Невимушеним прогулянковим кроком трійця попрямувала вулицею Оленячий брід у напрямі квартир «синіх шведів» і запорозької сотні…

15 травня 1730р. від Р.Х., Салоніки,

дім гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика

– Мій пане, до вас прибув відвідувач.

Мовивши це, Алі завмер на порозі кімнати, всім своїм виглядом демонструючи ввічливу пошану до високородної персони та водночас готовність запобігти будь-яким небажаним діям бранця. Втім, таким начальник охорони лишався завжди – а бачилися вони протягом останніх восьми років щодня. Фактично, від того самого моменту, як гетьмана доправили сюди з Бендер, де він намагався шукати підтримки султана…

Бендери, ті самі Бендери, де сімнадцять років тому вони обороняли Карла Дванадцятого. Прокляте містечко!!! Е-е-ех-х-х, знати б наперед, як там воно складеться!..

Дев'ять років тому в Ганновері він розлучився зі старшеньким своїм сином Григорієм і поїхав до Молдавії, бо тоді все ще сподівався переконати султана негайно розпочати війну проти московитів. Думав розпалити честолюбство турків, нагадавши Ахмеду III про славетну перемогу антиросійського союзу на берегах Пруту.

Втім, як з'ясувалося, султан мав свої плани щодо козаків. До пропозиції Орлика поставився нібито схвально, проте відповідав якось неоднозначно. Насамкінець, запропонував зустрітися у Салоніках, щоб вирішити все остаточно. Проте тут на гетьмана вже очікував Алі, який дуже ввічливо, проте твердо дав зрозуміти, що повелитель правовірних з'явиться тут дуже нескоро… а якщо навіть з'явиться, то з гетьманом Орликом, швидше за все, не зустрічатиметься. Та й загалом, віднині пан гетьман не має права переступати порога цього будинку, аж до подальших вказівок повелителя правовірних…

Мета подібного кроку невдовзі стала цілковито зрозумілою: за деякий час Ахмед III розпочав-таки війну, але не проти Московії (чи то пак Росії – як наказав іменувати свою імперію цар Петро), а проти… Персії! Що ж до гетьмана Орлика, то султану було вигідно утримувати його під рукою, немовби сторожового пса: нехай мовчки лютує під домашнім арештом, нехай накопичує в душі злість і ненависть, щоб у слушну мить вибухнути подібно до ядра!

У ту саму слушну мить, коли повелитель правовірних вважатиме за потрібне розпочати наступ на північних гяурів[13]. Отут і стане у нагоді гетьман Пилип Орлик разом зі своїми козаками!

Ду-у-уже навіть згодиться…

Відтоді московити час від часу вимагали від султана видачі їм на суд і розправу «підлого зрадника», погрожуючи збройною експедицією у глиб Османської імперії. Розуміючи, що цього не станеться, Ахмед III щоразу обіцяв подумати.

Таким чином, Пилип Орлик сидів під домашнім арештом у Салоніках ось уже дев'ятий рік. Щоб не збожеволіти від бездіяльності, навіть почав писати «Щоденник мандрівника»…[14]

А от щодо відвідувачів, то їх допускали сюди нечасто. Цікаво, хто згадав про султанського бранця нині?..

– Я не чекаю на гостей.

– Знаю, мій пане. – Алі ввічливо вклонився.

– Тоді перекажи, аби незнайомець забирався геть.

– Він дуже-дуже наполягає на побаченні, мій пане!

Наполягає?!

Отакої…

Між іншим, несподіваний візитер мусив надати головному тюремникові якісь переконливі докази щодо свого права побачитися з в'язнем, інакше Алі навіть доповідати не став би про нього! Що це все означає?..

Гетьман кинув спідлоба похмурий погляд на головного тюремника і запитав далі:

– Ти знаєш його? Бачив бодай колись раніше?

– Ні, мій пане, я бачу його вперше у житті.

Гетьман зміряв начальника охорони недовірливим поглядом від маківки до п'ят (ясна річ, вимагати від Алі пояснень – справа марна, все одно не відповість!) і пробурмотів:

– Хто ж він такий є?

– Іноземець.

– А як назвався?

– Капітаном гвардії Його Величності шведського короля Густавом Бартелем, мій пане.

«Шведського короля!..» – солодким відлунням відгукнулося у змученому серці бранця.

Ще б пак, адже у Швеції, у далекому Стокгольмі, перебуває його родина і всі козаки, вірні слову, даному ще покійному Івану Мазепі!..

Хоча з іншого боку…

Так – цілком можливо, то є пастка! Його і бідолашної Украйни воріженьки далеко, далеко не дурні! Вони знають, яким чином і на чому можна підманути багаторічного бранця.

Обережно, Пилипе, обережно…

І гетьман запитав начальника охорони доволі стримано:

– А може, ти бодай щось чув заздалегідь про візит цього капітана?

– Не чув, мій пане, присягаюся Великим Аллахом!

– Не помиляєшся?

– Як можна, мій пане?!

Так-так, схоже, тюремник не бреше. Та й навіщо брехати?! Адже за бранця він головою відповідає, і якщо з гетьманом бодай щось зле станеться – і сам Алі, й усі його яничари сконають або на палях, або у киплячій олії.

– Ти знаєш, звідкіля цей капітан взявся у Салоніках?

– Він стверджує, нібито прибув буквально щойно.

– І одразу побажав побачити мене?

– Так, мій пане, одразу, тільки-но прибув.

А може, то ніяка не пастка?..

А раптом це справжній посланець від коханої його дружиноньки чи когось із діточок?! А він тут ще думає, вагається!!!

Хоча…

Ні-ні, все ж таки треба бути обачливішим.

І бранець мовив:

– Гаразд, я прийму цього Густава Бартеля. Тільки не наодинці, а…

– Звісно, мій пане, звісно! Я і ще двоє яничарів будемо разом з вами, інакше не можна.

Алі ввічливо вклонився і вийшов геть, Пилип Орлик завмер посеред просторої кімнати. Проте мимоволі подався уперед, тільки-но супроводжуваний яничарами та головним тюремником шведський капітан переступив поріг кімнати.

– Маю честь відрекомендуватися: Густав Бартель, гвардії капітан Його Величності… – мовив візитер, одночасно ввічливо вклоняючись. Та не дослухавши, гетьман лише махнув тюремникові рукою і розчулено пробурмотів:

– Залиш нас із цим чоловіком сам на сам… І ти, і твої вояки…

– А чи не занадто ви, пане мій!.. – підвищив голос Алі.

– Залиште нас удвох, прошу!.. – Тепер Орлик також підвищив голос. Хоча вже давно, здавалось би, змирився із становищем арештанта.

– Як же так, мій пане?!

Мабуть, подумки бідолашний Алі вже бачив себе настромленим на довжелезну палю або зануреним по шию у киплячу олію.

– Господом Богом присягаюся і своєю козацькою честю, що ні я, ані мій нинішній гість не вживатимемо ніяких кроків на порушення мого нинішнього статусу. Можеш не боятися того.

Гетьман заповзято перехрестився.

– Гаразд, як мій пан побажає, так нехай і буде.

Алі обернувся до яничарів, махнув рукою, і тюремники пішли геть. Тільки-но двері за ними зачинилися, як Пилип Орлик кинувся до візитера, міцно обійняв його, тричі розцілував і мовив розчулено:

– Ну, ось я й дочекався нарешті побачення з рідною людиною!

– Вітаю вас, батьку!

– Грицю!..

– Батьку!..

– А чом це ми стоїмо?! Ти ж, либонь, притомився з дороги.

Вони пішли у глиб кімнати й всілися на подушки дивана. Гетьман відсунувся подалі та, примруживши очі, почав оглядати сина. Зовсім дорослим чоловіком уже став!..

Пан капітан шведської гвардії Густав Бартель…

– А що це, Грицю мій дорогий, за лицедійство?! Чого ти справжнім ім'ям не назвався? Ти ж до батька рідного йшов, не до чужого.

– Ваша правда – до батька. Але ж через чужих людей!..

– Це люди султана Ахмеда…

– Так-так, знаю. Проте все ж варто бути обережнішим.

– Навіть з ними?

– Чи забули ви, батьку, про сумну долю Войнаровського?

– Авжеж, синку, я все пам'ятаю… – зітхнув гетьман і додав сумовито: – І розумію твої перестороги. Так-так, синку, жадоба людська не знає меж, і хоч як ці яничари бояться свого султана, та навіть вони не відмовляться від жменьки золота в обмін на будь-які відомості про неочікуваних гостей ув'язненого у Салоніках козацького гетьмана. Маєш рацію, синку, маєш рацію…