— Ліщино, Ліщино-ра! — долинув голос Чашечки з-за кущиків бедринцю. — По улоговині біжить лисиця!

32. ЧЕРЕЗ ЗАЛІЗНИЦЮ

Дехто гадає, ніби кролі більшу частину свого життя лиш те й роблять, що рятуються від лисиць. Звісно, кожен кріль боїться лисиці й, зачувши її запах, кинеться навтікача. Але скільки кролів проживають життя, ні разу не побачивши лисиці! І зовсім небагато стають жертвою ворога, що має такий сильний запах і не збіжить за кролем. Лисиця, полюючи кролів, скрадається звичайно з підвітряного боку попід якимсь укриттям, скажімо, чагарями, до узлісся. Тоді, якщо їй поталанить підступитися досить близько до кролів, що пасуться в полі чи на пагорку, вона тихенько заляже й чекатиме слушної нагоди, щоб вискочити й хапонути. Кажуть, буцімто вона іноді гіпнотизує кролів, як ласиця своїми танцями: качається по траві, виграє, непомітно опиняючись ближче й ближче до кролів, аж поки зможе зробити блискавичний стрибок до жертви. Але хай там як, а можна сказати напевне, що рудій кумасі не кролі на думці, коли вона чимчикує собі по балці, залитій надвечірнім світлом.

Ні сам Ліщина, ні його кролі ні разу не бачили лисиці, але вони добре знали, що коли вже лисицю побачили завчасу, та ще на відкритій місцевості, то вона не являє собою небезпеки. Однак Ліщина зрозумів, що з його боку було недбальством дозволити всім скупчитися довкола оповідача й не виставити вартового. Вітерець ледь подихав, але дув він із північного сходу, тож лисиця, біжучи по улоговині з заходу, могла вискочити просто на них зненацька. Від такої небезпеки їх і врятували П’ятий і Чашечка, відійшовши від гурту на край схилу. В цю мить тривоги Ліщині сяйнуло: це ж П’ятий, не бажаючи давати Головному пораду в присутності інших, скористався з Чашеччиного страху і сам, без наказу, став на чати.

Ліщина швидко оцінив обстановку. Якщо лисиця не близько, їм треба просто тікати. Поблизу ліс, треба тільки пірнути в нього і, не гублячи одне одного з поля зору, продовжувати свій шлях. Ліщина розсунув стовбури лопухів і визирнув.

— Чи далеко лисиця? — спитав він. — І де П’ятий?

— Я тут! — озвався П’ятий з-під куща шипшини. Він не повернув голови, коли Ліщина підійшов і став поруч нього. — А он і лисиця! — додав він.

Ліщина глянув туди, куди був спрямований погляд П'ятого.

З-під їхніх ніг починався нерівний, порослий бур’янами схил улоговини — довгої балки, яку на півночі облямовував Цезарів Пояс. Останні промені сонця, пробиваючись крізь листя дерев, освітлювали схил. Лисиця бігла внизу й досі ще була далеченько від них. Хоч вітерець дув від кролів до неї і міг донести їхній запах, несхоже було, щоб вона ними особливо цікавилась. Вона спокійно, мов собака, трюхикала собі по дну улоговини, опустивши донизу білий кінчик хвоста. Кролі добре бачили згори її піщано-буру шубку, темні лапи й вуха. Навіть, зараз, бувши не в мисливському настрої, вона здалася нашим подорожанам такою хижою та підступною, що бідолашні спостерігачі затремтіли. Та ось лисиця зайшла за будяки, і Ліщина з П’ятим вернулися до гурту.

— Ходімо звідси! — сказав Ліщина. — Хоч, може, комусь і хотілося б побачити лисицю, та краще не зараз. За мною!

Хотів уже повести їх геть від цього місця, коли це якийсь кріль, грубо відштовхнувши його плечем, проскочив повз П’ятого і шугнув у балку. Ліщина став і вражено роззирнувся.

— Хто це побіг до лисиці в зуби? — спитав він.

— Кучма! — відповів спантеличений П’ятий.

Обидва кинулися назад до спостережного поста під кущем шипшини й подивилися вниз. На очах у них Кучма великими стрибками прямував до дна улоговини, навперейми лисиці. Ліщині й П’ятому перехопило подих. Ось Кучма вже близько, та лисиця все не звертає на нього уваги…

— Ліщино, — озвався ззаду Срібний, — може, я?..

— Всі сидіть тихо! — звелів Ліщина. — 3 місця ані руш!

Коли між ними лишалося не більше тридцяти метрів, лисиця помітила кроля, що наближався до неї. Вона зупинилась на мить, а тоді затрюхикала далі. Майже під самим лисячим носом Кучма раптом крутнувся і закульгав нагору північним схилом, до дерев пояса. Лисиця знов повагалась, а тоді, мовби знехотя, подалася за кролем.

— І що йому стрелило в голову? — пробурмотів Ожина.

— Може, хоче відвести лисицю чимдалі від загону? — припустив П’ятий.

— Це зовсім зайве! Нам просто треба було йти геть!

— Клятий дурень! — вирвалось у Ліщини. — Ніколи ще мене не брало таке зло!

Тим часом лисиця наддала ходи. Здавалось, вона тепер наздоганяє Кучму. Сонце вже сіло, і в сутіні вони тільки роздивились, як Кучма шаснув у кущі. Лисиця — за ним. Запала тиша, а тоді передсмертний кролячий зойк долинув до улоговини, що повнилася темнотою.

— О Фрітх і Інле! — скрикнув, тупнувши, Ожина. Чашечка повернувся, щоб бігти геть. Ліщина не зворухнувся.

— Рушаємо, Ліщино? — сказав Срібний. — Ми вже нічим не допоможемо Кучмі!

Він ще й не договорив цих слів, як із лісу раптом вискочив Кучма. Перш ніж кролі збагнули, що він зостався цілий і неушкоджений, Кучма єдиним ривком перетнув простір між лісом і товаришами й опинився серед них.

— Швидко! — вигукнув він. — Мерщій забираймося звідси!

— Постривай! Ось я з тобою поговорю! — крижаним тоном вимовив Ліщина. — Ти так старався, щоб загинути, — просто ліз до лисиці в пащу! А зараз посидь мовчечки!

Ліщина відвернувся і вдав, ніби дивиться через, улоговину, хоча вже геть споночіло й нічого там не було видно. За спиною в нього неспокійно заворушилися кролі. Декого почало охоплювати схоже на сон почуття нереальності. Довгий день, проведений у відкритому полі, поросла високими бур’янами улоговина під боком, страшна казка, яку вони щойно почули, раптова поява лисиці, потрясіння, викликане незбагненною Кучминою пригодою, — все, нагромадившись одне на одне, приголомшило їх, притупило й виснажило їхній розум.

— Швидше виводь їх звідси, Ліщино, поки в них не почався тхарн! — прошепотів П’ятий.

Ліщина рвучко обернувся до загону.

— Ніякої лисиці немає! — бадьоро оголосив він. — Вона пішла собі, й ми підем! Тільки благаю вас, тримайтеся всі вкупі! Бо коли хтось загубиться поночі, ми його навряд чи знайдемо. І затямте: якщо наскочимо на чужих кролів, зразу ж нападаємо! А питати будемо хіба як захопимо кого в полон!

Вони подалися попід південним краєм лісу й по одному та по двоє перебігли безлюдну дорогу. Помалу в головах їхніх проясніло. Вони опинилися на відкритих полях, що їх обробляли люди.

Коли загін пройшов чималу відстань, повсякчас зупиняючись, щоб прислухатись і принюхатись, а тоді перебігаючи по одному від укриття до укриття, Ліщина відчув, що вже можна дати всім перепочинок. Поставивши варту, він відвів Кучму набік.

— Я дуже сердитий на тебе, — сказав він. — Ти — єдиний кріль, без якого ми зараз ніяк не можемо обійтися, і ти вихоплюєшся, важиш отак по-дурному головою. Потреби в цьому ніякісінької не було. Як розуміти твій вчинок?

— Авжеж, я встругнув дурницю! — признався Кучма. — Цілий день я був напружений до краю, думаючи про те, що чекає на мене в Ефрафі, страшенно нервувався. В таких випадках мені неодмінно треба щось зробити: чи побитися з кимось, чи ризикнути головою. Мені подумалось: якщо я зумію постригти ту лисицю в дурні, то перестану турбуватися про другу справу. І зараз я почуваюсь куди краще!

— Спробувавши наслідувати Ель-аграйру! Телепню, ти ж міг віддати своє життя за нізащо! Ми вже думали, що ти пропав. Але скажи: що сталося з тобою в кущах? Чому ти так кричав, якщо з тобою нічого не скоїлось?

— То не я кричав! — відповів Кучма. — Сталося щось дуже дивне, і боюсь, це не на добро! Розумієш, я хотів заманити лисицю в ліс, а тоді вернутися до вас. Ну, добігши до кущів, я перестав кульгати й почав набирати справжню швидкість, коли це зненацька наштовхнувся на гурт чужих кролів. Вони йшли просто на мене! Так ніби прямували до тієї улоговини. Звісно, я не встиг їх як слід розгледіти, але всі вони видалися мені здоровецькими хлоп’ятами. «Бережіться! Тікайте!» — тільки й встиг я крикнути їм, але вони ні сіло ні впало кинулися мені навперейми. Один із них гукнув: «Стій!» — чи щось таке і заступив мені дорогу. То я збив його з ніг — а що мені лишалося робити? — й помчав далі. А тоді почув той жахливий вереск. Звісно, я припустив ще швидше, вискочив з лісу й прибіг до вас.