— Отже, гобліни розповіли нам про Міністерство теології і лорда Боріела. Бенджамін сказав, що він із Джерардом Хуком повинні прокрастися в міністерство, а Франс Брокман і Том Мендем мусили з’ясувати все про лорда Боріела.

— Вони зробили це?

— Ми не знаємо. Вони не повернулися. Фардере Корам, схоже, про все, що ми робили, вони знали заздалегідь. Вони і Франса, і Тома схопили, щойно ті наблизилися до лорда Боріела.

— Повернемося до Бенджаміна, — сказав Фардер Корам, почувши, що дихання Джакоба стає жорсткішим і очі заплющуються від болю.

Деймон Джакоба видав звук, сповнений страху і любові, а жінка підійшла ближче, затискуючи рот руками, але промовчала, і деймон насилу продовжив:

— Бенджамін, Джерард і ми пішли в міністерство в Уайт-Хол. Там ми знайшли невеликий чорний хід, який не дуже старанно охороняли, і ми залишилися надворі на сторожі, а вони відчинили двері і пішли всередину. Не пройшло й хвилини, як ми почули крик жаху, і деймон Бенджаміна вилетів і підлетів до нас, прохаючи про допомогу, а потім повернувся назад. Ми витягли свій ніж і побігли за ним. Всередині було темно і повно якихось невідомих створінь, які лякали своїми рухами і звуками. Ми пробиралися крізь них, але вгорі почувся шум і моторошний крик, Бенджамін і його деймон впали з великих сходів. Деймон намагався підтримати та вхопити його, але все марно — вони впали на кам’яну підлогу і загинули.

Ми зовсім не бачили Джерарда, але чули, як він кричав. Ми так злякались, що не могли поворухнутися, а потім стріла глибоко встромилася у наше плече…

Голос деймона слабшав, і поранений видав протяжний стогін. Фардер Корам підсунувся до нього й обережно відгорнув ковдру — з його плеча в рані із запеченою кров’ю стирчала оперена стріла. Вона так глибоко простромила тіло чоловіка, що над шкірою стирчали лише шість дюймів. Ліра відчула запаморочення.

З пристані почувся шум кроків і голосів. Фардер Корам підвівся і сказав:

— Прийшов лікар, Джакобе. Зараз ми залишимо тебе. Нас чекає довга розмова, коли ти одужаєш.

Старий погладив жінку по плечу, коли вони виходили. Ліра притиснулася ближче до нього, тому що навколо вже зібрався натовп, усі шепотіли, хтось показував на неї пальцями. Фардер Корам наказав Пітеру Хокеру зараз же йти до Джона Фаа, а потім звернувся до неї:

— Ліро, щойно ми дізнаємось, чи буде Джакоб жити, ми маємо знову поговорити про алетіометр. Зараз іди, відпочинь, дитино, ми пришлемо по тебе.

Ліра поплентала на зарослий очеретом берег і сіла на ньому, кидаючи у воду камінці. Вона не відчувала ні задоволення, ні гордості від того, що могла читати алетіометр, лише страх. Яка б сила не змушувала ту стрілку обертатися чи зупинятися, це було розумне створіння.

— Я впевнена, що це дух, — сказала Ліра і припинила кидати камінці в болото.

— Я побачив би духа, якби він там був, — відповів Пантелеймон. — Як того привида з Голдстоу. Я його бачив, а ти — ні.

— Існує багато різних духів, — сказала Ліра незадоволено. — Ти не можеш всіх їх бачити. Як щодо тих мертвих учених без голів? Я бачила їх, пам’ятаєш?

— То було лише нічне видіння.

— Ні. То були справжні духи, і ти це знаєш, але який би дух не повертав цю кляту стрілку, він не з тих, про кого ми знаємо.

— Може, це не дух, — вперто сказав Пантелеймон.

— Добре, що ж тоді?

— Може… Це можуть бути елементарні частинки.

Вона глузливо всміхнулася.

— Мабуть, це так! — наполягав він. — Пам’ятаєш, фотомлин в Габріелі? Отож.

У коледжі Габріеля, на вівтарі в молитовні зберігалася святиня, вкрита (тепер Ліра відзначила це) чорною оксамитовою тканиною, такою самою, у якій лежав алетіометр. Вона бачила цей предмет, коли супроводжувала бібліотекаря Джордана, який приїжджав туди у справах. Тоді заступник єпископа з побожним трепетом зняв тканину, і вони побачили затемнений скляний купол, всередині якого було щось незрозуміле. Заступник єпископа смикнув за мотузку, щоб відчинити віконниці нагорі, і сонячний промінь упав просто на купол. Після цього він почав прояснюватися: всередині була маленька річ, схожа на флюгер із чотирма крилами, білими з одного боку і чорними з другого. Коли промінь освітив цей предмет, він почав обертатися. Заступник єпископа пояснив, що це явище ілюструє думку: чорнота неосвіченості боїться світла, в той час як мудрість білого намагається використати його. Ліра запам’ятала ці слова, але маленькі вертушки були цікаві самі по собі, що б вони не позначали. Це явище виникало під дією фотонів, пояснив їй бібліотекар, коли вони поверталися додому в Джордан.

Тому, мабуть, Пантелеймон мав рацію. Якщо елементарні частинки могли обертати фотомлин, безсумнівно, вони могли також впливати на стрілку, але це продовжувало непокоїти її.

— Ліро! Ліро!

Це Тоні Коста махав їй з пристані.

— Йди сюди, — кликав він. — Ти повинна побачитися з Джоном Фаа в залі, дівчинко, це терміново.

Вона знайшла Джона Фаа, Фардера Корама та інших голів сімей дуже схвильованими. Говорив Джон Фаа:

— Ліро, дитино, Фардер Корам розповів мені про те, як ти читала з того приладу. І я із сумом повинен повідомити, що Джакоб помер. Після всього, що сталося, я думаю, ми візьмемо тебе із собою, незважаючи на мої упередження. Я дуже хвилююся через це, але, здається, альтернативи немає. Тільки-но поховають Джакоба, згідно з традицією, ми вирушимо у подорож. Ти зрозуміла мене, Ліро: ти також ідеш, але це не привід для радощів чи тріумфу. На нас чекає велика небезпека. Я віддаю тебе під крило Фардера Корама. Не турбуй його та не зачіпай без причини, інакше відчуєш силу моєї люті. Зараз іди та розкажи все Ма Кості й будь готова вирушати.

Наступні два тижні Ліра була зайнята більше, ніж за все своє минуле життя. Ці дні були насичені, але водночас тягнулися нестерпно довго. Вони були сповнені виснажливого очікування, ховання у сирих вузьких схованках, спостереження за похмуро-дощовим осіннім ландшафтом, який пропливав за вікном, знову переховування, сну біля двигуна, який пахтів димом і газом, прокидання з головним болем, і що найгірше — їй ніколи не дозволяли вийти на свіже повітря, чи прогулятися вздовж берега, чи вийти на палубу, чи повернути до шлюзових воріт, чи зловити швартовий.

Вона мусила ховатися. Тоні Коста розповів їй про плітки, які чув у прибережних барах: про полювання по всьому королівству на маленьку світловолосу дівчинку, про велику винагороду за неї та про жорстоке покарання за спробу її сховати. Були також дивні чутки: говорили, що вона була єдиною дитиною, якій вдалося втекти від гоблінів, і вона знає якісь жахливі таємниці. Інші казали, що вона була не людською дитиною, а парою духів у вигляді дитини та деймона, яких послали в цей світ потойбічні сили, щоб спричинити велику руїну на землі. А треті казали, що це була не дитина, а доросла людина, зменшена за допомогою магії та найнята татарами, аби шпигувати за добрими англійцями та підготувати все для татарського нашестя.

Ліра слухала ці байки спочатку у захваті, а потім із зневірою. Всі ті люди боялися і ненавиділи її! І вона хотіла вибратися з тісної каюти. Вона хотіла бути вже на півночі, серед снігів, під сяючою Авророю. А іноді їй хотілося назад, до Коледжу Джордана, дертися із Роджером по дахах та чути дзвоник економа, який сповіщав, що до обіду залишилося півгодини, а також шипіння й бурління кухні… Тоді вона палко бажала, щоб усе стало, як раніше, ніколи не змінювалося, і вона завжди залишалася Лірою з Коледжу Джордана.

Єдиною річчю, яка рятувала її від нудьги та роздратування, був алетіометр. Вона читала його щодня, іноді з Фардером Корамом, іноді сама. Виявлялося, що вона може без зайвих зусиль дедалі глибше й глибше занурюватися в той спокійний стан, в якому читання символів ставало простим, і верхівки гір, яких торкнулося сонячне світло, оберталися на яскраві видіння.

Вона намагалася пояснити, на що це схоже, Фардеру Кораму.

— Це так, ніби ти говориш із кимсь, але повністю не чуєш, ти відчуваєш себе трохи ніяково, тому що вони розумніші за тебе, але вони не сердяться чи ще щось… І вони стільки знають, Фардере Корам! Ніби їм все відомо! Пані Кольтер була розумною, але це інші знання… Це ніби розуміння, мені здається…