аби якось приховати свій страх.

— Якщо П'ятий каже правду, — мовив Ліщина, — то це означає: жоден кріль взагалі не повинен тут лишитись. Отож до того часу, як вирушати, нам треба умовити йти з нами якомога більше кролів.

— Я спробую поговорити з двома-трьома оусланцями, — сказав Кучма. — Як умовлю їх, то й приведу. Але вони якщо й підуть, то не через П’ятого. Це упосліджені, скривджені, як і я. Треба послухати П’ятого, щоб повірити. П’ятий переконав мене. Певне, це йому було таке видіння. І як він не зумів переконати Треару?

— Бо Треара не любить ухвалювати рішення, до яких додумався не він, — пояснив Ліщина. — Але умовляти його вже ніколи. Постараймося зібрати якомога більше кролів. Зустрічаємося тут, фу-Інле. І вирушаємо фу-Інле — більше не можна зволікати. Небезпека все ближче й ближче, хоч би яка вона була. До того ж, Кучмо, Головному аж ніяк не сподобається, коли він довідається, що ти підбивав до втечі оусланців. І капітан Падуб розлютиться. Їм байдуже буде, коли в колонії стане менше таких недоростків, як ми з П’ятим, але тебе вони втратити не захочуть. На твоєму місці я б добре подумав, перш ніж заводити з оусланцями розмову про втечу.

4. В ПУТЬ!

Фу-Інле означає «схід місяця». Кролі, звісно, не мають уявлення про точний час чи пунктуальність. Насправді минула година після сходу місяця, коли Ліщина і П’ятий знов вибралися із своєї нори й тихенько подалися по канаві. З ними був третій — кролик на ім’я Глао, тобто Чашечка Квітки. Глао був друг П’ятого. Biн теж був маленький, та ще й боязкий; Ліщина і П’ятий майже весь свій останній вечір у рідній колонії потратили, умовляючи Глао тікати з ними разом. Погодився Чашечка не без вагань. Страшенно потерпаючи, що ж то спіткає його за межами колонії, він вирішив, що найбезпечніше буде триматися ближче до Ліщини й робити все, як старший скаже.

Троє все ще бігли по канаві, коли це вгорі щось шелеснуло. Ліщина вмить підвів голову.

— Хто там? — спитав він. — Кульбаба?

— Ні, я Козелець! — відказав кріль, зазираючи в канаву, й важко скочив униз до них. — Ти ж пам’ятаєш мене, Ліщино? Взимку ми пересиджували великий сніг в одній норі. Кульбаба сказав мені, що ти цього вечора покидаєш колонію. То й я з тобою.

Ліщина пригадав Козельця — вайлуватого, некмітливого кроля, в чийому товаристві йому довелося пронудьгувати п’ять присипаних снігом днів. Але, думав він, зараз не час вибирати-перебирати. Може, Кучмі і вдасться умовити одного-двох, але сподіватися охочих до мандрів слід було таки не з Оусли. Здебільшого прийдуть із крайніх, ті, хто має самі прикрощі й не знає, як із них вилізти. Він саме згадував декого з таких, коли з’явився Кульбаба.

— Треба чимшвидше рушати! — сказав Кульбаба. — Я тільки умовив Козельця приєднатися до нас і заговорив до ще кількох, коли бачу: Жабрій ушпинився за мною в нору. «Що це ти затіваєш?» — причепився він до мене. Я сказав йому, що просто цікавлюся, чи нема таких кролів, котрі хотіли б полишити колонію, та він навряд чи мені повірив. Почав допитуватись, чи не ладнаю я змови проти Треари, та так підозріливо. сердито! Скажу правду, я добряче перелякався і на тому все й покинув, привів самого Козельця.

— Я не виню тебе, — відповів Ліщина. — Знаючи Жабрія, дивуюсь, як це він спершу не збив тебе з ніг, щоб спитати потім. Але хай там що, а почекаймо ще трохи. Ось-ось прибіжить Ожина.

Час минав. Кролі сиділи, припавши до землі, а місячні тіні на траві помалу посувалися на північ. Нарешті, коли Ліщина вже був зібрався скочити до нори Ожини, той вигулькнув на поверхню, а за ним аж три кролі. Одного з них, Жостіра, Ліщина знав добре. І радий був його бачити, бо той був міцний, ще й завзятий; йому б іще трохи ваги — і прийняли б його до Оусли.