— Принце Райдуго! — озвався кіт. — Я ненавиджу всіх кролів. Але я не знаю, як можна стверджувати, нібито цей кріль покрав твою моркву! Очевидно для всіх, що свідок божевільний (мов блекоти об’ївся), а заарештованого слід звільнити.

Всі присяжні погодилися з таким висновком.

— Забирайся хутчій з моїх очей, — сказав принц Райдуга Ель-аграйрі. — Заховайся, Ель-аграйро, а то я тебе тут і скалічу!

— Зараз заховаюся, мій пане, — відповів Ель-аграйра. — Але прошу тебе смиренно, забери цього кроля, якого ти заслав до нас, бо він заражає нас своєю дурістю!

Отак Гуфса мусив піти геть із принцом Райдугою, а народ Ель-аграйри зажив собі в мирі, й ніщо його більш не турбувало, крім шлункових розладів, бо кролі тоді об’їлися морквою. Та ще хвостик Трусь-трусів нескоро відбілився — так казав мій дідусь.

Кролі кажуть: «Хмара іде і другу веде». Наступного ж дня випала ще одна нагода (і драматична до того ж!) утілити ідею Ліщини в життя.

Був ранній ранок, коли кролі почали виходити на сильфлай. Довкола панувала чиста тиша, сіра прохолода. Було росяно та безвітряно.

Кучма й Срібний пригладили вуха, понюхали повітря й пострибали за своїми довгими тінями на конюшиновий вигін. Рухаючись перебіжками по короткій траві, час від часу зупиняючись, щоб скубнути листочок та розглянутись довкола, вони наблизились до неглибокої виямки. Зненацька Кучма, що біг попереду, став, а тоді припав до землі, втопивши очі в ту виямку. Хоч за травою він не міг роздивитись, але збагнув, що там сидить якась чимала тварина. Йому видно було тільки вигин білої спини. Невідома істота була завбільшки з самого Кучму. Він почекав трохи, але вона не ворушилась.

— У кого буває біла спина? — спитав Кучма Срібного.

— Хіба в кота?

— Тут не може бути котів!

— Чому ти так думаєш?

Тієї миті з виямки почулось тихе, з присвистом шипіння. І знов запала тиша.

Кучма й Срібний були про себе високої думки. Коли не рахувати Падуба, вони були єдині вцілілі представники сендлфордської Оусли. Обидва знали, що й товариші їх шанують: нежартлива сутичка з пацюками в занедбаній повітці показала, чого вони варті. Думка про те, що йому доведеться вернутися в Соти й доповісти: він надибав на незнайоме створіння і втік, не роздивившись його, — була Кучмі зовсім не до смаку. Глянувши на Срібного й помітивши, що й товариш пройнявся бойовим запалом, Кучма пішов просто до краю виямки. Срібний подався за ним.

Там сидів зовсім не кіт, а великий птах. Досі обидва в житті не бачили таких птахів. Біла пляма, яку вони розгледіли здаля, покривала тільки плечі й шию, а спина птаха була ясно-сіра. Ясно-сірі були й крила, які, облямовані довгими маховими перами з чорними кінчиками, були складені на спині, закриваючи хвоста. Темно-коричнева голова так контрастувала з білою шиєю, що виглядала чорною, і збоку здавалося, ніби птах носить чорний каптур. Кролям видно було одну темно-червону перетинчасту лапу, озброєну трьома сильними кігтями. Гострий, могутній дзьоб злегка загинався донизу. Люто зашипівши на кролів, що дивилися на нього широко розплющеними очима, птах роззявив дзьоба, показавши червону пащу й горлянку. Він спробував клюнути їх, але сам чомусь не зрушив з місця.

— Поранений, мабуть, — мовив Кучма.

— Може бути, але рани не видно. Обійду його з тилу, — сказав Срібний.

— Бережись! — застеріг його Кучма. — А то він дістане тебе!

Обходячи виямку, Срібний надто наблизився до птаха і ледве встиг відскочити, щоб уникнути миттєвого удару дзьобом.

— Мало не перебив тобі лапи! — зауважив Кучма.

Здогадуючись, що птах не може вилізти з ями, кролі сіли й почали його розглядати. І тоді він оглушливим, хрипким голосом закричав: «Ярк! Ярк! Ярк!» Від такого нечуваного на пагорбах крику луна розкотилася далеко надовкола. Кучма й Срібний крутнулись і чкурнули додому.

Не добігаючи до узлісся, вони зупинились, щоб звести дух і з гідним виглядом наблизитися до нір. Але Ліщина, що вийшов їм назустріч, зразу помітив їхні розширені зіниці й тремтячі ніздрі.

— Елілі? — спитав він.

— Прокляття! Я й сам не знаю, скажу тобі правду, — відповів Кучма. — Там сидить великий птах! У житті такого не бачив!

— Завбільшки з фазана?

— Ні, трохи менший за фазана, але більший за горлицю. Але ж лютий! — сказав Кучма.

— Це він так гучно кричав?

— Еге ж, і добряче налякав мене тим криком. Ми сиділи перед самим його носом. Але чомусь він не може зрушити з місця.

— Піду й собі гляну на нього, — вирішив Ліщина.

— Птах страшенно лютий! Ради всього святого будь обережний!

Незабаром троє кролів умостилося трохи віддалік перед птахом, а той у відчаї зиркав то на одного, то на другого. Нарешті Ліщина заговорив до птаха змішаним наріччям полів та лісів:

— Ти поранений? Не летіти?

Відповіддю було хрипке клекотливе бурмотіння, і кролі збагнули зразу, що мова його нетутешня і що прилетів він із далекого краю. Але не зразу вони зрозуміли, що саме він каже:

— Ви прийти вбити! Ярк! Ярк! Убити! Ярк! Думай, я — кінесь! Я — ще не кінесь! Я вас добре бити…

Птах швидко-швидко крутив головою, а тоді несподівано почав рити дзьобом землю. Кролі тільки тепер побачили, що перед птахом повискубувана трава й земля поколупана. Якусь хвилину він дзьобав землю тут і там, а тоді облишив і знов почав стежити за кролями.

— Мені здається, він помирає з голоду, — припустив Ліщина. — Нам би його нагодувати! Кучмо, будь ласкав, піди назбирай черв'ячків чи чогось такого!

— Чого-чого?

— Черв’ячків.

— Щоб я та збирав черв’ячків?

— Хіба вас не вчили цього діла в Оуслі?.. Ну та гаразд, я сам назбираю! — сказав Ліщина. — А ви з Срібним побудьте тут.

Однак через якусь хвилину Кучма приєднався до Ліщини в канаві, й вони заходилися гребти суху землю. Останнім часом дощів було мало, а на пагорбах черв’яки рідко трапляються навіть у дощову погоду.

— А що коли принести йому жучків, мокриць чи ще чогось такого? — запропонував Кучма.

Знайшовши кілька гнилих сучків, кролі принесли їх до виямки. Ліщина обачливо посунув одного сучка ближче до птаха.

— На! Комахи!

Птах трьома ударами розтрощив сучка й проковтнув комах, що там таїлись. Скоро у виямці утворилась купка сміття, а кролі тягли й тягли сюди все, з чого їхній новий знайомець міг добути їжу. Кучма натрапив на кінські кізяки на путівці, повиколупував, переборовши огиду, черв’яків і переніс їх по одному до ями. Ліщина похвалив його, але Кучма тільки пробурмотів:

— Гляди, не розкажи про ці мої подвиги сорокам! Зроду-віку жоден кріль не займався черв’яками!

Кролі вже з ніг падали від утоми, коли птах перестав їсти й подивився на Ліщину.

— Кіншати їсти, — сказав він і спитав: — Нашо ти се робити?

— Ти поранений? — спитав Ліщина.

Птах підозріливо зиркнув на нього.

— Ні, не поранений! Багато битись! Трохи тут сидіти, потім летіти геть.

— Сидіти тут — тобі кінець! — сказав Ліщина. — Погане місце! Прийде гомба, прийде яструб!

— Всіх к шорту! Битись багато!

— Ай справді, він добряче повоює! — мовив Кучма, захоплено дивлячись на двовершковий дзьоб птаха й товсту шию.

— Ми не хочемо тебе вбивати, — сказав Ліщина. Лишатися тут — тобі кінець! Ми хочемо допомогти тобі,

— Не бреши!

— Ходімо! — зараз же сказав Ліщина товаришам. — Нехай він побуде сам. Хай трохи побореться з яструбом!

І звільна пострибав геть.

— На що ти сподіваєшся, Ліщино? Це ж дикун і грубіян! З таким не подружиш! — висловив думку Срібний.

— Може, й твоя правда, — відказав Ліщина. — Але яке нам пуття, скажімо, з синиці чи вільшанки? Вони все товчуться на місці. Нам потрібна велика птиця!

Після обід Ліщина розпоряджався, що і як ще треба зробити в колонії. Соти були вже майже вивершені, хоча кролі — непослідовний народ і можуть удосконалювати свої оселі без кінця. Тунелі, ходи, лігва — все помалу набувало належної форми.