Деякий час вони мовчали.

– Але не журіться, батьку! – Григорій раптом пожвавішав. – Схоже, наша зірка сходить на небосхилі, і найближчим часом усе може змінитися на краще.

– Що ти маєш на увазі, Грицю?

– Чи відомо вам, що відбувається зараз у новій імперській столиці московитів – у Санкт-Петербурзі?

– Гадаю, ти й сам чудово розумієш, що людина у моєму становищі… – почав гетьман. Не дослухавши, Григорій кивнув і мовив:

– То ось вам, батьку, втішна новина: чотири місяці тому імператор Петро Другий помер від віспи…

– Та що ти кажеш?! – Від несподіванки Пилип Орлик аж звівся на рівні.

– Замість нього на імперський стіл зійшла Анна Іванівна. Чи розумієте, що такий хід подій означає наближення солодкої миті визволення нашої рідної Украйни з московських обіймів?!

Гетьман постояв деякий час із закам'янілим обличчям, схопившись за серце, що несамовито калатало у грудях, потім повільно опустився на диван і мовив неслухняними губами:

– Наскільки я розумію, саме з цією доброю звісткою і пов'язана твоя поява тут, у султанських володіннях…

– Вірно розумієте, батьку.

– Отже, стара ідея створення антимосковської коаліції…

– Сьогодні вона на часі, як ніколи раніше!

– І тобі доручено…

– Я маю доручення від французького міністра закордонних справ маркіза де Шовлена зустрітися щонайменше з їхнім послом у Стамбулі Вільнєвим.

– То твій шлях нині лежить до Стамбула?

– Так, батьку. Сюди я звернув спеціально, щоб таємно зустрітися і провести деякий час із вами. Розуміючи ваше становище, мені це дозволили.

– Дякую, Грицю, дякую за твою синовню любов і повагу!

– Ну що ви, батьку?! За таке не дякують…

– А цей посол Вільнєв…

– Ви маєте якісь сумніви?..

– Ти певен, що для тебе подібна подорож безпечна?

Григорій на мить замислився, потім мовив повільно:

– Не я один – уся козацька нація обрала небезпечну долю, понад двадцять років тому вирішивши битися з московитами за Украйну не на життя, а на смерть.

– Добре сказано, Грицю… І все ж, як щодо твоєї нинішньої місії?

– Що саме вас бентежить, батьку?

– От я, приміром, відправився свого часу шукати милості турецького султана, натомість… – Він тяжко зітхнув. – Натомість став заручником чужої волі. Хоча треба визнати, все могло скінчитися навіть гірше.

– Я намагався бути вкрай уважним і обережним – от і все, що можу сказати. Принаймні перебуваючи у Франції, відчув саму лише зацікавленість нашими справами як з боку маркіза де Шовлена, так і від самого кардинала Флері. Жодних лихих ознак… принаймні наскільки можна судити!

– Ну, вони-то у Парижі, а от цей Вільнєв…

– Його мають попередити про мій візит заздалегідь, а там…

Григорій лише руками розвів і закінчив:

– А там, батьку, на все воля Божа!

– Ой, Грицю, Грицю, у небезпечні ігри ти нині граєш!.. – зітхнув гетьман. – Надто довгі руки й надто велику ненависть до нас мають московити. Пам'ятаєш, як нас ледь не схопили спочатку у Гамбурзі[15], а потім у Ганновері?[16]

– Ще б пак!

– А не боїшся, що московські шпигуни перекуплять посла Вільнєва чи перехоплять посланця, котрий має попередити його про твій візит?

– Доводиться ризикувати, батьку, що поробиш!..

– Не хочу, аби найстарший мій синок… звісно, не дай Боже… – Гетьман швидко перехрестився. – Не хочу, щоб ти опинився у такому самому становищі, як-от я… а то й у гіршому!

– Але ж якщо пощастить, то через Вільнєва я вийду на переговори із самим султаном Ахмедом!

– Ти певен, синку?..

– Принаймні маркіз де Шовлен запевнив, що саме таке доручення французькому послу я везу у таємних листах. Як на мене, заради цього варто й ризикнути.

Пилип Орлик замислився, а Григорій продовжив із захватом:

– Якщо все воно так і є!.. Якщо тільки все станеться, як гадається!..

– Якщо Швеція, Франція і Османська імперія поєднаються в потужний кулак!.. – підхопив гетьман, раптом замруживши очі, немовби намагаючись стримати мимовільні сльози радості на очах.

– А коли до того ж вдасться затвердити на польському престолі тестя короля Луї – Станіслава Лещинського!..

– Помовч, синку… Будь ласка, помовч трішечки.

– Вам зле, батьку? – Григорій стурбовано дивився на стомленого життям літнього чоловіка, який ніяк не міг подолати хвилювання.

– Надто все це несподівано, Грицю.

– Я розумію…

– Ні, не розумієш! Просидіти гордим павичем вісім років, втративши при цьому одного з синів!..[17] Цілих вісім років у цій золотій клітці, – широким жестом гетьман обвів розкішну кімнату, – щоб нарешті злетіти у чисте небо гордовитим білим лебедем!.. Не розумієш, синку мій, – і в цьому твоє щастя.

– Обіцяю, батьку, що зроблю все можливе… ба навіть неможливе задля того, щоб нарешті так усе і сталося! І щоб звільнення ваше та торжество української справи стали реальністю якнайшвидше!..

Під впливом потужного внутрішнього пориву Григорій скочив з дивана, впав на коліна перед гетьманом, той поклав руки йому на плечі й урочисто мовив:

– Боже, благослови тебе, синку мій! Благослови тебе і святу місію твою, бо віднині доля всієї Украйни знаходиться в руках твоїх!

– Дякую, батьку.

– Будь достойним амбасадором козацької нації, пам'ятай завжди і всюди, що то є висока честь і величезна відповідальність водночас!

– Дякую, батьку, – пам'ятатиму.

– Поводься достойно і не осором славетне ім'я наше – ім'я роду Орликів!

– Не осоромлю, батьку, нізащо не осоромлю…

Вони підвелися, гетьман знов тричі обійняв та розцілував сина, як і при зустрічі. А далі мовив:

– Ну гаразд, Грицю, годі на сьогодні про справи серйозні. Тим паче, ти сказав, що затримаєшся у Салоніках на певний час?

– Так.

– Отже, ще встигнемо поговорити про це. А зараз розкажи мені все, що знаєш про всю нашу сім'ю. Матусю Ганну, кохану мою дружиноньку, давно бачив? А сестер? А брата Яшуньку?..

– Давненько ми не бачилися, на жаль! – Григорій мимовільно зітхнув. – Ви ж добре розумієте, що я на королівській службі, а їм краще не надто привертати до себе увагу… навіть живучи у Швеції. От навіть Настя так поводиться – хоча вона давно вже стала фру Штайнфліхт.[18]

– А я й досі онуків на руках не тримав, – у тон йому зауважив Пилип Орлик, але, поборовши сум, трусонув головою й мовив: – Та будемо сподіватися, найближчим часом усе зміниться на краще. Тепер же розповіси мені, що тільки знаєш. Бо хоч тобі відомо не надто багато, та я і того не знаю.

І примостившись на дивані якнайзручніше, наказав:

– Ну ж бо, розповідай!

Середина червня 1730 р. від Р.Х.,

Стамбул, російська резиденція

– Прошу, прошу, капітане, знайомтеся, не соромтеся: це товариш мій, і зветься він Неплюєвим. Ви його той… любіть і шануйте – бо він, знаєте, як вправно шпагою володіє?! Х-х-ха – й ваших нема!..

Неплюєв так і розплився у щирій посмішці, хоча на душі в нього було гірко, немовби з перепою. Ні, це ж треба, щоб отак поталанило цьому Вишнякову, дідько лисий його забирай?! От справді, чом би це третього дня саме йому – Івану Неплюєву – було не завітати у гості до Єрусалимського патріарха?.. Зараз би не Вишняков, а він торжествував над конкурентом, представляючи гостя…

Вельми, вельми, вельми ці-ка-во-го гостя!..

Чорти б його вхопили… разом із Вишняковим!!!

Між тим, прибулець низько вклонився й мовив:

– Дозвольте відрекомендуватися: капітан швейцарської гвардії Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого Якоб Хаґ – завжди до ваших послуг!

Потім одразу ж задер голову й почав оглядати стіни та стелю кімнати виряченими очима, немовби шукаючи там щось дуже важливе.